Критерії класифікації правових систем

     Попередній етап характеризувався визначенням основних засад формування правової системи  України, ліквідацією деформацій радянського  періоду, прийняттям значної кількості  законодавчих актів, пов’язаних,насамперед, з реформуванням економіки та демократизацією життя суспільства.      

     Сучасний  етап почався з прийняттям Конституції  України, в якій знайшли відображення зміни соціального характеру, структури  та змісту правової системи України, положення, які засновані на юридичних  поняттях романо-германського типу правової системи.²²     

     Найбільш  характерним для романо-германського типу правової системи є наступне. По-перше, наявність абстрактної  правової норми, яка містить загальні правила поведінки у вигляді  прав та обов’язків суб’єктів і  виконує функцію розмежування та узгодження їх інтересів, а також  визначає структуру системи права  з характерною її диференціацією на публічне та приватне право. По-друге, об’єктивна дія норми права здійснюється, насамперед, у такій зовнішній  формі як нормативно-правовий акт (який є найбільш універсальною зовнішньою формою права для врегулювання складних суспільних відносин, дає можливість відмежувати нормативне від індивідуального  регулювання). Наявність у нормативно-правових актів такої властивості, як юридична сила, сприяє їх ієрархічності та визнанні в цій ієрархії найвищої сили за законами, а серед них – за конституцією. По-третє, для забезпечення авторитетності та престижності Конституції  як основного закону у системі  функціонують спеціалізовані органи конституційного  правосуддя. Функції правотворчості та правозастосування чітко розмежовуються. Для романо-германського типу правової системи властивим є високий  рівень нормативності механізму  правового впливу (зокрема, механізму  правового регулювання). В ньому  використовуються як загальні, так  і спеціальні правові засоби, кожен  з яких виконує свої специфічні функції  у правовій системі. Зокрема, правова  доктрина (правова свідомість) є  генетичним джерелом принципів права, які сприяють формуванню системи  права. Система джерел права (зокрема, система законодавства) визначає основні  види юридичної діяльності як способу  встановлення правових відносин. В  цілому правова система характеризується високим ступенем нормативності, злагодженості і забезпечує досягнення належного правопорядку.      

     Аналіз  аспектів українського права дає підставу зробити висновок про належність правової системи України саме до романо-германського типу правової системи, який характеризується такими найбільш суттєвими юридичними ознаками: 1) визнанням нормативно-правового акта основним джерелом права; 2) ієрархічністю нормативно-правових актів, яка визначається їх юридичною силою; 3) визначенням найвищого рівня у цій ієрархії за конституцією; 4) кодифікованістю значної частини нормативно-правових актів; 5) наявністю спеціалізованих органів конституційного правосуддя; 6) поділом права на публічне та приватне, а також галузевим поділом; 7) відведення ролі генетичного джерела формування принципів права правовій доктрині; 8) подібністю правових принципів та понять у національних правових системах цього типу; 9) наявністю чіткої та ефективної юридичної техніки.²³     

     Деякі з наведених ознак формувалися  в українському праві історично (зокрема це стосується основного  джерела права нормативно-правового  акта, кодифікації як способу систематизації таких актів, їх ієрархічності та відведення найвищого рівня в  цій ієрархії Конституції). Разом  з тим ряд ознак не були притаманні українській правовій системі радянського  періоду: поділ права на публічне та приватне, наявність органів конституційного  правосуддя. Інші ознаки були притаманні й радянській правовій системі.     

     Сьогодні  основними джерелами права в  Україні є нормативно-правові  акти, в ієрархії яких панують закони, найвищу юридичну силу серед яких має Конституція. Положення її конкретизуються  через галузеве законодавство, хоча норми Конституції є нормами  прямої дії (ст. 8 Конституції України).

