Дидактичний стиль спілкування викладача з студентами

ЗМІСТ 
 

ВСТУП 
 

     Модернізація сучасної системи освіти, перенесення акцентів із системи знань на особистість вихованця, розвиток її духовних і моральних здібностей потребує уваги до особистісно-емоційного компоненту дидактичного стилю спілкування викладача з студентами. Нехтування перевагами емоційного потенціалу суб’єктів процесу навчання суттєво знижує рівень мотивації та пізнавальної активності останніх, а загалом і ефективність процесу навчання в цілому. Тому однією з актуальних проблем сучасної педагогічної теорії і практики вищої школи є організація дидактичного стилю спілкування викладача з  з студентами.

     Проблема  дидактичного стилю у навчально-виховному процесі досліджувалася науковцями в різних аспектах, проте лише незначна кількість робіт присвячена проблемі дидактичного стилю спілкування викладача з студентами. Так, характер дидактичного стилю спілкування викладача з студентами під час організації самостійної роботи досліджували А.М. Алексюк, А.А. Аюрзанайн, П.І. Підкасистий, педагогічну взаємодію і педагогічне спілкування як взаємодію педагога й учня розглядають О.О. Бодальов, І.О. Зимняя, В.А. Кан-Калик, С.В. Кондратьєва, О.О. Леонтьєв, дидактичному спілкуванню викладача з учнем присвячені роботи Я.Л. Коломинського та А.О. Реана, дидактичну взаємодію викладача і студента аналізують О.Л. Балан, І.О. Зимняя тощо.

     Аналіз  психолого-педагогічної літератури з  проблеми дидактичного стилю спілкування викладача з студентами засвідчив, що питання про сутність дидактичного стилю спілкування у вищій школі ґрунтовно не вивчене, недостатньо розкриті особливості та специфіка цього феномену.

     Мета дослідження - дослідити дидактичний стиль спілкування викладача з студентами.

     Об’єкт дослідження є дидактичний стиль спілкування викладача спілкування.

     Предметом дослідження - педагогічні умови активізації дидактичного спілкування.

     Досягнення мети передбачало розв’язання таких завдань:

1. розглянути поняття та методологічну основу дидактики;
2. розглянути особливості та функції педагогічного спілкування;
3. дослідити педагогічне спілкування як дидактичний діалог;
4. вивчити стиль педагогічного спілкування;
5. охарактеризувати моделі спілкування та установку викладача;
6. проаналізувати спілкування викладача як особливий вид комунікативної творчості.

     Для досягнення поставленої мети у курсовій роботі використовувалися наступні методи дослідження: вивчення інформаційних джерел із проблеми дослідження: публікації статей з даної тематики, психолого-педагогічна література, передовий педагогічний досвід відомих педагогів, фонд підручників.

РОЗДІЛ 1. ДИДАКТИКА ТА СПІЛКУВАННЯ ВИКЛАДАЧА

1. Поняття та методологічна основа дидактики

     Серед педагогічних наук – дидактика –  одна з головних, адже навчання виконує  домінуючу роль у вихованні і  розвитку особистості. Дидактичні процеси виникають із суспільної необхідності передати молодому поколінню накопичений досвід, важливий для розвитку суспільства. Яким чином це можна здійснити найбільш раціонально і з найбільшим ефектом для процесу формування особистості, є основною проблемою дидактики.

     Отже, дидактика ставить за мету протидіяти стихійній волі випадку у процесі навчання й освіти – в контексті великого вчення про формування людської особистості – цілями, змістом і формами, умовами їх здійснення. Звідси – її основна проблематика.

     Термін  «дидактика» – грецького походження і означає вчити, пояснювати, доводити, а також – навчатися. Спочатку він означав практичну діяльність, а потім – поступово відокремлену науку про викладання-учіння. Ці види діяльності інтегрально взаємопов’язані сторони [4, c. 35].

     Сам термін «дидактика» вперше з’явився у назві головного твору Я.А. Коменського – видатного чеського педагога XVII ст. – «Велика дидактика», сутність якої автор визначав як «універсальне мистецтво навчання всьому всіх».

     В процесі становлення особистості  велике значення належить освіті, основним завданням якої є оволодіння учнем знаннями, практичними уміннями і навичками, а також способами творчої діяльності. Дидактика в основному відповідає на питання: чого навчати? (зміст освіти), як навчати? (принципи і методи навчання), як вчитися? (методи і прийоми самостійної творчої діяльності) [9, c. 125].

     Дидактика в основному акцентувала увагу  на розв’язанні перших двох завдань, що стосувалися розробки змісту освіти, обґрунтування принципів і методів  навчання, тобто діяльності вчителя. Питання розвитку здібностей, пізнавальної активності і самостійності, творчості, мотиваційної сфери учнів у процесі навчання (діяльність учіння) в меншій мірі знаходили відображення в дидактичній теорії. Це не означає, що це завдання дидакти не брали до уваги. Проте в центрі наукових пошуків була не пізнавальна самостійність учня, а майстерність учителя у викладі готових знань.

     Дидактика вивчає змістову і процесуальну сторони  навчання в їх єдності. Наприклад, знання необхідно формувати не ізольовано, а в єдності з методами їх передачі і засвоєння.

