Необов’язкові компоненти структури бактеріальної клітини: спори, капсули, включення. Методи фарбування для їх виявлення

      Однією з особливостей імунокомпетентних  клітин, особливо Т-лімфоцитів, є  здатність продукувати велику  кількість розчинних речовин  - цитокінів (інтерлейкінів), що здійснюють  регуляторні функції. Вони забезпечують узгоджену роботу всіх систем і факторів імунної системи, завдяки прямим і зворотним зв'язкам між різними системами і субпопуляціями клітин забезпечують стійку саморегуляцію імунної системи. Їх визначення дає додаткове уявлення про стан імунної системи.

    У цілому гомеостаз організму забезпечується узгодженої роботою (взаємодією) імунної, ендокринної та нервової систем. 

    Біосинтез антитіл  
Імунна система, відповідальна за біосинтез антитіл, складається з низки органів, основними з яких є тимус, селезінка і периферичні лімфоїдні структури в яких формуються три основних типи клітин: Т-і В-лімфоцити і макрофаги.  
Антитіла виробляються В-лімфоцитами, на поверхні яких вже є рецептори, специфічно зв'язують антиген. У цей же комплекс включаються Т-лімфоцити і макрофаги. У результаті міжклітинної кооперації відбувається активація В-лімфоцитів та їх трансформації в плазматичні клітини. Велика частина утворилися плазматичних клітин синтезує антитіла, аналогічні по специфічності рецепторів на поверхні В-лімфоцитів, і секретує їх у кров. Інша частина перетворюється в клітини «імунологічної пам'яті», здатні виділяти антитіла при повторному введенні антигену.  
Кожен По-лімфоцит містить на поверхні близько 100 тис. рецепторів однаковою специфічності. Антиген, зустрічаючись в кровотоку з комплементарним рецептором, проводить відбір відповідного По-лімфоцита, який потім, трансформуючись у плазматичну клітину і багаторазово ділячись, утворює клон клітин. Ця теорія біосинтезу антитіл, вперше сформульована П. Ерліхом, а потім модифікована відповідно до рівня розвитку науки Ф. Бернетом, отримала назву клонально-селекційної. Важливо зазначити, що кожен клон плазматичних клітин секретує гомогенні по своїй структурі антитіла. Однак так як антиген активує в крові відразу кілька типів В-лрмфоцітов, які містять рецептори різного ступеня специфічності по відношенню до вихідного антигену, такий імунну відповідь називається поліклональних, а антитіла - поліклональними.  
Сироватку тварини, що містить специфічні до даного антигену антитіла, називають антисироватки. При цьому зазвичай вказують, проти якого антигену вона вироблена. Наприклад, коли говорять про антисироватки кролика проти еритроцитів людини, мають на увазі, що у відповідь на введення в кров кролика еритроцитів людини утворюються специфічні до них антитіла. Принципово важливим є те, що поліклональні антитіла навіть проти однієї-єдиної антигенної детермінанти гетерогенні як за структурою активного центру, так і за фізико-хімічними властивостями. У тому випадку, якщо антиген полівалентен, наприклад білок, то в сироватці крові утворюються антитіла, спрямовані проти кожної індивідуальної детермінанти, що ще більше ускладнює складу антитіл. Склад антитіл залежить від виду тварини, а також стадії імунного процесу.  
Всі перераховані вище фактори впливають на гетерогенність антитіл і обумовлюють певні труднощі як у вивченні їх структури, так і в отриманні відтворюваних стандартних препаратів антисироваток. Роботи Келера і Мільштейна по гібридизації тварин клітин відкрили принципово новий шлях отримання антитіл. Суть методу полягає в тому, що з організму імунізованих тваринного виділяються лімфоцити, які спеціальним чином «зливаються» з мієломні клітинами. Утворені клітини отримали назву гібридом.  
Особливістю таких клітин є їх здатність розмножуватися і продукувати антитіла в штучних умовах поза організмом. За допомогою спеціальних методів клонування можна виділити одну гібридну клітину, яка, розмножуючись, буде секретувати в необмежених кількостях антитіла тільки одного виду - моноклональні антитіла. Підкреслимо, що моноклональні антитіла гомогенні як по специфічності, так і за фізико-хімічними властивостями. 

    Імунологічна  пам’ять – це здатність організму  реагувати прискорено та посилено на повторно введений антиген. Зберігають імунологічну пам’ять Т-лімфоцити, тривалість життя яких набагато більша ніж В-лімфоцитів. Наявність імунної пам’яті пояснюється збільшеним вмістом В-лімфоцитів, які несуть відповідні рецептори (Т-пам’яті живуть десятки років). 
 
