Якщо ознайомитись з практикою розгляду господарськими судами спорів про визнання угод недійсними, то можна дійти висновку про те, що в одних випадках суд приймає рішення про застосування правових наслідків недійсності угоди за власною ініціативою, в інших — лише за наявності відповідних позовних вимог сторін.

   Враховуючи, що норми статей 46-57 ЦК України, які  встановлюють наслідки визнання угоди  недійсною, мають імперативний характер, тобто передбачають не факультативне, а обов’язкове застосування таких  наслідків, то суди у разі визнання угоди недійсною зобов’язані одночасно постановити і про застосування передбачених законом наслідків недійсності угоди незалежно від наявності чи відсутності відповідних позовних вимог сторін. Адже угода визнається недійсною з моменту її укладення. Це означає, що така угода не породжує ніяких правових наслідків. Якщо мати на увазі, що відповідно до п. 18 Роз’яснення Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними" у разі визнання господарським судом угоди недійсною обов’язок щодо повернення одержаного за угодою виникає у сторони з моменту прийняття відповідного судового рішення, то можна дійти висновку, що у випадку незастосування судом передбачених законом наслідків недійсності угоди, наприклад неповернення сторін у попередній стан, фактично констатується дійсність прав і обов’язків сторін за цією угодою. За таких умов визнання угоди недійсною втрачає сенс і є недоцільним. Крім того, підставою для застосування наслідків недійсності угоди є саме визнання її недійсною відповідно до вимог закону, а не наявність чи відсутність спору між сторонами про повернення всього одержаного ними за такою угодою. Тому, на мій погляд, визнання договору недійсним та застосування наслідків його недійсності не можна розглядати як дві відокремлені одна від одної процесуальні дії, які мають різні підстави, оскільки одна з них (застосування наслідків недійсності угоди) є необхідним наслідком іншої (визнання угоди недійсною).

   Чинне законодавство не передбачає відшкодування  збитків, які можуть зазнати сторони  внаслідок визнання угоди недійсною. Господарські суди при розгляді спорів про визнання угод недійсними виходять з того, що у разі виникнення між  сторонами спору з приводу  проведення взаємних розрахунків, пов’язаних з поверненням майна (наприклад, у зв’язку з погіршенням чи покращанням його стану за час користування), такий спір може бути вирішений судом під час провадження у справі про визнання угоди недійсною або в окремому провадженні (ч. 8 п. 18 Роз’яснення Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними").

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
ЗО

Висновки

  Підбиваючи  підсумки хочеться сказати, що результатом  переходу на нові форми господарювання в Україні повинно стати створення  різнопланової економіки, відмова  від державного монополії на власність  і створення умов для рівноправного  існування різних форм власності.   Необхідно розвивати приватну та колективну форми власності, шляхами роздержавлення і приватизації. Тому дослідження питання купівлі-продажу об’єктів приватизації на даному етапі формування законодавства про приватизацію займає домінуюче становище.

    Приватизація  в Україні - це відчуження належного  державного майна у власність  фізичних чи недержавних юридичних  осіб, яке здійснюється шляхом продажу  на особливих умовах передбаченим законом  способом відповідних об’єктів державної  власності визначеному законодавством України колу покупців. Інакше кажучи, правовою формою зміни відносин власності на державне майно у процесі приватизації є договір купівлі-продажу об’єктів приватизації. Це й договір характеризується рядом особливостей, це по-перше стосується суб’єктного складу ці особливості полягають в тому, що коло покупців обмежене законом, на стороні покупців можуть виступати такі специфічні суб’єкти,   як колективні утворення громадян для участі в приватизації у вигляді товариства покупців, господарських товариств, організацій орендарів, а також у тому, що законодавство передбачає право покупців на звернення до послуг посередників при придбані об’єктів приватизації. По-друге, об’єкти приватизації обмежені законом. Крім того, законодавчими та іншими нормативними актами про приватизацію передбачені досить специфічні об’єкти договору купівлі-продажу, наприклад, такі, як цілісні майнові комплекси державних підприємств та патенти на право оренди приміщень, в яких розташовані приватизовані об’єкти. По-третє, зміст договору характеризується рядом особливостей щодо визначення ціни об’єкта продажу, порядку проведення розрахунків за придбаний об’єкт та засобів оплати, передачі об’єкта покупцю, щодо складу зобов’язань сторін, які випливають з умов аукціону, конкурсу, викупу та із специфіки об’єкта продажу, а також щодо відповідальності сторін за неналежне виконання чи невиконання договору.

  На  підставі проведеного аналізу особливостей сторін, об’єкту, змісту, порядку укладання  договору купівлі-продажу в процесі  приватизації я дійшов до висновок про те, що договір купівлі-продажу об’єктів приватизації слід визначити як відчуження цілісних майнових комплексів державних підприємств (структурних підрозділів державних підприємств) або іншого державного майна на особливих умовах способом, передбаченим законом, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб.

Список використаної літератури

1. Брагинский  С.В. Договорное право. Общие положения.- М., 1997.
2. Гражданское право России: Курс Лекций / О. Н. Садиков. - ч. 1. - М.:
3. Юридич. лит., 1996.
4. Гражданское право: В 2 т. Том 1: Учебник / Отв. ред. Е. А. Суханов. - М.: БЕК, 1998.
5. Гражданское право / Под ред. А. Г. Калинина, А. И. Масляева. - М.: Юрист, 1997.
6. Закон України "Про приватизацію державного майна " // ВВР. — 1998. — №49.
7. Закон України "Про приватизацію невеликих державних підприємств
8. (малу приватизацію)"// ВВР. — 1996. —№34.
9. Закон України "Про державну програму приватизації" // Відомості
10. Верховної Ради України, 2000, №33-34.
11. Закон України "Про підприємництво" // ВВР. — 1998. — №26.
12. Закон України "Про господарські товариства" //ВВР. — 1998. — №8.
13. Закон України "Про підприємства в Україні" // ВВР. — 1991. — №24. Зобов’язальне право. Теорія і практика. Навчальний посібник / За ред. О.В. Дзери. - К.: Юрінком Інтер. 1998.
14. Наказ ФДМ України від 17.04.98 №772 "Про порядок подання та розгляду заяв на приватизацію об’єктів групи А, Д, а також групи Ж (які підлягають приватизації способами, встановленими для об’єктів   малої приватизації)", затвердженого // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію. — 1998. — №8.
15. Положення "Про порядок визначення та застосування способів приватизації щодо об’єктів малої приватизації", затвердженим наказом ФДМ України від 02.02.95 №102 // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію. — 1995. №5.
16. Положення "Про порядок визначення та застосування способів приватизації щодо об’єктів малої приватизації", затвердженого наказом ФДМУ № 1511 від 30.07.98 // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію. -1998.—№12.
17. Положення  про  порядок  проведення  сертифікатних  аукціонів, затвердженого Постановою КМ України від 27.03.95 №218 // ЗП. - 1995. —№6.
18. Роз’яснення Вищого господарського суду України № 02-5/111 від 12.03.99 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними"//Інформаційно-правовий банк "Юридичний вісник України", №16 (2000) від 22-28.04.99.
19. Иоффе О. С. Обязательственное право. - М.:. Юрид. лит., 1975. 2 8.