Характеристика фінансів як історичної категорії, передумови їх виникнення

  Отже, суб'єктами страхування виступають страхувальник, страховик, застрахований, страхові агенти, страхові брокери.

  Страховики  — фінансові установи, створені у формі акціонерних, повних, командитних  товариств, або товариств з додатковою відповідальністю згідно з Законом  України "Про господарські товариства" з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про страхування", які отримали в установленому  порядку ліцензію на здійснення страхової  діяльності.

  В окремих  випадках, встановлених законодавством України, страховиками визнаються державні організації, які створені і діють  відповідно до Закону України "Про  страхування". Тоді використання слів "державна", "національна", або  похідних від них у назві страховика дозволяється за умови, якщо єдиним власником  такою страховика є держава.

  Страхувальники  — юридичні особи чи дієздатні  громадяни, які уклали зі страховиком  договори страхування, вносять страхові внески, або є страхувальниками відповідно до законодавства України.

  Застрахований — це страхувальник, або особа, на користь якої страхувальник укладає  зі страховиком договір страхування, згідно з яким вона набуває прав і обов'язків страхувальника. Страхувальник, як і застрахований, може бути як однією особою, так і різною.

  Страхові  агенти — громадяни або юридичні особи, які діють від імені  та за дорученням страховика і виконують  частину його страхової діяльності (укладання договорів страхування, отримання страхових платежів, виконання  робіт, пов'язаних із виплатами страхових  сум і страхового відшкодування).

  Страхові  брокери — громадяни або юридичні особи, які зареєстровані у встановленому  порядку як суб'єкти підприємницької  діяльності та здійснюють за винагороду посередницьку діяльність на страховому ринку від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка  має потребу у страхуванні, як страхувальник. Страхові брокери —  громадяни, які зареєстровані у  встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності, не мають  права отримувати та перестраховувати страхові платежі, страхові виплати  та виплати страхового відшкодування.

  Закон України "Про страхування" дає визначення страхування як виду цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів  громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування, або чинним законодавством, за рахунок  грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами  страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від  розміщення коштів цих фондів.

  Інакше  кажучи, страхування — система  заходів щодо створення страхових (грошових) фондів, призначених для  повного або часткового відшкодування  втрат суб'єктами господарювання від  непередбачених обставин (стихійних  лих, аварій, нещасних випадків та ін.) та надання допомоги громадянам (чи їхнім сім'ям) у разі настання страхових  випадків у їхньому житті (досягнення певного віку, втрата працездатності, смерть тощо).

  Метою страхування  є забезпечення страхового захисту  матеріальних інтересів громадян, підприємств, закладів, організацій, банків, бірж. інших  господарських об'єктів різноманітних  форм власності у вигляді повного  або часткового відшкодування шкоди  і втрат, спричинених стихійними лихами, надзвичайними подіями тощо, а також виплати громадянам грошових сум під час настання страхових  подій за рахунок страхового фонду, який створюється на основі страхових  платежів учасників страхування.

  Об'єктом  страхування є життя, майно, грошові  кошти, матеріальні цінності, відповідальність різних видів, договірні обов'язки, у тому числі щодо лізингу, транспорту, вантажів, інших інтересів громадян та юридичних осіб.

  Відомо, що крім зниження навантаження на витратну частину бюджету (оскільки відшкодовуються  збитки при настанні не передбачуваних незвичайних природних і техногенних  явищ), страхування виконує в суспільстві  дві важливі функції. Так, страхування  дає змогу успішно вирішувати питання соціального забезпечення, оскільки є важливим елементом соціальної системи держави. У країнах з  розвинутою ринковою економікою система  соціального захисту населення  включає в себе державне соціальне  забезпечення, корпоративне страхування, індивідуальне страхування, недержавне пенсійне забезпечення. Друга функція  страхування полягає втому, що воно є важливим механізмом залучення  в економіку інвестиційних ресурсів. Наприклад, страхові компанії Японії, Європи, США управляють загальним  обсягом вкладених в економіку  коштів на суму в 4 трлн. дол. США (80 % цих  вкладень забезпечуються операціями з  довгострокового страхування життя).

  З огляду на вищевказане можна констатувати, що предметом вивчення цієї дисципліни є специфічні страхові відносини  — це є перерозподільні відносини, зв'язані з формуванням страхового фонду за допомогою заздалегідь  фіксованих страхових платежів із відшкодуванням шкоди з цього фонду учасникам  страхування; фінансові відносини  при страхуванні, які носять імовірнісний характер (ймовірність шкоди лежить в основі побудови страхових платежів, за допомогою яких формується страховий  фонд).

  У процесі  викладання дисципліни реалізуються такі завдання: з'ясування об'єктивної необхідності, сутності і ролі страхування в  умовах переходу до економіки ринкового  типу; висвітлення організації, шляхів розвитку страхового ринку й державного регулювання страхової діяльності, розгляд умов особистого страхування, страхування майна, відповідальності, перестрахування з позиції вітчизняного та зарубіжного досвіду; вивчення особливостей і шляхів поліпшення фінансової діяльності страховиків. Дисципліна вивчає фундаментальні питання теорії страхування, які  охоплюють їх економічну суть, функції  і сфери застосування; зміст страхової  термінології, класифікацію страхування, методику обчислення страхових тарифів, висвітлює умови кожного виду страхування, методику визначення збитку і страхового відшкодування, економічного аналізу і планування страхових  операцій, питання перестрахування, страхування в зарубіжних країнах. 

  3. Саморегулюючі організації  ринку цінних паперів.