 

    Можливі причини пригнічення імунної системи.

    Імунна  система представлена центральними і периферичними органами. До центральної  належать: червоний кістковий мозок, тимус. До периферичної: лімфатичні вузли, селезінка, мигдалики, апендикс.

    Причиною  пригнічення імунної системи  є виникнення імунологічної недостатності – це вроджений або набутий дефект імунної системи, який проявляється неспроможністю організму здійснювати реакції гуморального або клітинного імунітету. 

    Недостатність може бути первинною чи вторинною.

    а) первинна – внаслідок вроджених дефектів імунної системи (генні, хромосомні мутації, внутрішньоутробні інфекції).

    б) вторинна – набута недостатність. Причинами  можуть бути: випромінювання, хімічні  речовини, віруси, старіння, інтоксикація (опіки, злоякісні пухлини, уремія), неповноцінне харчування, часті переохолодження чи перегрівання, надмірне перебування на сонці. 
 

10.3. Анатоксини. Характеристика. Одержання. Визначення  сили анатоксинів.

    З метою попередження ряду інфекційних  захворювань у організаціях охорони  здоров'я широко застосовують різні вакцини і анатоксини. Їх розрізняють за технологією виготовлення.

    Живі  вакцини - виготовляють на основі антигенів  збудників інфекційних захворювань, аттенуйованих у штучних чи природних  умовах. Ці вакцини не викликають клінічної  картини захворювання, але здатні формувати стійкий імунітет.

    Живі  вакцини застосовують для профілактики бруцельозу, грипу, кору, лихоманки  Ку, жовтої лихоманки, епідемічного паротиту, поліомієліту, сибірської виразки, туберкульозу, висипного тифу, туляремії, чуми, віспи, краснухи.

    Інактивовані  вакцини - корпускулярні (цільновіріонні) вакцини, являють собою бактерії чи віруси, інактивовані чи хімічними, чи фізичними, чи факторами обома  факторами разом.

    Для їх виготовлення можуть бути використані  вірулентні штами мікроорганізмів чи аттенуйовані штами.

    Застосовують  для профілактики сказу, черевного  тифу, грипу, кліщового енцефаліту, холери, лептоспірозу, гепатиту А, сипного  тифу, герпесу, менінгококкової інфекції, поліомієліту, коклюшу.

    Хімічні вакцини - являють собою компоненти, витягнуті з мікробної клітки, що визначають імуногенний потенціал останньої. У технології готування цих вакцин використовують різні фізико-хімічні методи.

    Застосовують  для профілактики менінгококкової  групи А і С, пневмококової  і гемофільної інфекцій, холери, черевного тифу.

    До  категорії хімічних вакцин можуть бути віднесені і субодиничні вірусні  вакцини, зокрема грипозна субодинична  вакцина.  

    Рекомбінантні вакцини - одержують при клонуванні генів, необхідних антигенів, що забезпечують синтез, введенні цих генів у вектор, уведенні векторів у клітки-продуценти (віруси, бактерії, гриби і ін.).

    Ці  вакцини безпечні і досить ефективні, широко застосовується рекомбінантна  вакцина проти гепатиту В. Анатоксини - являють собою бактеріальні екзотоксини, знешкоджені тривалим впливом формаліну при підвищеної температурі. Анатоксини володіють відносно низкою реактогенністю.

    Застосовують  для профілактики дифтерії, правця, гангрени, ботулізму, холери, стафілококових і сінегнійних інфекцій.

    Основним  діючим початком кожної вакцини є іммуноген, тобто корпускулярна чи розчинена субстанція, що несе на собі хімічні структури, аналогічні компонентам збудника захворювання, відповідальним за вироблення імунітету.

    Як  відомо, основу кожної вакцини складають  протективні антигени, що представляють собою лише невелику частину бактеріальної клітки чи вірусу і забезпечуючий розвиток специфічної імунної відповіді.

    Протективні антигени можуть бути білками, гликопротеідами, ліпополісахаридобілковими комплексами. Вони можуть бути зв'язані з мікробними клітками (коклюшна паличка, стрептококи й ін.), декретуватися ними (бактеріальні токсини), а у вірусів розташовуються переважно в поверхневих шарах суперкапсиду віріону.

    До  складу вакцини, крім основного діючого  початку, можуть входити й інші компоненти - сорбент, консервант, наповнювач, стабілізатор і неспецифічні домішки. До останнього можуть бути віднесені білки субстрату культивування вірусних вакцин, слідові (следовим називається кількість речовини, невизначувана сучасними методиками), кількість антибіотика і білка сироватки тварин, використовуваних у ряді випадків при культивуванні клітинних культур. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

Основна: