Цивільне право

Актуальність  теми дослідження. Економічні реформи, що проводяться в Україні та спрямовані на встановлення і розвиток ринкової системи господарювання, зумовлюють не лише структурні зміни в економічній системі, а й принципові зміни в законодавстві. Один із серйозних недоліків цивільного права і цивільного законодавства до недавнього часу полягав у тому, що така одна із найбільш значущих підгалузей цивільного права як спадкове право, регулювалася нормами майже 50-річної давності.

Спадкове право  посідає особливе місце у системі цивільного права. Виникнення права власності і розвиток шлюбно-сімейних відносин у суспільстві зумовили потребу відповіді на питання щодо долі майна, яке залишається після смерті людини. Спадкування, як і будь-який інший соціальний феномен, виконує не лише покладені на нього суспільно-корисні функції. Можливість визначити долю майна після смерті і передати його в спадщину – є однією із найважливіших гарантій стабільності відносин приватної власності. Принципове значення для будь-якого суспільства має конкретне вирішення питання про участь громадян у справедливому розподілі майнових благ і про долю таких благ після їх смерті.

Правове регулювання  спадкових відносин стосується інтересів  будь-якого громадянина як потенційного спадкоємця і спадкодавця. Держава повинна створити таку систему цивільно-правових засобів, які б гарантували кожній фізичній особі право вільно розпоряджатися своїм майном на випадок смерті і право вільно набувати чи відмовлятися від спадщини.

Проблемам спадкового права були присвячені дослідження вчених-юристів ХIХ – початку ХХ століття, праці яких і сьогодні є фундаментом сучасної науки цивільного права. Серед них роботи Д.І. Мейєра, К.П. Побєдоносцева, Й.О. Покровського, В.І. Синайського, Г.Ф. Шерше-невича та ін.

Наукові праці В.І.Серебровського (“Очерки советского наследственного  права”. М., 1953 р.), Б.С.Антімонова і К.О.Граве (“Советское наследственное право”. М., 1955 р.), П.С.Нікітюка (“Наследственное право и наследственный процесс”. Кишинев, 1973 р.), М.В.Гордона (“Наследование по закону и по завещанию”. М., 1974 р.), В.К.Дронікова (“Наследственное право Украинской ССР”. К., 1974 р.), С.Я.Фурси, Є.І.Фурси (“Спадкове право. Теорія і практика”. К., 2002 р.) попри те, що більшість із них написані багато років тому, містять цілісну теоретичну розробку ряду проблем спадкового права і залишаються в науковому обігу завдяки високому авторитету їх авторів.

Проте ці дослідження вже не задовольняють певною мірою потреби теорії та практики у зв’язку із істотними змінами спадкового законодавства, відсутністю досвіду застосування окремих правових норм, необхідністю певної ревізії сталих доктрин спадкового права та формування нових відповідно до реалій сьогодення.

Визначною подією в історії сучасної України стало  прийняття нового Цивільного кодексу. Незважаючи на правонаступництво ним  основних положень і принципів спадкових  правовідносин, закріплених в ЦК УРСР, одночасно з’явилися і новели, які потребують глибокого аналізу  з метою їх єдиного розуміння, тлумачення і застосування. У сучасних умовах розвитку приватної власності, підприємництва, істотного розширення кола об’єктів спадкового правонаступництва не завжди спроможними виявляються ідеї та теорії про сутність і роль спадкових правовідносин у житті фізичної особи, що домінували за часів соціалізму. Це зумовлює необхідність перегляду ряду базових юридичних концепцій, розробки нових підходів до регулювання спадкових відносин у суспільстві та визначення стратегії їх розвитку.

Недостатність теоретичної  розробленості, існування значної  кількості дискусійних теоретичних  і практичних проблем, оціночних  понять, радикальні зміни в спадковому законодавстві, відсутність практики застосування певних правових норм, зумовлює і актуальність обраної теми дисертаційного дослідження.

Необхідність аргументованого  і змістовного аналізу та тлумачення норм чинного законодавства, зумовлює потребу ознайомлення з історією виникнення, становлення та розвитку в законодавстві певної норми, з об’єктивними передумовами її прийняття та трансформацією розвитку до сучасного стану.

.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження – проведення комплексного науково-теоретичного аналізу проблем спадкування в сучасних соціально-економічних умовах, оцінка діючих правових конструкцій спадкового законодавства, формування науково-теоретичних висновків та надання практичних рекомендацій щодо подальшого вдосконалення інститутів спадкового права і здійснення спадкових прав.