     У зв’язку  з інтенсифікацією законодавчої роботи Верховної Ради України в  останні роки значно збільшилася  питома вага законів. В той же час  формуються нові галузі законодавства, активно впроваджується в юридичну практику принцип верховенства закону. Невід’ємною частиною законодавства України є міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.     

     У випадках, передбачених законодавством України, джерелом права є також  правовий звичай (наприклад, згідно з  Конституцією присягу народного  депутата України у новообраному складі парламенту виголошує найстарший за віком депутат; відповідно до Кодексу  торговельного мореплавства навантажувально-розвантажувальні роботи виконуються за правилами  порту; Повітряний кодекс містить приклади повітряних перевезень та нормативів їх якості).     

     Судова  практика в Україні не є джерелом права (судовим прецедентом), проте  вона має важливе значення, так  як узагальнення та аналіз судової  практики Вищими судовими органами України  та Вищим господарським судом  України дає можливість виявити  прогалини у законодавстві, неефективні  нормативні приписи, виробити рекомендації щодо вдосконалення законодавства  та правозастосовчої діяльності. Офіційне тлумачення положень Конституції та законів за своєю обов’язковістю має вищу юридичну силу порівняно  з тлумаченнями інших органів, але  його зміст не може виходити за межі актів, що тлумачаться (Конституційний Суд України правотворчою функцією не наділений). Проте перспективи  для розгляду актів Конституційного  Суду як джерела права існують. Адже у романо-германському типі правових систем прецедент визнається як джерело  права (але як другорядне). І в  цьому випадку мова ведеться про  пріоритет закону перед прецедентом (результатом суддівського правотворення, що здійснюється лише у межах закону).²⁴     

     Для ефективного функціонування правової системи України важливим також  є забезпечення внутрішньої узгодженості різних правових актів (перш за все, нормативно-правових), стабільності їх дії, а це досягається шляхом кодифікації. За роки незалежності України прийнято невідомі для неї раніше Повітряний, Бюджетний, Водний, Митний та інші кодекси, прийнято нові Кримінальний, Цивільний та Сімейний кодекси, внесено зміни та доповнення до інших кодексів УРСР (Цивільно-процесуального, Кримінально-процесуального, Кодексу про адміністративні правопорушення тощо). Проте актуальним залишається прийняття таких кодексів, як Цивільно-процесуальний, Кримінально-процесуальний, Податковий, Житловий та інших згідно з існуючими зобов’язаннями перед Радою Європи та потребами національної правової системи.      

     Кодифікація в Україні передбачає творче переосмислення всього масиву правових актів з метою  приведення їх у єдину зручну для  користування систему нормативних  приписів. Кодифікаційні роботи покликані  використати накопичені в юридичній  науці техніко-юридичних прийоми  побудови законодавчих актів, дотримання послідовності їх прийняття (так, Цивільний  кодекс має передувати Господарському або Комерційному).     

     Визнання  нормативно-правового акта основним джерелом права в Україні спонукає до удосконалення правотворчої, зокрема  законодавчої, діяльності. У зв’язку  з цим корисним було б, по-перше, встановити правила, за якими чітко визначаються предмет нормативно-правового акта (зокрема, закону) та забезпечується його відповідність об’єктивно існуючим суспільним умовам.²⁵ По-друге, важливим є встановлення процедурних правотворчих правил. У цьому плані необхідним видається прийняття не тільки Закону "Про закони та законодавчу діяльність", але й Закону "Про нормативно-правові акти", який би дозволив впорядкувати всю систему нормативно-правових актів (забезпечивши більш високі вимоги до їх змісту, форми та наукового обґрунтування) і підвищити ефективність їх реалізації.²⁶ По-третє, доцільно розширити обсяг інформаційного забезпечення законодавчої діяльності. По-четверте, потрібно розробити процедуру встановлення вагомості та характеру різноманітних факторів впливу на правотворчий процес. По-п’яте, важливим є встановлення завдань, які мають бути вирішені за допомогою цього акта та засобів їх виконання, а також – форми акта.     

