Давньорусські літописи

      Таким чином, літописання Північно-Східної Русі, яке стало продовженням переяславської літописної традиції, знало тільки Сильвестра, тоді як пізніша традиція Києво-Печерського монастиря вважала автором "Повісті минулих літ" Нестора.

      З третьою редакцією "Повісті" дослідники пов'язують появу в ній проварязької тенденції, яка значно змінила зміст не лише Несторового вступу до історії Русі, а й окремих датованих записів. Насамперед це стосується "Сказання про грамоту слав'янську", штучно вміщену під 898 р. без зв'язку з попереднім І наступним літописним викладом. Слова "отъ Варягъ бо прозвашася Русью" виглядають незугарною вставкою, що дисонує із змістом всього "Сказання", в якому в кількох місцях наголошується на тотожності слов'ян і Русі, мови слов'янської і руської.

      "Повчання  Мономаха". Володимир Мономах не лише здійснював редакторський нагляд над київським літописанням другого десятиріччя XII ст., а й сам пробував сили у цьому жанрі. Йому належить унікальний літописний твір, виконаний у формі літопису-автобіографії, який увійшов в літературу під назвою "Повчання Мономаха своїм дітям" і хронологічно охоплює період від 1066 до 1117 рр. За змістом твір Мономаха поділяється на дві частини: власне повчання і книгу шляхів Мономаха — короткий літопис його князівських походів і перемог.

      У власне "Повчанні" Володимир розмірковує  над вічною проблемою добра і  зла, праведника і грішника. Він закликає: "Уклонися отъ зла, сотвори добро, взыщи мира и пожени, и живи в вЂкы вЂка", і вірити у торжество справедливості: "И єще мало — и не будетъ грЂшника; взыщешь мЂста своєго, и не обрящеть. Кротции же наслЂдять землю, насладяться на множьст†мира". [16]

      Звертання Мономаха з повчанням до дітей  в ряді місць зливається з молитвами  до Бога і Богородиці, в яких він  прохає спасіння, порятунку від ворогів, людей, які творять беззаконня, живуть неправдою і підступництвом, від власної гордості та суєти мирської: "О, Владычице Богородице! Отьими от убогаго серца моєго гордость и буєстъ, да не възношюся суєтою мира сего; в пустошнЂмь семь житьи научися, вЂрный человЂче, быта благочестию дЂлатель". Повчання Мономаха не абстрактні, доброчесність дітей, на його думку, допоможе їм жити по справедливості, думати про бідних, сиріт і удовиць, не дозволяти сильним зневажати людей. Мудрий князь наголошує на швидкоплинності земного життя і слави: "Смертни єсмы, днесь живы, а заутра в гробЂ; се все, что ны вдалъ, не наше, но твоє, поручилъ ны єси на мало дний".

      На  взірець молодим князям Мономах  ставить батька Всеволода, який, сидячи дома, вивчив п'ять іноземних мов, а також себе, який все життя провів у трудах і не покладався на посадників і биричів ні у великих справах, ні у малих. Не забув він також відзначити і своє добре ставлення до бідних людей: "Тоже и худаго смерда и yбогыЂ вдовицЂ не даль єсмъ силнымъ обидЂти". [16]

      Перу  Володимира Мономаха належить ще один прекрасний літературний твір, який у  Лаврентіївському зводі є своєрідним продовженням "Повчання", але насправді  був написаний значно раніше. Це лист чернігівському князю Олегу  Святославичу 1096—1097 рр., одному з головних ініціаторів міжкнязівської усобиці на Русі. В ньому звучить тема братолюбства на благо Руської землі: "Не хочу лиха, но добра хочю братьи и РусьскЂи земли". [19] Концептуально, а іноді й текстуально лист близький до "Повчання" і може розглядатися як його ідейний провісник. 

1.2. Київський літопис  

      "Київський  літопис" висвітлює історію  Подніпров'я. У Його створенні брали участь багато авторів. Літопис охоплює події з 1118 по і 198 p., причому викладені вони з більшою хронологічною точністю. Під 1187 р. тут уперше вживається слово "Оукраина". Згадуючи про смерть князя Володимира Глібовича. літописець писав: "О нем же Оукраина много постона".

