Приччетність до злочину

Сергій Дрьомов,

старший викладач кафедри 

кримінального права та кримінального процесу

Національної  академії Служби безпеки України

Причетність до злочину:  
кримінально-правовий аспект

Обрана автором тема публікації видається вельми актуальною, адже інститут причетності до злочину належить до найбільш складних кримінально-правових явищ. Однак, вирішальну роль у її виборі відіграли дещо інші чинники. Перш за все, звертає на себе увагу те, що про причетність тієї чи іншої особи до вчиненого злочину нас щоденно сповіщають засоби масової інформації. При цьому окремі журналісти не занадто переймаються питаннями юридичної термінології, через що інформація, викладена на шпальтах газет та журналів, доволі часто втрачає свій первинний зміст та набуває дещо спотвореного вигляду.

По-друге, пересічні громадяни, на превеликий жаль, до певного часу не виявляють особливої зацікавленості питаннями про причетність до злочину, хоча окремі положення цього інституту досить часто відіграють важливу роль у їхньому житті. Знання цих положень, з одного боку, може уберегти особу від небажаних неприємностей, з іншого – стати запорукою додержання її прав та законних інтересів під час виконання державними органами правоохоронних функцій.

По-третє, у юридичній літературі недостатньо уваги приділяється дослідженню інституту причетності до злочину. Розробці окремих його аспектів присвятили свої роботи такі фахівці, як Д. Богатіков, Ф. Бурчак, І. Бушуєв, Р. Галіакбаров, М. Карпушин, М. Ковальова, В. Кульчихин, О. Лемешко, П. Панченко, О. Піонтковський, М. Таганцев, П. Тельнов, О. Трайнін, О. Ширяєв. Незважаючи на вагомі здобутки вказаних науковців, окремі положення цього інституту залишаються доволі суперечливими і потребують чіткого законодавчого визначення.

Окрім того, проблеми причетності до злочину набувають особливої актуальності через те, що діяння, котрі відносяться до зазначеного інституту, мають розглядатися як такі, що сприяють настанню суспільно небезпечних наслідків, або уникненню винними у вчинені злочину кримінальної відповідальності. Таким чином у цих осіб створюється відчуття безкарності та вседозволеності, що, у свою чергу, може призвести до вчинення ними нового (повторного) злочину.

Перш за все видається  доцільним з’ясувати, що являє собою  інститут причетності до злочину, адже у чинному Кримінальному кодексі (далі – КК) України не наводиться визначення цього поняття.

Причетний – той, що має безпосереднє відношення до якої-небудь справи або до когось¹. Наведене визначення не дає чіткої відповіді на поставлене запитання, але доволі точно вказує напрямок, у якому слід його шукати. Дійсно, причетною до злочину є особа, яка має безпосереднє відношення до злочину або особи, котра його вчинила. Однак, видається доцільним звузити коло пошуку, адже до встановленої категорії осіб можна віднести:

− потерпілого (хто, як не він найгостріше відчуває на собі результат суспільно небезпечної поведінки злочинця);

− свідка або очевидця злочину, які перебували неподалік від місця вчинення злочину та володіють певною необхідною інформацією про злочин, або особу, що його чинила;

− суб’єкта злочину, відсутність якого виключає злочинність діяння;

− інших співучасників, які спільно з суб’єктом злочину приймали участь у його чиненні;

− слідчого, прокурора, суддю, дізнавача, співробітника оперативного підрозділу правоохоронного органу, діяльність яких спрямована на розкриття злочину.

Відповідь на це запитання можна знайти у юридичній  літературі. Однак, слід зважати на різноманітність поглядів щодо вирішення  проблем причетності до злочину. Так, одні автори визначають причетність до злочину як умисну діяльність, що примикає до злочину, але не зумовлює його готування або вчинення². Інші, зокрема П. Матишевський, вважають що причетність до злочину – це «різновид суспільно небезпечної поведінки особи, що не містить ознак співучасті у злочині, вчиненому чи такому, що вчинюється іншою особою, але перебуває з ним у певному зв’язку і тим самим об’єктивно сприяє вчиненню цього злочину чи перешкоджає його виявленню або розкриттю»³. На думку М. Бажанова, це «дія чи бездіяльність, яка хоча і пов’язана з вчиненням злочину, але не є співучастю в ньому»⁴. У юридичній літературі часів СРСР зустрічається термін «прикосновенность к преступлению», який дозволяє хоча й на інтуїтивному рівні, але ж усе таки скласти певне уявлення про зміст цього інституту⁵.

Усе наведене дає підстави для висновку, що для причетності  до злочину характерними є наступні риси:

− відсутність причинового зв’язку між діянням особи, причетної до злочину та злочином, вчинюваним іншою особою;

− причетність до злочину не сприяє нанесенню шкоди об’єктові злочину;

− поведінка особи, причетної до злочину, характеризується певною суспільною небезпечністю, адже вона утруднює розкриття уже вчиненого злочину, або певним чином створює передумови для можливого вчинення нового злочину.

