Життєвий та творчий шлях видатного українського композитора Б.М. Лятошинського

Розвиток Шостаковича  збігся з суперечливою революційною епохою, що стало своєрідним підґрунтям для зародження феномену “подвійного” світосприйняття особистості в нових умовах. Тому, на мій погляд, глибока суперечливість, внутрішня конфліктність натури Шостаковича, при всій самобутності його обличчя, до певної міри пояснюється обставинами формування і життя в тоталітарній системі, що обумовило його “подвійне існування” і погляд на світ крізь гротесково-сатиричну маску.

Лятошинський  і Шостакович досягли періоду  творчої зрілості в час, який ознаменувався  настанням нової ери, коли терор і насильство стали повсюдним знаряддям управління людським суспільством. Творчість обох митців протягом десятиріч перебувала в епіцентрі політичних пристрастей, не раз піддаючись остракізму і зневажливій критиці. Прикладом цього може бути доля опери “Леді Макбет Мценського повіту”, Четвертої симфонії Шостаковича, опери “Золотий обруч”, Другої, Третьої симфоній Лятошинського. Тема життя і смерті, людської долі й історії, глибинної  спільності, рівності всіх народів і творчого безсмертя стали головними в художній спадщині Лятошинського і Шостаковича, зробивши її надбанням світового мистецтва.

Отже, вступивши  в складні й суперечливі стосунки з владою, обидва митці пронесли через усе життя високий кодекс моралі, залишаючись гранично чесними  в головному – своїй творчості.

Спільним для  творчої спадщини майстрів є звернення  до широкої жанрової палітри –  від опери, симфонії до вокальної  та інструментальної мініатюри.  Спектр стилістичних впливів у творчості  Лятошинського і Шостаковича  широкий і багатоманітний. Разом з тим, тут також  можна побачити ряд типологічно спільних моментів. З  одного боку, це викликано орієнтацією на  музичну спадщину російських і західно-європейських композиторів-класиків (у широкому значенні),  що було пов’язано з солідною професійною підготовкою обох авторів. Другий аспект типологічних збігів був обумовлений звертанням  до сучасних течій і напрямків, які домінували на той час у мистецтві. Це перш за все спрямування романтичної і постромантичної епохи.

Одна з найважливіших тем романтичного мистецтва “Людина і світ” стає центральною у творчості Лятошинського і Шостаковича, набуваючи надзвичайної гостроти й актуальності. Зв’язки з романтичним стилем у творчості Лятошинського і Шостаковича можна простежити на декількох рівнях, а саме, у втіленні принципів симфонічної драматургії і композиції, що реалізовані за допомогою лейтмотивної і монотематичної  систем, а також у зверненні до певних історико-стильових витоків. Принцип романтичних антитез, що лежить в основі конфліктного типу драматургії, став найважливішою складовою творчого методу обох композиторів. Його зародження відбувається в перших симфоніях Лятошинського і Шостаковича, що стали своєрідним “трампліном” усього подальшого розвитку музикантів.

Продовжуючи традиції лірико-психологічних драм П.І. Чайковського, обидва композитори звертаються до жанрового типу симфонії-драми. При цьому драматургічно-композиційна трактовка сонатно-симфонічного циклу в кожному випадку індивідуальна і самобутня.

В 30-ті роки у  зв’язку з глибокими змінами в соціально-політичному житті країни експресіонізм стає одним із джерел віддзеркалення подій часу. Не випадково, що впливи даного напрямку відіб’ються в найтрагічніших творах в історії мистецтва – Другій симфонії Лятошинського, опері “Леді Макбет Мценського повіту” і Четвертій симфонії Шостаковича.

Виявивши типологічні  збіги у творчості Лятошинського  і Шостаковича, пов’язані з втіленням постромантичних тенденцій, зупинимось на рисах відмінності, які характеризують  індивідуально-самобутні аспекти стилю кожного з митців.

Найважливішою константою художнього методу Лятошинського  є епічне начало, яке входить  глибинним корінням у природу  українського епосу. Поєднуючи риси романтичного і експресіоністичного, епічне у Лятошинського стає  однією з головних національно-стильових ознак його творчості. Від Першого “бородінського” квартету через велично-оповідну “Увертюру на чотири українські теми”, лінія епічного досягає свого кульмінаційного розвитку в опері “Золотий обруч, де композитор вийшов на новий рівень  синтезу національних традицій.

Одним з важливих чинників, що відзначають творчі методи Лятошинського і Шостаковича, є  їх ставлення до сфери гротеску. Якщо у творчості  Шостаковича  сатирична образна сфера являє  собою одну з основоположних якостей  стилю композитора, то в музиці Лятошинського вона знаходить лише “епізодичне” втілення, в цілому не являючись властивою творчій індивідуальності українського митця. Опера “Ніс” стала кульмінацією новаторських експериментів творчості Шостаковича 20-х років, об’єднуючи в собі естетику кубофутуристів і урбаністів, гоголівську соціально-загострену сатиру тощо.

ВИСНОВОК

Однаково трагічне бачення своєї епохи обумовлюється  як об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками.

Чутливо реагуючи на катаклізми оточуючої дійсності, Лятошинський і Шостакович зверталися до актуальних проблем сучасності, підіймаючи їх до рівня  загальнолюдських висот. Звідси тяжіння до масштабних симфонічних полотен і симфонізму як методу мислення, що пронизує практично всю творчість композиторів.

Завдяки застосуванню  порівняльно-типологічного методу аналізу в роботі вдалося не лише типологічно заглиблено проаналізувати творчість кожного з митців, але вивести їх місце і непересічну роль у своїх національних культурах на основі різнобічних порівнянь і співставлень. Подібно до Б.Бартока і Дж. Енеску, К. Шимановського і Л. Яначека, Б. Лятошинський і Д. Шостакович виявились не тільки основоположниками своїх національних композиторських шкіл у ХХ столітті, а ще й збагатили скарбницю світової музичної культури. На думку М.Бердяєва, творче утвердження національності і є утвердження людства.

Джерела

1. Історико-культурологічні дослідження М. Бердяєва, Дж. Боффа, К. Гаджиєва, К. Мамардашвілі, Дж. Оруелла, О. Пахльовської, О. Субтельного та ін.;
2. Праці  з проблем типології творчих індивідуальностей – Б. Асаф’єва, І. Барсової, М. Блінової, М. Вільмонта, В. Жирмунського, Т. Лєвої, Т. Манна, Т. Гусарчук, О.Таранченко та ін.;
3. Музично-теоретичні та музично-історичні праці з питань типології музичних форм, стилів, жанрів тощо – труди М. Арановського, Б. Асаф’єва, В. Бобровського, Н. Герасимової-Персидської, Н. Горюхіної, М. Друскіна, О. Зінькевич, Л.Корній, І. Котляревського,  Л. Мазеля, В. Медушевського, М. Михайлова, В. Москаленка та ін.;
4. Дослідження, присвячені різним аспектам творчості Б. Лятошинського та  Д. Шостаковича – Б. Асаф’єва, М. Арановського, І. Белзи, А. Богданової, Н. Запорожець, М. Копиці, Л. Мазеля, Г. Орлова, М. Сабініної, В. Самохвалова, М.Черкашиної, С. Хентової та ін.;
5. Джерелознавчі праці  Д. Глікмана, М. Копиці, І. Царевич,  С. Хентової та ін.
6. Епістолярна спадщина Б.Лятошинського і Д.Шостаковича.