Жанрове різноманіття кіномистецтва США на уроках шкільного курсу художньої культури

     Чаплін  в автобіографії писав про  свого персонажа:

  Можливо, музика була найочевиднішим аспектом кіно, що виграло від впровадження нової технології, проте з появою можливості виголошувати з екрану слова розцвіла і нова форма комедії. Артисти розмовного жанру, що розраховували більше на жарти, а не на грубий фарс, щоб викликати сміх в аудиторії, тепер могли перенести своє мистецтво на екран. Новий жанр - кінокомедія - охоплював і анекдоти Боба Хоупа, і тонкий гумор детективних фільмів за участю Уїльяма Пауелла і Мирні Лой. У фільмах братів Маркс гра слів поєднувалася з елементами гумору для створення атмосфери загальної веселої анархії. Існували і "ексцентричні" комедії, в яких над надмірно серйозними людьми брали верх безтурботні, розсіяні особи. Але не лише комедія виграла від появи мови в кіно. Проблеми особистісного вибору зайняли своє місце в кінодрамах, орієнтованих на жіночу аудиторію, в яких знімалися такі зірки, як Бетти Девіс. У 1930-і роки голлівудські фільми практично не стосувалися проблем Великої депресії, віддаючи перевагу ескапізму, тобто відходу від дійсності. Мабуть, лише фільми про гангстерів мали відношення до реального життя. Їх головні герої - Едвард Дж. Робінсон в "Маленькому Цезаре" (1930) і Джеймс Кеши в "Ворогу народу" (1931) - навіть викликали у глядача деяку симпатію, оскільки неминуче виявлялися в безвихідному становищі в кінці фільму. Такі кіножанри, як вестерн або фільм жахів, легко адаптувалися до появи звуку в кіно, завдяки якому у них з'явилася можливість створювати більш захоплюючу атмосферу і цікавіші образи. Такі режисери, як Джон Форд і Говард Хоукс, і такі зірки, як Джон Уейн і Генрі Фонда, показали, що вестерн теж може по-справжньому передати дух минулого і оголювати особистий і суспільний конфлікт.

     Вестерн (англ. western, буквально — західний) — напрям мистецтва, характерний для США, може включати різні жанри, наприклад, комедію, бойовик, детектив, трилер і навіть фантастику; вестерн характерний для кінематографа, телебачення, літератури, живопису і інших видів мистецтв. Дія у вестернах в основному відбувається в другій половині XIX століття на Дикому Заході — майбутніх західних штатах США, а також і в Західній Канаді і в Мексиці. Вперше з'явився в літературі, потім в кінематографі. Як кінематографічний жанр поширився із США на інші країни, які поступово створили свої власні еквіваленти вестерну.

     Найбільший  розквіт вестерну припав на середину XX століття. З того ж періоду намітився помітний спад.

     Завдяки угорському акторові Беле Лугоши в  ролі графа Дракули і англійцеві Борису Карлоффу в ролі чудовиська Франкенштейна, фільми жахів завоювали величезну популярність і породили безліч імітаторів і продовжень.

     Мюзикл особливо яскраво проявив себе як жанр у картині "Дами" (1934) і інших постановках Басбі Берклі, де були використані цілі композиції за участю кордебалету, який постійно перебудовувався, створюючи "ефект калейдоскопа". Мюзікли користувалися великою популярністю й у театральних постановках, але в кіно, за допомогою незвичайного нахилу камери або великого плану, їх можна було зробити особливо цікавими. Деякі картини середини століття з успіхом користувалися цими прийомами: так, наприклад, у фільмах за участю Фреда Астера танець був показаний зовсім по-новому.

     Джордж  Гершвін написав для родинного  танцювального дуету Фреда і Адель Астерів мюзикл «Леді, будь хорошою». Він  був поставлений 1924 року і мав колосальний успіх. На Американському континенті народилася власна музична форма — мюзикл. Пізніше вона завоювала весь світ. Мюзикл по суті був молодшим братом оперети, але демократичнішим, зрозумілішим американцям, бо дія мюзиклів відбувалася в американському середовищі, а не при цісарських та королівських дворах Європи, як в оперетах.