Для досягнення цієї мети дисертантом поставлені наступні завдання:

– дослідити етапи еволюції спадкового права в Україні і процес формування його основних інститутів;

– визначити систему  принципів спадкового права і  їх співвідношення із загальноцивілістичними принципами;

– з’ясувати роль спадкового права в сучасних соціально-економічних умовах і визначити його місце в системі цивільного права;

– дослідити правову природу та визначити основні ознаки  спадкового правовідношення;

– виявити головні  тенденції розвитку спадкового законодавства  в умовах розбудови української  держави;

– проаналізувати процес реалізації здійснення спадкових  прав суб’єктами спадкових правовідносин;

– здійснити порівняльно-правовий аналіз чинного вітчизняного спадкового законодавства і спадкового законодавства  УРСР та країн зарубіжжя;

– розробити пропозиції, спрямовані на вдосконалення спадкового законодавства та практики його застосування.

Об’єктом дослідження є загальнотеоретичні аспекти становлення спадкового права в Україні і тенденції його розвитку в сучасних умовах, шляхи підвищення ефективності засобів охорони спадкових прав.

Предметом дослідження є система чинних в Україні нормативних актів, положень Цивільного кодексу України, що регулюють спадкові правовідносини, вітчизняні та зарубіжні наукові джерела, судова практика.

Методами дослідження є загальнонауковий діалектико-матеріалістичний метод пізнання соціальних явищ та окремі наукові методи. Зокрема застосування історичного методу дало можливість визначити основні етапи становлення і розвитку спадкового права; формально-логічний підхід дозволив з’ясувати систему принципів спадкового права та механізм їх реалізації; функціональний – встановити динаміку розвитку спадкових правовідносин і ефективність застосування норм спадкового права в нових економічних умовах розвитку. Нормативно-догматичний метод використано для аналізу змісту норм чинного спадкового законодавства, а метод системно-структурного аналізу – для визначення місця спадкового права в системі цивільного права. Компаративістський метод застосовано з метою проведення порівняльного аналізу норм ЦК України, що регулюють спадкові відносини, з нормами цивільного законодавства пострадянських держав, а також країн континентальної системи права. Метод моделювання використано при розробці пропозицій і рекомендацій, спрямованих на удосконалення цивільного законодавства і практики його застосування.

Теоретичну основу дослідження складають праці відомих вітчизняних і зарубіжних цивілістів: Б.С.Антімонова, І.А.Безклубого, Т.В.Боднар, М.В.Гордона, К.О.Граве, О.В.Дзери, А.С.Довгерта, В.К.Дронікова, І.В.Жилінкової, О.С.Іоффе, В.І.Кисіля, Т.П.Коваленко, В.М.Коссака, Н.С.Кузнєцової, І.М.Кучеренко, С.Н.Ландкофа, В.В.Луця, С.В.Мазуренко, Р.А.Майданика, П.С.Нікітюка, О.А.Підопригори, С.Я.Рабовської, З.В.Ромовської, Є.О.Рябоконя, В.А.Рясенцева, Н.О.Саніахметової, В.І.Серебровського, І.В.Спасибо-Фатєєвої, Ю.К.Толстого, К.А.Флейшиць, С.Я.Фурси, Є.І.Фурси, Є.О.Харитонова, Я.М.Шевченко, Л.В.Шевчук, Р.Б.Шишки, Б.Б.Черепахіна, В.Ю.Чуйкової, К.Б.Ярошенко та ін.

Емпіричну основу дослідження становлять акти цивільного законодавства України, які регулюють спадкові відносини, законодавство іноземних держав, міжнародно-правові акти, узагальнення судової практики, окремі справи, розглянуті судами м. Києва, Дніпропетровської, Київської, Львівської, Полтавської, Сумської, Хмельницької областей, а також опублікована судова практика. Всього вивчено понад 250 судових справ.

Наукова новизна  одержаних результатів полягає  в тому, що дисертація є всебічним  та комплексним монографічним дослідженням теоретичних проблем спадкового права, здійсненим у цивільно-правовій науці в умовах переходу до ринкової економіки і проведення правової реформи.