  Регулювання ринку цінних паперів — це об'єднання  в одну систему методів і засобів, що дають змогу регламентувати здійснення операцій та угод, дотримання ними певних вимог і правил, а також впорядкувати діяльність учасників ринку з  боку організацій, уповноважених суспільством на такі дії. Мета регулювання —  створити механізм підтримки рівноваги  взаємних інтересів учасників ринку  за правилами чесної гри.

  Розглянемо  причини необхідності регулювання  РЦП.

  1. На РЦП  реалізуються національні інтереси  держави, тобто сукупність економічних  і політичних пріоритетів у  сучасних умовах:

  • підтримання  процесу розширеного відтворення  суспільного виробництва як основи формування та подальшого розвитку соціальне  орієнтованої економіки країни;

  • зміцнення  політичного та економічного суверенітету держави;

  • підвищення міжнародного авторитету держави;

  • забезпечення активної та збалансованої інвестиційної  політики країни;

  • встановлення соціальної стабільності в суспільстві;

  • формування сучасної структури власності та методів управління в галузях, що мають загальнодержавне значення, з  урахуванням інтересів суспільства;

  • відновлення  довіри населення до держави.

  2. Інтереси  учасників РЦП (емітентів, інвесторів, торгівців та ін.) можуть вступати  у суперечність, для забезпечення  стабільності та правового врегулювання  ринку необхідно регламентувати  відносини суб'єктів РЦП.

  3. Найчисленнішим  інвестором на РЦП є населення,  яке найчастіше не має спеціальних  знань і кваліфікації у сфері  фондового ринку й потребує  створення надійної системи захисту  прав та майнових інтересів  на РЦП.

  Державне  регулювання РЦП означає здійснення державою та її інститутами системи  заходів впорядкування, контролю та нагляду за РЦП з метою забезпечення його соціальної справедливості, прозорості, надійності й відкритості та запобігання  порушень на ньому.

  Держава з метою реалізації своєї політики на РЦП застосовує цілісну систему  взаємопов'язаних заходів, спрямовану на досягнення таких цілей:

  • залучення  як вітчизняних, так і іноземних  інвестицій (для чого потрібно мати сприятливе та стабільне законодавство, державний моніторинг, розкриття  інформації, розвинену інфраструктуру, захист інвесторів);

  • обмеження  інфляційних процесів (шляхом поширення  державних цінних паперів, емісії цінних паперів органами місцевого самоврядування, продажу державних пакетів акцій  інвестиційне привабливих підприємств);

  • реструктуризації (шляхом продовження приватизації, створення умов для конкуренції  та ефективного менеджменту);

  • інтеграції в міжнародні фінансові ринки (шляхом впровадження міжнародних стандартів діяльності в Україні, обігу іноземних  інструментів в Україні та українських  фінансових інструментів за її межами; міжнародного співробітництва);

  • соціальної стабільності в суспільстві (шляхом всебічного аналізу соціально-економічних  аспектів та напрямків удосконалення, захисту прав власності, розвитку інститутів спільного інвестування, інформування та освіти населення).

  Регулювання ринку цінних паперів має наступні завдання:

  • підтримки  порядку на ринку, створення нормальних умов для діяльності всіх учасників  ринку;

  • захисту  учасників ринку від шахрайств  і зловживань;

  • забезпечення вільного і відкритого процесу ціноутворення  цінних паперів на основі попиту та пропозиції, запобігання монополізації  на РЦП;

  • створення  ефективного ринку, що матиме стимули  для підприємницької діяльності й на якому кожний ризик адекватно  винагороджуватиметься;

  • створення  необхідних ринкових структур;

  • впливу на ринок задля досягнення певних суспільних цілей. Державне регулювання  РЦП повинно базуватися на певних принципах:

  • першочергової  реалізації загальнонаціональних інтересів;

  • оптимальності  державного регулювання (тобто делегування  частини повноважень професійним  учасникам РЦП, об'єднаним у саморегулівні організації);

  • послідовності  державного регулювання;

  • орієнтованості на світовий досвід функціонування фінансових ринків (урахування інтеграційних тенденцій, реалізація завдань входження в  міжнародний РЦП на основі створення  конкурентоспроможного вітчизняного РЦП, розвиток співробітництва з  іноземними регулюючими та контролюючими  органами тощо);

  • єдності  державного регулювання (єдність нормативно-правової бази, концентрація регулюючих та контролюючих функцій у спеціальному державному органі, координація діяльності інших  органів державної влади з  питань функціонування РЦП в Україні).

  Процес  регулювання РЦП перевищує:

  • створення  нормативної бази функціонування ринку (законів, постанов та інших нормативних  актів);

  • ліцензування професійних учасників ринку;

  • контроль за виконанням норм і правил учасниками ринку;

  • систему  санкцій у разі виявлення порушень норм і правил;

  • створення  єдиної системи інформування про  стан ринку і забезпечення відкритості  для інвестора;

  • створення  системи захисту інвесторів. Основними  є такі методи регулювання РЦП:

  • реєстрація випусків та проспектів емісії цінних паперів;

  • атестація  професійних учасників ринку;

  • страхування  дрібних інвесторів;

  • аудиторський і рейтинговий контроль за фінансовим станом емітента;

  • постійне інформування інвесторів;

  • нагляд та інспектування фондових операцій.

  Регулювання РЦП охоплює всі види діяльності й усі види операцій на ньому і  здійснюється органами чи організаціями, уповноваженими виконувати ці функції. Розрізняють дві форми регулювання  РЦП: державно-правова — переважно  через державні органи з переданням незначної кількості повноважень  професійним учасникам ринку; інституційно-правова  — більшість повноважень надається  об'єднанням професійних учасників  ринку при збереженні за державою контрольних функцій.