Генрі Кіссінджер про американську зовнішню політику 1960 – 1970-х років

    Критика американської політики у В’єтнамі розпочалася спочатку в формі  дискусії стосовно шансів США виграти  війну та співвідношення витрачених на неї коштів з вигодами, які  можна було б отримати у випадку перемоги. 11 березня 1968 р. В. Ліппман виступив з критикою теорії стримування стосовно В’єтнаму. Він стверджував, що, оскільки США поставили за мету умиротворення Азії в цілому,  неможливо досягнути її, використовуючи обмежені ресурси.

    У 1966 р. навіть сенатор Фулбрайт, який ще 2 роки тому виступав за розширення зони конфлікту, тепер зводить його значення до рівня периферійного. Так поступово політика, яка ще недавно розглядалась як життєво необхідна, стала в очах громадськості аморальною. Завдяки ЗМІ населення мало все ширший доступ до того, чим саме була для Америки в’єтнамська війна. Протести висловлювалися навіть в сенаті. Це змусило Л. Джонсона знову погодитися на переговори з Північним В’єтнамом. 31 березня 1968 р. він оголосив про одностороннє часткове припинення бомбардувань на північ від 20-ї паралелі і повне їх припинення після початку переговорів. США утримувалися від підкріплень і оголосили, що їх мета — не знищення ворога, а лише встановлення миру. Перемир’я було порушене, а північнов’єтнамські війська здійснили напад на американські позиції.

    Вирішувати  проблему тепер мав наступник  Л. Джонсона, Р. Ніксон.  Саме йому довелося розмірковувати над питанням виведення  американських військ в умовах назріваючого розколу в суспільстві. За його ініціативи було висунуто і проаналізовано 3 варіанти завершення війни:

• односторонній вихід, згідно з яким Ніксон мав просто оголосити кінцеву дату виведення військ;
• зіткнення з Ханоєм шляхом військового та політичного тиску;
• поетапний перехід відповідальності за розв’язання війни на сайгонський уряд.

      Північний В’єтнам змінювати  свої умови не збирався, вимагаючи  виведення американських військ  і ліквідації уряду Нгуена  Ван Тхієу в Сайгоні. 

    Перший  шлях був неприйнятним: одразу після  оголошення виводу 500-тис. військового контингенту його знищили б або партизани, або самі ж південно-в’єтнамські війська.

    Другий  шлях був складніший, але мав менш негативні наслідки. Він включав  продовження війни у поєднанні  з переговорами, а також безпосередній  захист густонаселених районів Південного В’єтнаму і заходів, направлених на припинення діяльності так званої «стежки Хо Ши Міна» в Лаосі, ліквідацію баз в Камбоджі та мінування північно-в’єтнамських портів. Ніксон боявся, що Конгрес або взагалі не підтримає даний проект, або вимагатиме зустрічних поступок і обмежень. По-друге, такі дії могли зіпсувати і без того складні стосунки з СРСР та Китаєм.

    Ніксон  обрав третій шлях — «в’єтнамізації»;  його суть полягала у виводі американських  військ з В’єтнаму, надання південному В’єтнаму можливості самостійно забезпечити свій захист а північний В’єтнам схилити до мирного врегулювання.

    У 1970 р. почалися мирні переговори. Північний  В’єтнам затягував переговори і  навіть саму участь в них подавав  як вияв надзвичайного миролюбства. Протягом лютого — квітня 1970 р. він відмовлявся від припинення вогню і виводу військ терміном в 15 місяців. У травні — липні спеціальний радник в’єтнамської делегації запропонував 9 пунктів, які нічого не означали. Врешті-решт, у 1972 р. США вивели 500 тис. військ в односторонньому порядку, а південний В’єтнам запропонував провести вибори. Північний В’єтнам вимагав визначення конкретної дати виведення решти військ. Р. Ніксон запропонував американські умови: припинення вогню під міжнародним контролем, обмін полоненими, продовження економічної та військової допомоги Сайгону, вирішення політичного майбутнього південного В’єтнаму в’єтнамськими політичними партіями на основі вільних виборів  8 жовтня 1972 р. північний В’єтнам погодився з ключовими положеннями США і відмовився від вимоги участі Сполучених Штатів у встановленні у південному В’єтнамі комуністичного уряду.  
 
 
 
 

    США на міжнародній арені  в 70-х рр.

     („Трикутник США  - Китай - СРСР”) 

    Період  перебування на посту президента США Р. Ніксон став для країни складним не лише через програш у війні. Держава втрачала економічну перевагу на користь Європи та Японії, відновлених у свій час за допомогою американських ресурсів, а ядерна перевага майже втратила своє значення, оскільки США більше не були єдиною ядерною країною. Крім того, постійний суперник Сполучених Штатів, СРСР, на даний момент частково втрачає привабливість як взірець для наслідування. Це стало позитивним моментом при виборі нової стратегії зовнішньої політики.

    Суспільство вимагало відходу Америки від втручання в світову політику, практично повернення до політики ізоляціонізму. Діксон же вважав, що запорука стабільності – рівновага сил, а для цього США повинні залишатися сильною державою для забезпечення цієї рівноваги. Європа, СРСР, Китай та Японія мали також своє місце у ніксонівській концепції балансу сил. Крім того, США мали виконувати свої договірні зобов’язання, а в усіх інших випадках керуватися в першу чергу державними інтересами та безпекою, однак чітко визначених критеріїв стосовно способів вирішення конфліктів та використання ядерної зброї висунуто не було. 

