Административно-правовое квалификации зложивань монопольним становищем в Украине

      Виходячи  з викладеного, більш продуктивною видається позиція інших галузевих фахівців (В.К. Колпакова, О.В. Кузьменко, Д.П. Калаянова,               В.В. Чернія), котрі при визначенні поняття кваліфікації адміністративного проступку спираються на досвід таких видатних дослідників кримінально-правової сфери, як В.Н. Кудрявцев, В.В. Сташис, В.Я. Тацій та інших [7, с. 8; 35, с. 95; 8, с. 13; 34, с. 109].

      Проте переважна більшість названих адміністративістів у дослідженні проблем кваліфікації не йдуть далі побудови відповідних  визначень. Крім того, ці визначення досить важко визнати авторськими, адже майже усі вони відображають ідеї провідних фахівців кримінального права.

      Особливе  місце займають дослідження В.К. Колпакова та О.В. Кузьменко. Так, у одній із публікацій на тему корупційних деліктів зазначені автори торкаються і деяких загальних питань кваліфікації адміністративного проступку. Зокрема, вони не лише надають визначення відповідного поняття, а й розгорнуто викладають власне бачення передумов кваліфікації.

      На  думку фундатора адміністративно-деліктного права В.К. Колпакова, основними передумовами кваліфікації адміністративних деліктів є:

      1) всебічне, повне та об’єктивне  встановлення всіх фактичних  обставин справи (при цьому з’ясовується, чи мала місце протиправна  дія, у вчиненні якої обвинувачується  особа; встановлюється наявність у діях порушника складу делікту і відповідність його адміністративно-правовій нормі, що передбачає відповідальність за вчинені протиправні дії; з’ясовуються мотиви вчинення протиправних дій, винність особи, обставини, що впливають на характер і ступінь адміністративної відповідальності; вивчаються дані, що характеризують особу порушника, характер і розмір заподіяної шкоди);

      2) точне і достовірне встановлення  юридичного значення всіх фактичних  обставин вчинених протиправних  дій і особистості порушника;

      3) правильний вибір норми, з’ясування  її змісту і значення [7, с. 8–10].

      Погоджуючись  із важливістю постановки питання про  передумови адміністративно-правової кваліфікації, все ж варто зазначити деякі дискусійні моменти наведеного положення.

      По-перше, доволі суперечливою є логічна послідовність  викладу передумов кваліфікації. Очевидно, що точне встановлення юридичного значення фактичних обставин справи є неможливим без попереднього звернення до чинного адміністративно-деліктного законодавства, а відтак – без вибору норми, належної для застосування. Тому вибір адміністративно-деліктної норми не може розглядатись як заключна передумова кваліфікації адміністративного проступку.

      По-друге, характеризуючи першу передумову кваліфікації (з’ясування фактичних обставин справи), В.К. Колпаков та О.В. Кузьменко відносять до неї встановлення у діях правопорушника складу делікту і його відповідності конкретній адміністративно-правовій нормі, з’ясування винності особи та ін. З цього приводу маємо зазначити таке:

      – визначення наявності складу адміністративного  проступку в конкретному діянні неможливе без констатації відповідності  його фактичних ознак ознакам  адміністративно-деліктної норми. Таким  чином, твердження про те, що з’ясування ознак складу делікту передує логічній операції щодо зіставлення ознак протиправного діяння і юридичної норми, є методологічно невиваженим. У свідомості суб’єкта кваліфікації обидва когнітивні процеси завжди протікають одночасно і невіддільно один від одного;

      – вказівка на те, що склад проступку  встановлюється саме у діях правопорушника, невиправдано звужує уявлення про адміністративно-деліктну поведінку та можливі форми її прояву. Відомо, що остання здатна реалізуватись  не лише в активній формі (власне дії), але й у формі бездіяльності. З нашої точки зору, у згаданому контексті більш доцільно використовувати універсальний термін «діяння»;

      – встановлення ознак складу адміністративного  делікту обов’язково передбачає з’ясування вини особи. Без цього неможливо визначити суб’єктивну сторону складу проступку, а отже – і склад у цілому. Саме тому твердження, відповідно до якого встановлення вини знаходиться у темпоральній постпозиції до з’ясування складу делікту, навряд чи можна визнати правильним. Адже винність особи з’ясовується не після встановлення ознак складу адміністративного проступку у посяганні, а саме під час цього пізнавального процесу.