     Дидактика описує і пояснює процес навчання, умови його реалізації, а також  особливі перетворення та вдосконалення  практики. Вона розробляє питання  більш досконалої організації процесу  навчання, нових навчальних систем, нових технологій навчання.

     Дидактика науково обґрунтовує зміст, методи і організаційні форми  навчання.

     Об'єктом  дидактики є навчання як особливий  вид діяльності, яка спрямована на передачу підростаючим поколінням соціального досвіду, його засвоєння, творче відтворення. Отже, ці два види діяльності – викладання і учіння (дії вчителя й учня), існують в єдності. Інші відношення (учень – навчальний матеріал, учень – інші учні, учень – книга тощо) стають дидактичними настільки, наскільки вони об’єднані цим відношенням. Наприклад, книга стає підручником, якщо вона є засобом навчальної діяльності для вчителя й учня. Звідси, предметом дидактики є зв’язок викладання (діяльності вчителя) й учіння (пізнавальної діяльності учня), їх взаємодія [6, c. 33].

     Дидактика зв’язана з методиками конкретних навчальних предметів.

     Дидактика займається розробкою загальнотеоретичних  основ процесу навчання (закономірності, принципи, методи), а конкретні методики – дослідженням організації навчання з окремих дисциплін, використовуючи при цьому теоретичні ідеї дидактики.[11, c. 73]

     Дидактика зв’язана з іншими науками, в першу  чергу з філософією, яка є методологічною основою для організації наукових пошуків і теоретичних узагальнень  практики навчання. Вона допомагає  визначити перспективу вивчення універсальних зв’язків дидактичних явищ, вимагає аналізувати навчання як процесуальне явище, як процес неперервного розвитку, виявляти весь спектр суперечностей між діяльностями викладання й учіння та ін.

     Проблематика  дидактики зв’язана з постановкою  проблем психологією, зокрема педагогічною. Дидактичні процеси є водночас і процесами психологічними. Психологія вивчає питання розвитку особистості в процесі навчання, особливості її сприймання, пам’яті, мислення, волі, емоцій, шляхів формування мотиваційної сфери та ін.

     Зв’язок дидактики з теорією виховання  забезпечується єдністю процесів навчання і виховання, можливістю використовувати  загальні закономірності, принципи, методи і форми виховання для ефективного  оволодіння учнями знаннями, уміннями і навичками.

     Фізіологія  допомагає дидактиці активно, але  з великою ступінню відповідальності “втручатися в процеси формування особистості, враховувати фізіологічні і гігієнічні фактори для організації  навчання, можливі дидактичні витрати  і перевантаження. [2, c. 38]

     Крім цього дидактика зв’язана з соціологією, естетикою, етикою, соціологією, кібернетикою, теорією систем.

     Виділяють дві основні функції дидактики: теоретичну (діагностичну, прогностичну) і практичну (нормативну, інструментальну).

     Перша передбачає обґрунтування, систематизацію й узагальнення педагогічного досвіду, закономірностей і механізмів розвитку особистості в процесі навчання.

     Друга передбачає розробку проекту педагогічної діяльності, змісту, методів, форм навчання у відповідності до поставлених  дидактичних цілей. Названі функції взаємозв’язані.

     Дидактична  теорія постійно розвивається. На сучасному  етапі перед дидактикою постають такі завдання[10, c. 6]:

• обґрунтувати і конкретизувати принципи організації навчання, обґрунтувати шляхи і засоби розвитку пізнавальної самостійності, активності, ініціативи учнів;
• визначити критерії відбору і способи конструювання основних компонентів змісту освіти у зв’язку із значним перевантаженням навчальних програм і підручників надто складним і другорядним матеріалом;
• дослідити функції і структуру методів та форм навчання;
• обґрунтувати міжпредметні і внутріпредметні зв’язки з метою актуалізації опорних знань, їх систематизації, формування навчальних і практичних навичок;
• забезпечити збалансованість соціальних і особистісних цілей в процесі навчання;
• розробити нові освітні технології.

     Методологічною  основою дидактики є закони і  категорії діалектики, теорія пізнання, логіка, праці видатних педагогів. У  навчальному процесі мають прояв  важливі положення філософії  про взаємозв’язок і взаємозалежність, єдність і боротьбу протилежностей, заперечення заперечення, перехід кількісних змін у якісні. Дидактика оперує не тільки “своїми” категоріями, але й загально-філософськими: особистість, розвиток, пізнання, зв’язок, засвоєння, процес, міра, протиріччя, функція, методологія та інші.

     Аналізуючи  навчальний процес, ми часто “наштовхуємося”  на парні категорії, які виражають  конкретні, прямі чи опосередковані, стійкі чи нестійкі, необхідні чи випадкові  його зв’язки: викладання та учіння, конкретного й абстрактного, кількості і якості, сутності і змісту, змісту і форми, явища і сутності, причини і наслідку, причини і мети, мети і засобів її досягнення, чуттєвого і раціонального, свободи і необхідності, емпіричного і теоретичного, цілого і частини та ін.[5, c. 101]