     Водночас  вдосконалення системи законодавства  України пов’язане із суттєвими  змінами у системі права. Так, у стадії становлення української  правової системи є така ознака континентального права, як поділ права на публічне і приватне. Негативним спадком радянської правової системи для України  стало поряд із заідеологізованістю  методологічних основ права, невизначеністю принципів політико-правового плюралізму, змішування поняття права з поняттям закону (зокрема, розуміння його лише як політичного інструменту); заперечення  приватного права та надання переваги публічному (загальнодержавному). Публічне та приватне право перебувають в  органічній взаємодії, що забезпечує належне  функціонування правової системи в  цілому. Поділ права на публічне та приватне зумовлений відокремленістю  держави і суспільства як соціальних інститутів, що мають власні інтереси в різних сферах. Він є об’єктивним, тобто незалежним від будь-чиєї суб’єктивної волі (навіть державної), тому що спирається на саму природу права, його специфічні соціальні функції, на суперечність відношення між індивідом і суспільством (в особі держави). Такий поділ  є важливим з точки зору: 1) злагодженості та ефективності системи права; 2) юридичної визначеності сфери суспільного життя, де втручання держави є обмеженим або навіть забороненим; 3) створення засобів, що унеможливлювали б безмежну нормотворчість держави; 4) формування уявлень та переконань про невтручання держави в інтереси індивідів у правосвідомості населення.     

     В умовах існування громадянського суспільства  та правової держави, до побудови якої прагне Україна, взаємовідносини приватних  осіб здійснюються на засадах приватного права, а публічно-правові засади властиві для забезпечення загальних  інтересів суспільства (з метою  визначення законної межі свободи приватних  осіб). Зважаючи на це, стратегія правової реформи в Україні спрямована на формування такої правової системи, яка б гармонійно забезпечувала  об’єктивно існуючі в суспільстві  як приватні, так і публічні інтереси, застосовуючи адекватні методи регулювання.²⁷     

     Формування правової системи України за романо-германською  моделлю безпосередньо пов’язано  і зі становленням у нашій країні органів конституційного правосуддя. Спроби встановлення цього інституту  відносяться ще до початку 1990-х років, але через ряд обставин Конституційний Суд України фактично був створений  і почав діяти лише після прийняття  Конституції України (ст.ст. 124, 147-153) та Закону України "Про Конституційний Суд України" (1996).

     В Україні сьогодні існує стабільна  практика функціонування органу конституційного  правосуддя, який сприяє оптимізації  процесу розбудови правової демократичної  держави та національної правової системи, що відповідає ознакам романо-германського правового типу та основним сучасним принципам європейського права. Крім цього, правова система України  є подібною до романо-германського типу в цілому, так як правова  норма має абстрактний характер; кодифікованими є більшість галузей  законодавства; подібною є роль принципів  права та правового звичаю, місце  офіційного тлумачення та правової доктрини у правовій системі тощо. Що ж  стосується юридичних термінів, то вони є подібними у ряді правових систем романо-германського типу (зокрема, в Україні), але інколи можуть мати інше смислове навантаження (зміст). Тому одним із завдань правової реформи в Україні є зближення української юридичної термінології з термінологією правових систем романо-германського типу.  

     3. Поняття “правова сім'я”  