     Адель та Фред мали також успіх у наступних  мюзиклах «Посмішки» (1930) та «Фургон  оркестрантів» (1931). На той час їм не було рівних в Америці, їх слава  гриміла і в Європі. Але кінець родинному дуету прийшов швидко і несподівано. В березні 1932 року Адель виходить заміж за лорда Чарлза Кавендіша і вирішує назавжди залишити сцену.

     З 1933 по 1939 рік Фред Астер і Джінджер Роджерс знялися разом у 9 фільмах, а також у одному фільмі у 1949 році («Барклі з Бродвею»). Усі ці картини ввійшли до золотого фонду музичного кіно, американського та світового кінематографу. Але кар'єра цього дуету закінчилася різко і несподівано.

     У середині 1940-х років у Астера з'явився серйозний конкурент в особі  актора та танцюриста Джина Келлі. Хоча стосунки цих двох чоловіків і були дружніми. Так, коли Келлі 1948 року зламав ногу, то він попросив саме Астера підмінити його в стрічці «Великодний хід» (Easter Parade). Партнеркою Астера в цій стрічці була Джуді Гарленд, і ця картина стала ще одним-тріумфом 49-річного актора. Астер співав пісні, і багато з них стали хітами у його виконанні.

     Джін  Келлі - американський танцюрист, співак, актор, режисер, кінопродюсер та хореограф, відомий завдяки енергійному танцювальному стилю, гарній зовнішньості та приємному характеру, втілюваних ним персонажів.

     Джін  Келлі найбільше запам'ятався своєю  роллю у фільмі «Співаючи під дощем», однак він був одним із провідних акторів танцювальних фільмів у 40-ві та 50-ті роки, до часу, коли жанр мюзикла не вийшов із моди.

      
Голлівуд став запрошувати композиторів і до певної міри став покровителем музики XX століття. Композитори-новатори, як, наприклад, Арнольд Шенберг, одержували гонорари від кіностудій (хоча те, що вони писали, не завжди використовувалося - створення музики до фільму було "точним" видом мистецтва, яким далеко не завжди володів композитор!).

     Завдяки процесу "Істманколор"кольорове кіно практично витіснило чорно-біле. У 1953 році почалася ера широкоекранного формату, зйомки з декораціями й зворотна проекція (зйомка акторів на вже знятому тлі) поступилися місцем натурним зйомкам, а пізніше з'явився і стереофонічний звук. У результаті народилася ціла серія "блокбастерів" (за назвою авіабомби великого калібру) - довгих, дорогих видовищ, таких, як "Десять заповідей " (1956) і "Лоуренс Аравійський " (1962). У 1950-ті роки такі визнані зірки, як Кері Грант і Джеймс Стюарт, ще більше зміцнили своє становище. З'явилися і нові, серед них - Марлон Брандо, Джеймс Дін і Мерілін Монро. 

         «Великий сон»  — американський кінофільм 1946 року. Один з класичних зразків жанру «чорного фільму» (нуар)— особливого різновиду американських кримінальних драм, популярного в 1940-1950-х роках. Стрічку знято за романом майстра детективного жанру Реймонда Чандлера. У головних ролях — Гамфрі Богарт і Лорен Бекол.

    Гостросюжетний фільм або трилер – тип творів літератури і кіно, які намагаються викликати у глядача відчуття напруженості, хвилювання. Жанр не має чітких меж. Часто до трилерів відносять детективно-пригодницькі твори, акцент в яких зміщуються на підготовку до якогось складного злочину. До трилерів іноді відносять фільми жахів, якщо в сюжеті є злочин і розслідування, як обов’язкових елементів.

     Яскраві зразки трилера в кіно — фільми А. Хічкока, який майстерно використовував техніку кіно для посилення сюжетного напруження (саспенса) і керування емоціями глядачів. Для його стрічок характерний тонкий чорний гумор і подвійність сюжету по відношенню до до віртуозної розробки ключових епізодів.

     Трилери А. Хічкока і т. д. аж до фантастичних стрічок, жахів, бойовиків і блокбастерів останнього часу, - всі ці жанри живуть і виникають «на вимогу» масового глядача, задають досить вузькі рамки для самовираження режисера. 

     Документальне кіно (або неігрове кіно) — жанр кінематографа.