    Ніксон  сприймав відносини з СРСР як низку  проблем, які можна і потрібно вирішувати. В першу чергу він  звернув увагу на встановлення збройного  паритету і взаємного контролю над  озброєннями, насамперед ядерними.

    Іншим напрямком політики Ніксон було налагодження відносин з Китаєм – його передбачалось використати для протиставлення СРСР і навпаки. Результатом такої політики стало те, що вперше за 20 років протистояння у промовах китайських урядовців США не були названі головним ворогом країни, рівнозначна з ними загроза приписувалася СРСР . Це теж було зрушенням. З „Піднебесною” переговори були навіть комфортнішими, ніж з СРСР, оскільки радянські політики прагнули в першу чергу досягти своєї мети, а китайські — створити умови, які сприяли б пошуку компромісів та вигідних рішень. 

    У лютому 1972 р. Ніксон підписав заздалегідь  узгоджене з китайською стороною Шанхайське комюніке (Китай відмовляється від загострення ситуації в Індокитаї і разом з США має протистояти радянському експансіонізму). Подальші угоди передбачали спільне протистояння спробам будь-якої країни встановити світове домінування. СРСР, бачачи зближення США з Китаєм, і сам намагався встановити більш тісні відносини, прагнучи заручитися підтримкою США у своєму протистоянні з Китаєм. 

    Таким чином, адміністрація Ніксона зуміла домогтися відновлення міжнародних  позицій США після ведення  тривалої та безрезультатної війни, що спричинила ряд внутрішніх конфліктів, та підписання ганебного для них миру з північним В’єтнамом.

    Відтепер  Сполучені Штати втручаються  в усі міжнародні конфлікти, активно  беруть участь у здійсненні міжнародної  політики. На порядку денному стоять питання двох Німеччин, врегулювання на Близькому Сході, скорочення радянського впливу, заходи з досягнення високого рівня безпеки і співробітництва в Європі.

      Тим часом погіршуються стосунки  США з де Голлем, який прагнув  довести самостійність європейської  політики загалом і власне  французької від Сполучених Штатів. Він вийшов зі складу НАТО, і це непокоїло американську політичну еліту.

    США змушені були підтримувати східну політику, зближення Брандта (ФРН) з СРСР, оскільки для них це було значно вигідніше, ніж потім вирішувати проблеми, пов’язані з протистоянням.

    Що  стосується Близького Сходу, то на 70-ті рр. там встановилася ситуація, в якій жодна з наддержав не могла утвердити свою перевагу. СРСР у 60-х рр. постачав зброю Сирії та Єгипту, тривало протистояння стосовно Ізраїлю — держави достатньо сильної, щоб протистояти зовнішній експансії, до того ж під захистом Сполучених Штатів. Будь яка політична і дипломатична помилка могла вивести союзників зі сфери впливу СРСР.   США залишалося лише намагатися обмежити ріст радянського впливу, по-перше, блокуючи кожну агресивну і дестабілізуючу дію арабів, спричинену радянським впливом. По-друге, США брали на себе роль посередників у мирному врегулюванні. Тим часом, СРСР продовжував укріплювати свій статус в регіоні за рахунок військових поставок радикальних арабських держав і значно краще вміли провокувати кризи, ніж потім їх вирішувати. Адміністрація Ніксона не відмовлялася від переговорів з Москвою, що допомагало приймати більш дієві рішення і утримувати СРСР від активних дій.

    Саме  в 70-ті рр. виникає поняття детанту, або ж розрядки — мирного співіснування з комунізмом як нової стратегічної альтернативи, де на перший план виходить не лобове зіткнення систем, а боротьба без використання військових засобів, боротьба дипломатій та ідеологій. СРСР в свою чергу теж до цього прагнув і був схильний підтримати даний курс, оскільки вважав його ознакою слабкості Америки. Уже в умовах розрядки проводяться заходи з обмеження стратегічних озброєнь, як наступальних, так і оборонних. Було підписано тимчасову угоду, за якою обмежувалися стратегічні ракети сухопутного та морського розташування, але без заборони на удосконалення власних ядерних сил. Однак проблема полягала не лише в роззброєнні, а й в тому, що вся система трималася на думці, що ядерна війна стане початком миттєвого взаємного знищення, в той час як більшість ядерних озброєнь США були направлені лише на те, щоб утримати суперника від використання ядерної зброї. В якийсь кризовий момент поітика взаємного страху перед війною могла стати недієвою.

    Як  плата за поступки, розширювалося  торговельне співробітництво між США і СРСР, значно простіше стало домовлятися стосовно дотримання прав людини, однак труднощів ще було багато, особливо зважаючи на небажання радянського керівництва поступатися своїми ідеологічними принципами і зустрічного прагнення США досягати своєї мети вигідними для них засобами. Навіть після підписання у 1975 р. Гельсінських угод стосовно політичних, економічних питань співжиття та прав людини не зняло всіх протиріч.

    Як підсумок, можна навести думку Г. Кіссінджера про те, що ніяка політика не в змозі нівелювати всі напруженості й протиріччя у відносинах між США та СРСР. Різниця між ними занадто велика, і лише життя довело, яка з систем більш життєздатна.