       Численність та різноманітність  правових систем — це очевидність,  що обумовлена різнорідністю  людських суспільств, у межах  яких існує і упорядковує життя  право. Дослідження правової карти  світу доводить, що правових систем  існує принаймні стільки, скільки  суверенних держав. 
   Підкреслюючи глибоку різницю в організації національних правових систем сучасності, порівняльне правознавство водночас допускає можливість їх зіставлення за певними принциповими критеріями для виявлення спільних ознак. Зазвичай критеріями, за якими порівнюються правові системи, виступають історичний розвиток правової системи, панівна правова ідеологія, структура права, система джерел права, провідні інститути і галузі, правова культура і традиції, механізм правозастосування тощо. Спираючись на ці критерії, ми можемо об'єднати різні правові системи у великі родини, що характеризуються спільністю рис. Це багато в чому й обумовлює сам факт існування окремих ареалів, групувань правових систем. 
   Для позначення групи національних правових систем, що мають схожі юридичні ознаки, які дають підстави говорити про відносну єдність таких систем, порівняльне правознавство користується специфічною термінологією: “сім 'я правових систем”, “правові кола”, “форма правових систем”, “структурна спільність”. Проте найбільшого поширення в сучасній компаративістиці набув термін “правова сім'я”. 
   Материнською основою та джерелом цих сімей стають, залежно від своєрідності історичного розвитку і культур, ті чи інші юридично самобутні національні правові системи — одна або кілька. 
   На думку вчених-компаративістів, ситуація з об'єднанням національних правових систем у правові сім'ї нагадує ситуацію зі світовими релігіями. Наприклад, християнство об'єднує у своєму складі католицизм, православ'я та протестантизм, які, попри їх принципову розбіжність, засновані на фундаментальній єдності. Це стосується й інших світових релігій (ісламу, буддизму), в межах яких існують відповідні напрямки, секти, культи. 
   Об'єднання правових систем у правові сім'ї нагадує також об'єднання національних мов у мовні сім'ї, яке проводять вчені-лінгвісти (наприклад, українська мова входить до підгрупи східнослов'янських мов славянської групи, яка, у свою чергу, є складовою індоєвропейської мовної сім'ї). До речі, ідея об'єднання правових систем у певні групи виникає в компаративістів у другій половині XIX століття саме під впливом лінгвістики. 
   Отже, правова сім'я — це певна сукупність правових систем, об'єднаних спільністю історичного формування, структури права, його джерел, провідних галузей та інститутів, правозастосування, правосвідомості, понятійно-категоріального апарату юридичної науки. 
   Поняття “правова сім'я” має суттєве значення для порівняльного правознавства. Так, використання цього поняття полегшує порівняльно-правові дослідження. Коли б сьогодні хтось захотів охопити всі правові системи, він, за справедливим зауваженням професора Саідова, просто потонув би в цьому емпіричному матеріалі. У XX столітті кількість національних правових систем збільшилася майже втричі й нині наближається до двохсот, тож вивчити правові системи кожну окремо неможливо. Тому дослідження насамперед повинне бути обмеженим кількістю правових систем. Для цього доцільно визначити у складі тієї чи іншої правової сім'ї так звані материнські правові системи, де вперше були створені оригінальні правові рішення1. Саме їх вивчення є найбільш корисним. Крім того, дослідження можна сконцентрувати на порівнянні правових сімей як певних “моделей”, особливих типів права, до яких входить більш-менш значна кількість правових систем. 
   Неможливо обійтися без поняття “правова сім'я” і при формуванні загального уявлення про правову картину світу. Тільки глибоке й усебічне вивчення правових сімей та правових систем, узятих спочатку кожна окремо, а потім — у їхньому взаємозв'язку і взаємодії, дозволяють намалювати чітку правову картину світу, що адекватно відображає реальну дійсність. Таке дослідження побудоване на діалектичному прийомі сходження від абстрактного до конкретного і у зворотному напрямі. 
   Крім того, поняття “правова сім'я” допомогає у вивченні окремих правових систем. Завдяки об'єднанню правових систем у правові сім'ї компаративісти можуть виявити внутрішню спільність принципів та інститутів правових систем, побачити загальну основу правових систем, яка ховається за їхньою зовнішньою різнорідністю. 
   Допомога в пізнанні окремих правових систем є особливо відчутною в ситуації, коли дослідник тільки починає вивчення зарубіжної правової системи. Віднесення конкретної правової системи до певної правової сім'ї дозволяє, навіть без детального знайомства з конкретним правовим матеріалом, зробити низку висновків про її характерні риси. Це свого роду дедукція: відомо, що певна правова сім'я має певні характерні особливості. Також відомо, що правова система, яка досліджується, належить до цієї правової сім'ї. Отже, ми можемо зробити висновок про те, що даній правовій системі притаманні певні характерні особливості. Це дає можливість відразу ж сконцентруватись на їх дослідженні. 
   Поняття “правова сім'я” має наукове значення і для теоретиків права, оскільки принципово важливі особливості права, однотипні елементи, його якості та риси розкриваються великою мірою саме в сім'ях національних правових систем.