Не менш важливим видається питання  щодо форм, у яких може виражатися причетність  до злочину. У юридичній літературі виділяють такі форми причетності:

− недонесення про злочин;

− необіцяне заздалегідь приховування злочину;

− потурання злочину.

Розглянемо кожну з них.

Недонесення про злочин. Будь-хто з нас може стати випадковим свідком або навіть очевидцем вчинюваного злочину, а також готування до злочину. З урахуванням одержаної інформації, а також обставин, за яких вона надійшла, доводиться приймати рішення: чи варто повідомляти про це відповідні органи влади, чи утриматися від цього. Обираючи ту чи іншу лінію поведінки, громадянин, цілком природно, бере до уваги, що у суспільній свідомості залишається негативною оцінка вчинків осіб, які надають сприяння (доносять) правоохоронному органу у розкритті злочину.

Доносити – повідомляти кому-небудь про щось, таємно подавати кому-небудь відомості із звинуваченням кого-небудь у чомусь, стукати на когось, виказувати когось⁶. Автор статті навмисне запропонував визначення терміна «доносити», наведене у Новому тлумачному словникові української мови, адже саме його використання (у різних словоформах) викликає неприємні асоціації, що обов’язково має враховуватися законодавцем у нормотворчій діяльності. З цього приводу видається доречним зазначити, що у літературі досить поширеною є думка (автор її повністю підтримує), що доцільніше би було використовувати слово «неповідомлення».

Повідомлення – письмова чи усна інформація, те, що доводиться до чийогось відома, сповіщається комусь. Повідомляти – сповіщати, давати знати, доводити до відома, розповідати про що-небудь⁷. Таким чином, на думку автора статті, дієслова «доносити» та «повідомляти» близькі за значенням та можуть вважатися синонімами. Відмінність між ними полягає у тому, що слово «доносити» уживається, як правило, коли йдеться про доведення до адресата відомостей звинувачувального характеру. При цьому повідомлення носить таємничий характер.

Зазначимо, що у чинному Кримінальному  кодексі України не передбачено кримінальної відповідальності за недонесення про злочин, тому остаточне рішення щодо доцільності повідомлення про це правоохоронного органу має приймати сама особа. Окрім того, у ст. 19 Конституції України записано, що «… ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством…».

Автор дозволить собі нагадати, що КК України 1960 р. містив кримінально-правову норму, яка зобов’язувала особу повідомляти про достовірно відомі підготовлювані або вчинені злочини. Усього у ч. 1 ст. 187 КК 1960 року містилося 38 складів злочинів, за недонесення про які передбачалося покарання у виді позбавлення волі на строк до 3 років, або виправних робіт на строк до 2 років. До таких поряд з іншими відносилися злочини, передбачені ст. 56 (державна зрада), ст. 56-1 (посягання на конституційний лад), ст. 57 (шпигунство), ст. ст. 58 і 59 (посягання на життя державного діяча або представника іноземної держави), ст. 60 (диверсія), ст. 69 (бандитизм), ст. 93 і пунктом «в» ст. 234 (умисне вбивство при обтяжуючих обставинах), частиною 3 і 4 ст. 117 (зґвалтування, вчинене групою осіб, або зґвалтування неповнолітньої, або зґвалтування, вчинене особливо небезпечним рецидивістом чи таке, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а так само зґвалтування малолітньої) тощо.

Таким чином, можна зробити  висновок про певну непослідовність  вітчизняного законодавця у вирішенні  питання про кримінальну відповідальність за недонесення про злочин. При  цьому зазначимо, що ряд науковців  висловлюється за відновлення кримінальної відповідальності за таку негативну поведінку особи. Водночас, ставиться питання про необхідність посилення заходів безпеки щодо особи, яка повідомила правоохоронний орган про вчинений злочин або готування до злочину. Існує й інша позиція, прихильники якої виступають проти криміналізації недонесення про злочин, вважаючи, що це може повернути наше суспільство до часів тотального стеження. Не вдаючись до аналізу усіх існуючих точок зору, зазначимо, що правильне рішення очевидно слід шукати на межі між забезпеченням інтересів суспільства та окремих громадян, які можуть постраждати від злочину, і правом кожного громадянина на свободу у виборі дозволеної державою поведінки.