     Документальним  називається фільм, в основу якого  лягли зйомки справжніх подій і осіб. Перші документальні зйомки були зроблені ще при зародженні кінематографа. Темою для документальних фільмів найчастіше

стають  цікаві події, культурні явища, наукові  факти й гіпотези, а також знамениті персони й співтовариства. Майстри цього виду кінотворчості

нерідко піднімалися до серйозних філософських узагальнень у своїх

здобутках . У той же час документальне кіно міцно ввійшло в кіномистецтво

всього  світу. Знамениті документальні стрічки: "Боулінг для Колумбіни" (США, 2002) "Фаренгейт 9/11" (США, 2004) "Подвійна порція"

(США, 2004)

    Разом з тим, слід зазначити, що сам термін "документальне кіно" ставиться багатьма сучасними кінознавцями й кінокритиками під сумнів. Справа в тому, що на думку багатьох режисерів, будь-яка людина побачивши камери тією чи іншою мірою починає грати, виконувати якусь роль, поводитися неприродно — і в підсумку кінофільм стає в певній мері постановочним. Тому багато експертів взагалі заперечують наявність докумнетального кіно, вважаючи його лише піджанром художнього кіно. А дійсно документальними фільмами ці експерти вважають лише фільми, від початку до кінця зняті прихованою камерою. Таке кіно, зняте прихованою камерою, вони називають істинно документальне кіно. 

       На перший погляд, короткометражне  кіно відрізняється від повнометражного тільки невеликою тривалістю фільму (в основному 15—20 хвилин ). Але так здається тільки на перший погляд, адже у вузькі часові рамки короткометражного фільму потрібно вмістити весь спектр глядацьких переживань, який існує в кіно повнометражному. Тому короткометражне кіно є, з художньої точки зору, зовсім окремим видом кіномистецтва й окремим видом кінематографічної творчості. Його ще іноді називають "кіноминіатюрою".

            Головні досягнення Голлівуду пов'язані з розробкою жанрів:

     Комедії М. Ліндера, Ч. Чапліна, Б. Кітона, Г. Ллойда, братів Маркс

     Мелодрами за участю Рудольфо Валентіно

     Вестерни  Джона Форда

     Фільми-нуар з Х. Богартом

     Мюзикли з Фредом Астером та Джином Келлі. 

     Волт  Дісней (5 грудня 1901 — 15 грудня 1966) — американський художник-мультиплікатор, кінорежисер, актор, сценарист і продюсер, засновник компанії «Walt Disney Productions», яка до теперішнього часу перетворилася на медіаімперію «The Walt Disney Company». Є творцем першого в історії звукового мультфільму, першого музичного та першого повнометражного. У своєму надзвичайно напруженому житті Уолт Дісней як режисер зняв 111 фільмів і був продюсером ще 576 кіноробіт. Заслуги Діснея в області кіномистецтва були відзначені 26 преміями «Оскар» та багатьма іншими нагородами та преміями. 

           Картина розвитку кінематографа буде не повною без ім’я  Уолта Діснея, або, як він більш відомий і у нас, і за кордоном, Disney, видатний мультиплікатор, відомий у всьому світі своїми неймовірно красивими, добрими мультфільмами.  

             Уолтер Еліас Дісней (Уолт Дісней, або просто Disney), сучасний Езоп, перетворив себе і свою продукцію в невідємну частину американськой культури.  

     Внесок Уолта у розвиток мистецтва анімації не можна виміряти. У його мультфільмах є і знамениті музичні твори класиків, в окремих сюжетах танцюють і співають дерева, квіти, використовуються складні технологічні прийоми. 
 
         Уолт Дісней - легенда і народний герой 20-го століття. Його популярність в усьому світі була заснована на ідеях, які вигадав він: уява, оптимізм і успіх своїми руками повністю в американських традиціях. Уолт Дісней торкнувся бальше сердець, умів і почуттів мільйонів людей, ніж будь-який інший чоловік у минулому столітті. Завдяки своїй роботі, він приніс радість, щастя, і втілив мрію багатьох людей всіх націй.

     Підводячи підсумки сказаного, можна відзначити факт Голлівудської системи жанрів, яка існувала в усьому світі. Американське кіно значно розширює його кордони завдяки введення до його структури, ще двох оригінальних різновидів: пригодницький фільм з елементами екзотики і суто американське «кінопородження» - вестерн.