     4. Критерії класифікації правових систем   

       Проблема класифікації правових  систем на певні групи, або  сім'ї, є однією з основних  проблем порівняльного правознавства.  Сама ідея групування правових  систем у правові сім'ї виникла  в порівняльному правознавстві  в 1900 році й набула великого  поширення вже на початку XX століття. Так, наприклад, учасники  І Міжнародного конгресу порівняльного  права в 1900 році розрізняли  французьку, англо-американську, німецьку, слов'янську і мусульманську правові  сім'ї. 
   Як відомо, класифікація — це система розподілу будь-яких однорідних предметів або понять за класами, відділами на основі певних загальних ознак (критеріїв). У нашому випадку такими однорідними предметами виступають правові системи. Результатом класифікації правових систем є систематична одиниця — правова сім'я. 
   Необхідність класифікації правових систем обумовлюється тим, що класифікація допомагає встановити найбільш важливі, загальні для всіх правових систем якості, сприяє їх більш глибокому пізнанню, дозволяє зафіксувати закономірні зв'язки між правовими системами. Класифікація полегшує визначення місця і ролі конкретної правової системи в загальній світовій системі, дає змогу робити обґрунтовані прогнози щодо шляхів подальiого розвитку як окремих правових систем, так і їхньої сукупності в цілому, сприяє уніфікації чинного законодавства й удосконаленню національних правових систем. 
   Традиційно складним є питання про вибір критеріїв класифікації національних правових систем. У пошуках цих критеріїв юристи-компаративісти брали за основу різні фактори. Так, можливе об'єднання правових систем за цивілізаційною ознакою, за географічною, за регіональною та іншими загальними зовнішніми і внутрішніми ознаками. Класифікація може мати діахронний (історичний) або синхронний характер; її можна проводити як на рівні правових систем, так і в межах окремих галузей права різних правових систем. 
   Звідси випливає принципова можливість множинності класифікацій, що побудовані за різними критеріями і здійснюються з різною метою. Проте при класифікації правових систем пріоритет повинен бути відданий критеріям юридичного порядку. 
   На думку М. М. Марченка, критерії класифікації правових систем повинні відповідати, зокрема, таким вимогам: 
   1) мати у своїй основі постійні, фундаментальні, а не тимчасові та випадкові фактори; 
   2) бути більш-менш визначеними ознаками-критеріями; 
   3) мати сталий об'єктивний характер; 
   4) вирізняти основний, домінуючий критерій у разі, коли в основу класифікації правових систем покладено не одну, а кілька ознак-критеріїв. 
   У сучасній компаративістиці щодо класифікації правових систем сформувались два основні напрямки. Так, одні автори беруть до уваги тільки найсуттєвіші відмінності і схожі риси правових систем і в цьому випадку обмежуються виокремленням на правовій карті світу трьох основних груп. Інші автори, беручи до уваги більшу кількість критеріїв, налічують до восьми правових сімей. Перший напрямок найбільш яскраво представлений у концепції правових сімей Р. Давида, другий — у концепції “правового стилю” К. Цвайгерта. Розглянемо ці класифікації більш детально. 
   Класифікація Р. Давида. Відомий французький компаративіст пропонує два рівноправні критерії, за допомогою яких відбувається класифікація правових систем: 
   - юридична техніка, якою користуються юристи тієї чи іншої країни, вивчаючи і практикуючи право; 
   - однакові філософські, політичні й економічні принципи. 
   Неважко побачити, що перший критерій, по суті, є технічний, а другий — ідеологічний. 
   Пояснюючи перший критерій, Р. Давид зазначає, що правові системи належать до однієї правової сім'ї тоді, коли методи роботи юристів, способи створення, систематизації, тлумачення норм права, джерела права і юридичний словник різних правових систем є ідентичними або в цілому збігаються. В іншому випадку ці правові системи належать до різних правових сімей. 