В результаті дослідження сформульовано ряд теоретичних положень і висновків, нових у концептуальному плані та важливих для юридичної практики, а саме:

Вперше:

– обґрунтовується  міжгалузевий характер правових відносин щодо спадкування майна і необхідність їх регулювання не лише за допомогою  цивільно-правових, а і конституційних норм. У зв’язку з цим вноситься пропозиція про внесення змін у Конституцію України та приведення її у відповідність до новітнього законодавства європейських держав. Право на спадщину є одним із основних конституційних прав фізичної особи, яке необхідно закріпити і у ч. 5 ст. 41 Конституції України: “Право на успадкування гарантується“;

– доведено, що формами  здійснення засад загальноцивілістичних  принципів справедливості, добросовісності  і розумності в спадковому праві  є оптимально відповідне їм визначення у встановленому законодавством порядку:

а) кола осіб, які набувають право спадкування за законом і можливість зміни черговості при спадкуванні за законом;

б) кола осіб, які усуваються від спадкування;

в) обмеження свободи  заповіту в інтересах осіб, яких спадкодавець зобов’язаний утримувати за життя;

– доведено, що відступом  від принципів справедливості, добросовісності  і розумності є:

а) закликання до спадкування  за законом і за заповітом осіб, які вчинили злочини проти особи спадкодавця. У відповідності із діючою в цивільному праві презумпцією вини особи, яка вчинила правопорушення, до негідних спадкоємців за законом, визначених у ст. 1224 ЦК України, автор пропонує віднести осіб, які вчинили умисні злочини проти особи спадкодавця, що передбачені статтями 120, 121, 122, 126, 127, 129, 135, 136, 146, 152, 156, ч. 2 ст. 384 Кримінального кодексу України, оскільки в силу віку, стану здоров’я, моральної травми та інших обставин, спадкодавець, проти якого вчинили злочин, не завжди має можливість скористатися своїм правом і позбавити негідного спадкоємця спадщини шляхом складання, зміни чи скасування заповіту;

б) обмеження заповідача у праві позбавити спадщини близьких до нього осіб, негідна поведінка  яких є правомірною, але, водночас, суперечить нормам людської моралі і не може бути підставою для позбавлення таких спадкоємців спадщини в силу закону. Оскільки фізична особа за життя має право розпорядитися належною їй власністю, немає підстав для істотного обмеження такого права і на випадок смерті. Оптимальним співвідношенням свободи заповіту і права обов’язкових спадкоємців на утримання може бути надання останнім права на аліментування за рахунок спадкового майна;

в) віднесення утриманців, тобто осіб, яких спадкодавець утримував  або зобов’язаний був утримувати за життя, до п’ятої черги спадкоємців за законом, що фактично позбавляє їх права на спадщину;

– доведено, що правовідносини, які виникають у зв’язку із поверненням конфіскованого майна  або виплатою компенсації членам родини померлого, за своїм характером є не спадковими, а деліктними, і  повинні регламентуватися, відповідно, не нормами спадкового права, а нормами  деліктного права. Ця обставина зумовлює необхідність внесення змін в Закон  України “Про реабілітацію жертв  політичних репресій на Україні” шляхом заміни поняття “спадкоємці першої черги” на поняття “родичі першого  ступеня споріднення та подружжя”;

– аргументовано, що заповідальна дієздатність є спеціальною  і являє собою визначену законом  можливість повнолітньої фізичної особи  висловити свою волю щодо розпорядження  належним їй майном на випадок смерті. Надання неповнолітній особі  дієздатності в повному обсязі зумовлено, перш за все, необхідністю здійснення і захисту її цивільних прав. Заповідальна дієздатність прав для особи не створює, тому із врахуванням специфіки її правової природи, повинна бути пов’язана із досягненням повноліття;

– запропоновано  порядок легалізації судом заповітів, укладених з недотриманням обов’язкової нотаріальної форми. Визначені критерії легалізації і обґрунтована необхідність закріплення обставин, які можуть бути підставою для визнання такого заповіту дійсним і виключили б можливість визнання дійсними усних заповітів, як це по суті передбачає ч. 2 ст. 219 ЦК України;

– доведено, що укладання  секретного заповіту суперечить встановленій законодавцем вимозі щодо нотаріальної форми заповіту, оскільки нотаріус вчиняє посвідчувальний напис не на документі, де викладено текст  правочину, а на конверті, який передається йому на зберігання, і, таким чином, не посвідчує правочин, а вчиняє нотаріальну дію, суть якої полягає лише в прийманні на зберігання документу, тобто, фактично законодавець визнає дійсними заповіти, складені у письмовій формі, і без їх нотаріального посвідчення;

– доведено, що чинний порядок укладання заповіту з  умовою, яка повинна існувати на момент відкриття спадщини, обмежує  право заповідача на вільне розпорядження майном на випадок смерті та принцип свободи заповіту. Умова заповіту може існувати не лише  на час відкриття спадщини, а і  настати протягом певного часу або протягом звичайного строку, необхідного спадкоємцю для виконання передбаченої заповітом умови. Протягом цього часу виконавець заповіту, а за його відсутності – нотаріус, повинні вжити заходи до охорони спадкового майна;