Шпаргалка по "Истории Украины"

Всі кімнати мали паркетну підлогу, були обставлені англійськими меблями. Архітектура будинку колишньої старої будівлі з двома прекрасними ризалітами й колонадою, що об'єднує їх збудованої за проектом Дж. Кваренгі. Протягом першої третини ХІХ ст.. Сімферополь перетворився на значне місто, з характерною для раннього класицизму трипроменевою системою плану, з центральною напівкруглою площею перед собором. Від часів пізнього класицизму в Сімферополі зберігся сімнадцятиметровий обмін із світло-зеленого діориту, споруджений 1842 р. Він спирається на кубічну основу, що підноситься на високому цоколі. Обеліск замикає перспективу вулиці.

Серед нових міст найбурхливіше розвивався Севастополь. Велику роль у плануванні і забудові міста відіграли військові інженери. Севастополь зростав дуже швидко. В 1804 р. Севастополь оголосили головним військовим портом Чорноморського флоту, а згодом фортецею.

Особливу діяльність по забудові Севастополя розвинув видатний флот овець і вчений М. Лазарєв. В архітектурі Севастополя переважали давньогрецькі форми. В греко доричному ордері збудовано в 1843 р. Петропавлівський собор, що являє собою периптер з сорока чотирьма колонами. При Морській бібліотеці було споруджено так звану башту вітрів. На верхньому крузі барельєфи, які зображують міфологічних героїв. Будинок Морської бібліотеки було зруйновано, але башта збереглася, до наших днів, нагадуючи про архітектуру першого періоду розвитку міста.

На початку ХІХ ст.. одним з найцікавіших зразків архітектури у Львові є великий будинок, оздоблений кам'яним рельєфом різьбленням. Вхід будинку підкреслено греко доричними колонами. Головний фасад прикрашають рельєфні античні композиції, створені скульпторами Г. Вітвер-ом і А. Шімзером.

Привертає увагу також будівля по Вірменській вулиці, фасад якого оздоблюють шість іонічних пілястрів що об'єднують 2 і 3 поверхи. Під вікнами третього поверху виконано п'ять барельєфних композицій. У центрі зображено Хроноса, а по боках - чотири пори року. Будинок має балкон з красивою залізною огорожею ковальська робота, що широкою смугою ніби відмежовує основу - цокольний поверх на який спирається вся споруда.

Для пізнього періоду класицизму характерний розвиток прибуткового будинку. До цієї категорії належить збудований у 1842 р. так званий театр С. Скарбка у Львові. Театр вбудовано у велику чотирьохповерхову споруду з квартирами. Головний фасад підкреслено винесенням уперед портиком, який спирається на аркаду.

Вплив класицизму й певною мірою позначився й на народній архітектурі. Його формальні елементи проявилися при плануванні сіл, містечок, будівництві церков. Проникнення елементів класицизму в народну архітектуру пов'язане з характером місцевого будівельного матеріалу, яким на більшій частині було дерево.

Класицизм в архітектурі закінчився в 60-х роках ХІХ ст.. Але цей рубіж дуже умовний, бо традиції, здобутки в містобудуванні справляли вплив і на архітектурну практику наступних часів. Регулярна система планування міста, видатні палацово паркові комплекси розкривають багатства будівельної і художньої культури тих часів і займають значне місце в загальній культурній спадщині українського народу.

35.   Західноукраїнські землі під час революції 1848-1849 рр.