   Однак першого критерію недостатньо. Наприклад, якщо керуватись лише цим критерієм, то можна зробити висновок про те, що правові системи ФРН та НДР (йдеться про ситуацію до об'єднання цих держав) належали до однієї правової сім'ї. А це невірно, оскільки перша входить до романо-германської сім'ї, а друга входила до соціалістичної. Правові системи, що належать до однієї правової сім'ї, повинні спиратися на однакові філософські, політичні й економічні принципи. 
   На підставі цих критеріїв Р. Давид висунув ідею трихотомії — виокремлення трьох правових сімей (романо-германської, англосаксонської, соціалістичної), до яких примикає весь інший юридичний світ, що охоплює чотири п'ятих планети за назвою “релігійні і традиційні системи”. У своїх більш пізніх роботах Р. Давид розподілив релігійно-традиційну правову сім'ю на окремі підвиди: мусульманську, індуську, іудейську сім'ї, а також на правові сім'ї країн Далекого Сходу, Африки та Мадагаскару. 
   Класифікація К. Цвайгерта. Видатний німецький вчений висуває як критерій класифікації поняття “правовий стиль”. На думку К. Цвайгерта, поняття стилю як відмінної риси давно вже не є винятковим привілеєм мистецтва. Так, К. Цвайгерт наводить приклад застосування цього поняття в юриспруденції: згідно з 20-м каноном Кодексу канонічного права в разі відсутності відповідної ясно вираженої норми — норму, що підлягає застосуванню, слід вивести, виходячи з аналогії загальних правових принципів, що відповідають поняттю канонічної справедливості, постійно діючої панівної доктрини і стилю, практики римської курії. 
   Вчений вважає, що окремим правовим системам і їх групам притаманний певний стиль. Порівняльне правознавство прагне виявити ці правові стилі та залежно від вирішальних стильових елементів розташувати окремі правові системи у правових колах. 
   “Стиль права” як критерій для класифікації правових систем визначається, на думку К. Цвайгерта, п'ятьма факторами: 
   1) історичним походженням і розвитком правової системи; 
   2) панівною доктриною юридичного мислення та її специфікою; 
   3) своєрідними правовими інститутами; 
   4) правовими джерелами і методами їхнього тлумачення; 
   5) ідеологічними факторами. 
   На цій основі К. Цвайгерт розрізняв вісім правових сімей: романську, германську, скандинавську, загальну, соціалістичну, далекосхідну, ісламську, індуську. 
   Однак на підставі запропонованих К. Цвайгертом критеріїв можливі й інші варіації, оскільки, на думку вчених-компаративістів, не можна претендувати на математичну точність у галузі суспільних наук. Наприклад, деякі вчені, в цілому підтримуючи класифікацію К. Цвайгерта, додатково вирізняють на правовій карті світу латиноамериканську, іудейську, звичаєву, слов'янську правові сім'ї. 
   Слід зазначити, що обидві класифікації (як найбільш загальна трьохчленна, так і більш детальна) є корисними і тому мають право на існування. Так, трьохчленний поділ правових систем на романо-германські, англо-американські та релігійно-традиційні системи може бути покладений в основу загальної характеристики стану і розвитку права в сучасних суспільствах. Цим якісно своєрідним, контрастним національним правовим системам притаманний особливий юридичний лад, вони мають характер базових, класичних юридичних типів. Тож саме ця найбільш загальна класифікація і покладена в основу нашого підручника. 
   Виокремлюючи названі три базові елементи (романо-германську, англо-американську та релігійно-традиційну правові системи), не слід випускати з поля зору ще один ряд правових систем. Його утворюють правові системи, які за своєю основою належать до однієї з трьох класичних груп, проте водночас мають свій особливий стиль, специфічний відтінок, особливий тембр. Завдяки цим особливостям можна виокремити сім'ї другого ряду: романське, германське, скандинавське, ісламське, індуське, іудейське право тощо. 