      Останнім  часом в українській історіографії висловлено припущення, що вже в часи Київської Русі слово Оукраина стосовно Середнього Подніпров'я набуло етнічного значення як власна назва центрального регіону Південної Русі, на зразок Волині, Сівера, Поділля та ш. Назва Україна стосовно згаданого регіону виступала як власна аж до кінця XVIII ст., коли після поділів Польщі почала вживатися і до західних українських земель.

      Київський літопис — це частина рукописного  збірника літописів, відомого як Іпатіївський літопис. У свою чергу Київський літопис складений (зведений) з кількох окремих зводів.

      1. Звод Полікарпа, який закінчується 1171 р. Він написаний з літопису самого Полікарпа та із записок його сучасника Петра Бориславича, доведений до 1168 р. Окрім цього, Полікарп використав фрагменти з літописання Юрія Долгорукого й Андрія Боголюбського. Особливо Полікарп, ігумен Печерського монастиря, прославляє княжіння Ростислава Мстиславовича (1154-1155; 1159-1167). За Рибаковим, Полікарп вів літописання впродовж 1141-1171 pp. Спочатку він був при князеві (ще не називаючись Полікарпом) Святославові Ольговичу постійним супутником його походів. Коли ж постригся у монахи, то й далі з Києва стежив за життям Святослава Ольговича, його дітей і близьких. Святослав Ольгович характеризувався дуже позитивно, а його вороги — негативно Дати в літопису точні, детально описується князівське майно, різні руйнування та втрати під час воєн. [17]

      2. Наступний звод оформлений 1179 р.  при дворі київського князя  Святослава Всеволодовича. Тут  виділяються записи, зроблені літописцем  великого князя, і використані деякі матеріали, присвячені володимиро-суздальським справам.

      3. Звод 1190р створювався при дворі  князя Рюрика Ростиславовича. До  нього ввійшов звод 1179 р. і давніші  записки літописця Святослава  Всеволодовича, а також особисті  записки упорядника зводу 1190 р.  Петра Бориславича та його помічника Галичанина, що додав зведення про події в Галицькому князівстві. Літописний звод 1190 р. був продовжений хронікою, яку вів Петро Бориславич до 1197 р. З цього року хроніку продовжив ігумен Мойссй Видубецький, котрий в 1198 p., залучивши ще деякі матеріали про сімейство Ростиславичів, створив Київський звод, який дійшов до нас.

      Отже, Київський літопис — твір багатьох авторів, написаний неоднаково, з  неоднаковими акцентами на події, інтереси та ін. Б.Рибаков, наприклад, пише, що Полікарп "любить подробиці, точність описів, але надає перевагу опису реальних цінностей, а не ратних подвигів. В його похвалах і ганьбленні багато церковної фразеології і нерідко відчувається наївне згущення тонів, розраховане на наївного читача. Політичної широти в нього нема. Полікарп уміє використовувати діалог, пряму мову, яка дуже оживляє його виклад". Петро Бориславич (звод 1190 р.) називає князів лише на імена, а літописець Святослава Всеволодовича (1171-1179), як правило, подає ім'я і по батькові.

      Київський літопис — дуже цінне історичне джерело з культури Києва та центральних і східних українських земель. Його припинення 1198 р. дуже звузило джерельну базу до вивчення культури після 1198 р. З цього приводу М.Грушевський зауважував: "Бідність відомостей про По-дніпров'є, що дає себе відчувати уже зараз, скоро уривається Київська літопись, доходить до крайности в другій половині XIII ст. Часто минають десятолітя за десятолітями, не приносячи для цілої землі ніякої, навіть найелементарнійшої відомості; витворяються страшенні прогалини, трохи не в цілі століття завбільшки, прогалини, котрих не годні ми часом ніяк заповнити, мов би то в яких початках історичного життя..." [3] 

1.3. Галицько-Волинський  літопис 

      Прикінцева  частина Іпатіївського літопису, що утримує повідомлення від початку до кінця 80-х років XIII ст., відома в літературі під назвою Галицько-Волинського літопису. Його аналізу присвячена значна кількість праць, але надзвичайна складність пам'ятки привертає увагу все нових і нових дослідників.