Необіцяне заздалегідь  приховування злочину. У чинному КК України ця форма причетності до злочину представлена у більш широкому спектрі, ніж у попередньому. Окрім переховування (ст. 20), придбання або збуту майна, завідомо здобутого злочинним шляхом (ст. 213), приховування банкрутства (ст. 156 ²), які передбачалися у КК України 1960 року, у КК 2001 року з’явилися нові форми приховування злочину такі, як легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 209), незаконне виготовлення, підроблення, використання або збут незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акцизного збору чи контрольних марок (ст. 216), сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності (ст. 256) й деякі інші. З огляду на це, на думку автора, потребує певних уточнень чинна редакція ч. 6 ст. 27 КК України, у якій зазначається, що особи, які вчинили не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених статтями 198 та 396 КК. 

Окрім того, результати вивчення текстів ст.ст. 27, 396 КК України, у яких містяться приписи щодо кримінально-правової оцінки діянь особи у цій формі причетності, свідчать про наявність певних порушень правил законодавчої техніки під час створення зазначених кримінально-правових норм. Так, у ст. 396 (приховування злочину) КК, ч.ч. 3, 5, 6 ст. 27 (види співучасників) КК використовується слово «приховування». Водночас, у ч.ч. 5, 6 ст. 27 КК можна зустріти терміни «переховати», «переховування».

Приховувати – ховати, заховувати, надавати кому-небудь таємний притулок на якийсь час, рятуючи від переслідування, тримати щось у таємниці, не розголошувати чогось, таїти. Водночас, переховувати означає ховати кого-, що-небудь від когось, укривати якийсь час, приховувати для того, щоб зберегти⁸. Незважаючи на те, що наведені поняття можна вважати синонімами, видається доцільним дещо упорядкувати та уодноманітнити їх використання.

Аналіз положень чинного КК України  дозволяє зробити висновок, що приховування може здійснюватися у такі способи:

− приховування злочинця;

− приховування слідів злочину;

− приховування знарядь і засобів вчинення злочину;

− приховування предметів, здобутих злочинним шляхом;

Під приховуванням злочинця, як правило, розуміють надання особі, що вчинила суспільно небезпечне діяння, притулку для її переховування від кримінального переслідування та правосуддя. Притулок – місце, де можна сховатися від кого-, чого-небудь; захисток, укриття⁹. Приховування злочинця має місце у разі надання такої допомоги як виконавцеві злочину, так і іншим співучасникам (організаторові, підбурювачу, пособникові), як при закінченому злочині, так і на стадіях готування до злочину та замаху на злочин.

Приховування  слідів злочину може полягати у:

− приховуванні слідів, залишених на місці вчинення злочину злочинцем (сліди рук, ніг, взуття тощо), транспортним засобом;

− знищенні речей матеріального світу та нематеріальних утворень, які зберегли на (у) собі сліди злочину і можуть викрити особу, що його вчинила, а також слугувати речовими доказами;

− підміні речей, які містять справжні (правдиві) сліди злочину на такі, що несуть хибну інформацію.

Приховування  знарядь і засобів вчинення злочину являє собою приховування будь-яких предметів, пристроїв, пристосувань, які використовувалися для вчинення злочину, або такі, що планувалися до використання при готуванні до злочину.

Під приховуванням предметів, здобутих злочинним шляхом, розуміють приховування товарів, державних цінних паперів, грошей, валютних цінностей, іншого майна, одержаного у результаті вчинення злочину. При цьому, особа, яка вдається до вказаних дій, не є співучасником цього злочину.

Слід зазначити, що не усяке приховування злочинця, слідів злочину, знарядь і засобів вчинення злочину, а також предметів, здобутих злочинним шляхом, має визнаватися приховуванням злочину. Так, надання злочинцеві медичної допомоги, їжі, дозволу переночувати у помешканні тощо не можуть кваліфікуватися як приховування, якщо вказані дії не створили суттєвих перешкод у викритті злочинця. Окрім того, обов’язковою ознакою приховування злочину є наявність у особи мети сприяти злочинцеві уникнути кримінальної відповідальності за вчинене.

У юридичній  літературі досить поширеною є думка, що приховування злочину може здійснюватися  як шляхом активних дій (спалення одягу зі слідами крові потерпілого або іншими слідами злочину), так і шляхом бездіяльності (наприклад, мовчазного надання злочинцеві місця для переховування).

На думку М. Ковальова, приховування злочину може бути фізичним або інтелектуальним¹⁰. Наведена позиція видається слушною, адже різного роду консультації з приводу приховування злочинцем слідів, знарядь і засобів вчинення злочину та поради щодо можливих шляхів уникнення ним кримінальної відповідальності видається не менш небезпечним, ніж надання йому фізичної допомоги.

Чинний КК України (ст. 396) передбачає відповідальність лише за заздалегідь необіцяне приховування тяжкого чи особливо тяжкого злочину. Виняток складають члени сім’ї чи близькі родичі особи, яка вчинила злочин, коло яких визначається законом (ч. 2 ст. 396). Відповідно до ч. 4 ст. 12 КК України, тяжким є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років, а особливо тяжким – за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі (ч. 5 ст. 12).