      По-третє, важко погодитись із тим, що необхідною передумовою адміністративно-правової кваліфікації є з’ясування обставин, котрі впливають на ступінь і характер адміністративної відповідальності (це стосується і встановлення ознак, які характеризують особу порушника). Звичайно, згадані обставини мають велике юридичне значення, зокрема, при виборі виду та розміру стягнення за адміністративний проступок. Проте вони не мають безпосереднього відношення до юридичної кваліфікації і жодним чином не впливають на її результат.

      Приміром, вчинення адміністративного делікту  у стані вагітності є обставиною, яка пом’якшує відповідальність та виключає можливість застосування до порушника адміністративного арешту. Але не можна стверджувати, що вагітність впливає на кваліфікацію факту вчинення жінкою дрібної крадіжки за ст. 51 КУпАП. 

      На  підставі викладеного видається недоцільним відносити з’ясування обставин, які впливають на вид і розмір адміністративної відповідальності,  характеризують особу порушника, мотив вчинення посягання (крім випадків, прямо передбачених адміністративно-деліктними нормами) до передумов кваліфікації.

      І по-четверте, усі перераховані обставини (оцінка фактичних обставин справи, вибір належної адміністративно-деліктної  норми і встановлення їх співвідношення) скоріше є не передумовами, а складовими елементами кваліфікації адміністративного проступку. Розгляд цих обставин як передумов (“попередніх умов, вихідних пунктів чого-небудь [9, с. 695]”) зумовлює логічне питання: що треба розуміти під юридичною кваліфікацією.

      Твердження  про те, що оціночні процеси свідомості є лише попередніми умовами адміністративно-правової кваліфікації, автоматично означає заперечення її пізнавальної природи. Фактично стверджується, що з’ясування об’єктивних обставин справи, вибір належної норми, встановлення відповідності між ними – усі ці процеси не входять до змісту кваліфікації, а тільки створюють для неї необхідне підґрунтя. Продовжуючи цю думку, неважко з’ясувати, що  кваліфікація – це не когнітивний процес, а виключно його результат, виражений в офіційних документах.

      Недосконалість  такої точки зору неодноразово підкреслювалась у наукових доробках як фахівців загальної теорії права, так і галузевих спеціалістів. До окресленого питання ми ще звернемось у наступному розділі роботи. Наразі ж зауважимо, що віднесення вищевказаних свідомісних процесів до передумов кваліфікації (а не до її змісту) значною мірою суперечить логічній побудові інших висновків публікації В.К. Колпакова та О.В. Кузьменко.

      Зокрема, названі автори визначають кваліфікацію, як “встановлення і процесуальне закріплення відповідності між  ознаками дій (бездіяльності) і ознаками складу делікту…” [7, с. 8]. Встановлення відповідності ознак фактичного діяння та адміністративно-деліктної норми включаються саме у зміст поняття «кваліфікація адміністративного делікту». І це абсолютно справедливо. З’ясування фактичних обставин справи, відшукання належної для застосування адміністративно-деліктної норми, встановлення тотожності їх ознак – це такі ж невід’ємні елементи кваліфікації, як і юридичне закріплення її результатів.

      Підсумовуючи  викладене, підкреслимо: пізнавальна  діяльність – суть зміст кваліфікації, але не її передумови.

      Що  стосується передумов кваліфікації адміністративного проступку, то ними є такі:

      1) фактична передумова – вчинення  визначеним суб’єктом дій (бездіяльності), які мають зовнішні ознаки адміністративного делікту. При цьому наголос на вчиненні відповідного діяння визначеним суб’єктом робиться невипадково. За чинними адміністративно-деліктним законодавством справа про адміністративний проступок не може порушуватись і розглядатись без встановлення особи порушника, тобто “за фактом”. Вказане положення імпліцитно випливає зі змісту ряду норм КУпАП (див.: ст.ст. 251, 256, 279 та ін.). Природно, що за такої обставини об’єктивна адміністративно-правова кваліфікація (принаймні офіційна) стає неможливою.

      2) юридична передумова – наявність  адміністративно-деліктної норми  (норм), яка передбачає відповідальність  за вчинене посягання.