      Галицько-Волинський літопис — літопис XIII століття, присвячений історії і культурі Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. (дод. А) Охоплює події 1201—1292 років. Вважається головним джерелом з історії та культури Галицько-Волинського князівства. [2]

      Спочатку  літопис складався з окремих  історичних повістей. Лише при створенні загального зведення було внесено хронологію. За змістом і мовно-стилістичними особливостями Галицько-Волинський літопис поділяється на дві частини: Галицький літопис (1201—1261), складений у Галичині, в основу якого покладено літописання часів князя Данила Романовича Галицького і Волинський літопис (1262—1291), складений на Волині, який більше відображав історичні волинські землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира.

      Дослідження   літопису показали, що він мав п'ять редакцій, в той же час він є цілісним твором,  що належить до однієї літописної школи. Деякі  вчені  вважають,  що  в Галицько-Волинському   літописі   було використано старовинний збірник, який до нашого часу не зберігся.  На  думку дослідників,  цей збірник включав візантійські  хроніки.  

      Джерела  для   написання   літопису,   як   засвідчують   дослідження використовувались різні. У ньому наводились  документи,  окремі літописні записи, що були складені у містах  Володимирі,  Галичі, Холмі,  Пінську. Любомлі, деякі оповідання,  як  наприклад,  розповідь про  бій  над  річкою Калкою тощо. Літописці нерідко користувались народними переказами,  дружинним епосом, піснями, а також народними приказками і прислів'ями.      

      Невідомі  автори Галицько-Волинського літопису (можливо, дружинники) були ідейними виразниками інтересів тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти великих бояр, а також пригнобленого народу. Основний текст літопису пронизує ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів.

      Значне  місце в Галицько-Волинському  літописі посідає історія культури Галицько-Волинського князівства.

      Літопис пронизаний християнським духом, оскільки його писали монахи, бо тільки вони були освіченим населенням на той час. Ми можемо прослідкувати це у літописі. Наприклад: Данило змушений був іти до Золотої Орди і просити "ярлик" (дозвіл) щоб могти керувати, і одним із завдань, щоб отримати "ярлик" було поклонитися "кущу" (один із символів віри Ординців), і Данило відмовився це робити, оскільки це порушувало християнські засади князя (а згодом короля). Також, впродовж усього літописного твору згадується про незадоволеність князя Данила Київською митрополією, і він намагався створити свою - Галицьку. [2]

      В літописі відображені найголовніші події виникнення,  розвитку  і занепаду Галицько-волинського князівства. Його автори були високоосвіченими  людьми, які володіли іноземними мовами, зокрема, добрезнали  вже згадані грецьку, латинську,  польську,  німецьку  і литовську мови.  Літопис є   важливим джерелом вивчення історії і культури  Галицько-Волинського князівства  та України взагалі. 

2. Українські та білоруські літописи XV-XVII ст. 

      До  часу перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського належить виникнення (XV-XVI ст.) литовських (їх ще називають західноруськими або білорусько-литовськими). Це літописи Баркулабівський, Биховця, Авраамки, Красинського, Рачинського, Румянцевський, Короткий Київський (Супрасльський) та ін. Серед українських літописів XVI — поч. XVII ст. особливу наукову цінність з погляду культурології становлять Густинський літопис, частково «Літописці Волині і України».

      Густинський літопис, складений, на думку дослідників, у Густинському монастирі біля Прилук на Чернігівщині, ймовірно, Захарією Копистенським між 1623 і 1627 на основі багатьох давніх літописів та польських джерел. Літопис містить цілісний виклад історії України від часів Київської Русі до Берестейської унії включно.