   Можливі й інші класифікації правових систем. Ось Деякі з них. 
   1. Чисті правові системи та правові системи змішаного типу (“гібридні”). 
   Правові системи змішаного типу об'єднують правила та інститути, що походять з різних правових систем і взаємодіють між собою. Найбільш яскравими є взаємовідносини західних правових систем і традиційних правових систем, що існують у межах більшості азіатських та африканських правових систем. До змішаних належать, зокрема, правові системи Філіппін, Японії, Шрі Ланкі, Маврикії, Камеруну. Така змішаність відображає, а іноді сприяє проявам справжнього юридичного плюралізму. 
   2. Розвинуті та нерозвинуті правові системи. 
   Розвинуті правові системи — це системи, в яких розкрилися, розгорнулись якості писаного права; в них право є утворенням високого інтелектуального порядку, що виступає в суспільному житті як самостійний і сильний соціальний феномен. 
   Нерозвинуті правові системи — це ті системи, в яких не розкрились, не розгорнулись якості права як самостійного і сильного соціального феномена, що відіграє особливу роль у житті суспільства. Такими системами в сучасному світі є релігійно-традиційні правові системи: основи рішень життєвих ситуацій тут взагалі перебувають поза правом — вони вкорінені у традиції, у релігійні норми, у постулати ідеології. 
   3. Материнські і дочірні правові системи. 
   Материнські правові системи — це ті системи, де вперше були створені оригінальні правові рішення і які в подальшому утворили основу певної правової сім'ї. 
   Дочірні правові системи — це системи, які побудовані за моделлю інших (материнських) правових систем. 
   Так, материнською є англійська правова система, тоді як правові системи Канади, Австралії, Нової Зеландії, які побудовані за моделлю права Англії, належать до дочірних. 
   Слід зазначити, що класифікація правових систем має відносний характер. По-перше, в деяких правових сиcтемах можна знайти інститути права, галузі й навіть правові системи, що за своєю природою і характером належать до інших правових сімей. Так, у правовій системі штату Луїзіана (США) як колишньої колонії Франції історично склалися і значною мірою зберігаються основні ознаки романо-германського права. Водночас правова система США, в межах якої існує правова система Луїзіани, належить до сім'ї англо-американського права. 
   По-друге, відносний характер класифікації виявляється у взаємному переплетенні норм, інститутів, правових традицій різних правових сімей. Це обумовлено тим, що правові сім'ї можуть належати до однієї цивілізації. Так, сім'ї англо-американського та романо-германського права сформувалися під впливом західної правової традиції і мають багато спільного. 
   По-третє, при класифікації слід враховувати об'єктивний процес конвергенції, або зближення двох основних правових сімей — англо-американської і романо-германської, який зменшує різницю між цими правовими системами. 
   По-четверте, класифікацію можна проводити як на рівні правових систем, так і на рівні провідних галузей права. Необхідно брати до уваги те, що одну правову систему можна зарахувати до різних правових сімей залежно від того, яка галузь (або галузі) права береться за критерій. Наприклад, правові системи латиноамериканських країн при класифікації, заснованої на приватному праві, виявляться — з деякими відхиленнями — такими, що належать до романо-германської правової сім'ї, тоді як при класифікації, заснованої на конституційному праві, більшість Цих країн потрапить до групи американського права сім'ї загального права.