      З нашої точки зору, лише поєднання  обох названих умов створює необхідне підґрунтя для здійснення кваліфікації адміністративного проступку. Неможливо уявити собі кваліфікацію без факту протиправної поведінки особи (того, що має оцінюватись). Так само неможливо уявити її без відповідної адміністративно-деліктної норми (того, на основі чого проводиться оцінка).

      Звертаючись до питання висвітлення проблем  кваліфікації адміністративних деліктів у працях вітчизняних правознавців, варто звернути увагу на публікації професора О.І. Остапенка – першого  галузевого дослідника, який розглянув явище кваліфікації на серйозному дисертаційному та монографічному рівні.

      У середині 90–х років О.І. Остапенком була захищена дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних  наук “Адміністративна деліктологія” [10]. Значна частина цієї роботи присвячена розгляду таких важливих аспектів кваліфікації адміністративних проступків, як: сутність кваліфікації, її структура й різновиди, місце кваліфікації у правозастосуванні та адміністративному провадженні тощо.

      Коротко зупинимось на розгляді окремих дискусійних положень згаданої дисертації.

      І. Розглядаючи традиційний для  юридичної теорії поділ кваліфікації адміністративних проступків на офіційну та неофіційну, О.І. Остапенко надає  визначення обох вказаних різновидів.

      Під офіційною (легальною) кваліфікацією пропонується розуміти кваліфікацію делікту, що здійснюється щодо конкретної адміністративної справи конкретними посадовими особами, уповноваженими на те органами державного управління згідно з діючим законодавством. Під неофіційною (доктринальною) – правову оцінку протиправних дій, яка дається окремими громадянами, 
відбиваючи їх точку зору на вчинені протиправні дії [10, c. 209]. При цьому автор підкреслює, що окремі фахівці (М.В. Костицький, В.Є. Коновалова) вважають неофіційну кваліфікацію юридично безсилою та позбавленою практичного значення [11, с. 8–12; 12, с. 47–77].

     У зв’язку з цим можемо зазначити, що погляд О.І. Остапенка на неофіційну кваліфікацію може бути уточнений у  тому сенсі, що доктринальна кваліфікація не завжди відображає точку зору пересічного громадянина. Досить часто вона репрезентує єдину думку спільності людей. Як правило, це думка представників наукової школи або й усього наукового загалу. Власне, саме у цьому й полягає первинний сенс терміну «доктринальний», який означає “детермінованість чого-небудь певним систематизованим вченням (політичним, правовим, ідеологічним, філософським)” [13, c. 211].

     Взагалі, використання терміну «доктринальний»  для позначення неофіційної юридичної  кваліфікації (чи кваліфікації злочинів, адміністративних проступків, чи інших деліктів) легше пояснити сформованою науковою традицією, ніж повною відповідністю його семантичного значення сутності позначуваного явища. Адже, як цілком правильно підкреслює О.І. Остапенко, неофіційна кваліфікація може здійснюватись окремими громадянами (останні ж при юридичній оцінці певних фактів дуже рідко виходять з позицій певної правової доктрини).

     Що  стосується думки про юридичну індиферентність  неофіційної кваліфікації, то з нею  категорично не можна погодитись. У ряді випадків саме доктринальна кваліфікація покладається в основу тих чи інших офіційних висновків (приміром, окремі рішення Конституційного суду України базуються на кваліфікації злочинів різними науковими школами).

     І хоча доктринальна кваліфікація не є легальною юридичною оцінкою протиправного діяння і не передбачає юридичних наслідків у конкретній справі, але це зовсім не означає, що така кваліфікація не має жодного юридичного значення. Навпаки, за певних умов вона може стати своєрідним орієнтиром для офіційної кваліфікації усіх подібних випадків.

      ІІ. Аналіз змісту кваліфікації адміністративних деліктів О.І. Остапенко здійснює через  розкриття трьох аспектів цього  явища: адміністративно-правового, соціального  і процесуального. Оскільки міркування вченого щодо кожного із зазначених аспектів становлять неабиякий науковий інтерес, розглянемо їх детально.

       1) На переконання О.І. Остапенка,  адміністративно-правовий аспект  кваліфікації означає “вибір  такої статті адміністративного  Кодексу, яка передбачає відповідальність за вчинені особою протиправні дії. Дія або бездіяльність особи не може бути кваліфікована як адміністративний делікт, якщо в КУпАП відсутня стаття, що прямо передбачає відповідальність за протиправні дії” [10, c. 210].