Європейська революція 1848—1849 рр., охопивши Австрійську імперію, докотилася і до Західної України. Весною 1848 р. Галичина стояла на порозі масового селянського повстання. Тому уряд змушений був йти на поступки. У квітні 1848 р., раніше, ніж в інших районах імперії, в Галичині було скасовано панщину. Але як і всюди, скасування панщини проводилось без урахування інтересів селян. У компенсацію за скасування панщини поміщики були звільнені від низки податків, а також отримали грошове відшкодування від держави. За ними залишилися так звані сервітути, тобто ліси і пасовища, якими користувались селяни. За подальше користування вони мали сплачувати поміщикам.
У серпні 1848 р. панщину було скасовано на Буковині, але селяни мали за це сплатити величезні платежі. В Закарпатті ж панщина проіснувала до 1853 р.
Революція сприяла прискоренню самоорганізації українства. 2 травня 1848 р. представники греко-католицького духовенства та інтелігенції сформували у Львові Головну руську раду (ГРР), яка мала представляти інтереси українців Галичини перед імперським урядом. Вона була очолена священиком Григорієм Яхимовичем. Програма ГРР містила в собі як політичні, так і культурно-просвітницькі вимоги.
Основною політичною вимогою Головної руської ради був розподіл Галичини на Західну (польську) і Східну (українську). Вона також висувала інші загальнодемократичні вимоги.
Під егідою ГРР видавалась перша в Західній Україні україномовна газета «Зоря Галицька», проводились наукові з'їзди, видавались підручники та інші видання українською мовою, розроблялись освітні програми. В кінці 1849 р. була відкрита кафедра української мови та літератури при Львівському університеті, яку очолив колишній трійчанин Яків Головацький.
У липні 1848 р. імперська влада, налякана революцією, проголосила демократичні свободи і погодилась на скликання парламенту (рейхстагу), де були б представлені всі народи імперії, в тому числі й українці. Під впливом масового політичного і національно-культурного руху австрійський уряд обіцяв виконати українські вимоги, які озвучили депутати. Але далі обіцянок справа не пішла. Галичина так і не була поділена.
На Буковині також розгорталися революційні події. Але революційні сили в краї послаблювало те, що не існувало зв'язку між неукраїнськими (здебільшого) за своїм складом містами і українськими селами. Українські буковинці змогли провести в рейхстаг п'ять своїх депутатів, які діяли спільно з депутатами-українцями Галичини. Одним із них став Лук’ян Кобилиця. Підтримуючи вимогу роз'єднання Галичини, буковинці наполягали на приєднанні свого краю до її української частини.
Дещо інакше розгорталися події в Закарпатті. Угорці, які прагнули незалежності і вважали ці землі своїми, заперечували права українців на хоч би обмежену культурно-національну автономію, насильницьки впроваджуючи в школах мадярську мову. Тому закарпатські українці не підтримали повстання угорців проти Австрії, що почалось у вересні 1848 р. Переконавшись, що повстанський уряд не цікавлять інтереси українців, закарпатські діячі висунули ідею автономії Закарпаття і об'єднання його з українською частиною Галичини.
Тим часом з літа 1848 р. сили контрреволюції в Австрії оговтались і перейшли в контрнаступ. Після придушення революційних виступів у Відні, загострилося становище у Львові. 1 листопада тут спалахнуло збройне повстання, внаслідок чого австрійський гарнізон був змушений залишити місто. Але артилерійський обстріл Львова австрійськими військами наступного дня, який спричинив значні руйнування, змусив повсталих капітулювати. В усій Галичині було оголошено воєнний стан.
У березні 1849 р. було розпущено австрійський парламент, потім скасовано конституцію і відновлено централізовану адміністративно-бюрократичну систему. Дійшла черга й до Головної руської ради, яка під тиском влади 1851 р. самоліквідувалася.
Почав придушуватись і селянський рух, який особливо активний був на Буковині, де в листопаді 1848 р. його очолив Л. Кобилиця. Лише у квітні 1850 р. повстання в краї було придушене, а її керівник був закатований у в'язниці.
Хоча революція 1848—1849 рр. була розгромлена, її завоювання були духовною основою для подальшого розвитку національного руху. Доброчинність – явище, знайоме в Україні здавна. Князі Русі Київської, гетьмани Петро Сагайдачний, Іван Виговський, Іван Мазепа, Кирило Розумовський сприяли поширенню освіти, зокрема й становленню Києво-Могилянської академії, будували власним коштом храми, опікувалися най здібнішими краянами, посилаючи їх на навчання до найкращих європейських університетів. У ХІХ – на початку ХХ століття добродійництво, або, як казали римляни, меценатство, набуло особливого поширення серед шанованих, багатих і не дуже, знаних українців. Пригадаймо меценатів-земляків Тарновських, Григорія Ґалаґана, родину Симиренків, Євгена Чикаленка, батька й сина Рильських, братів Бродських, кілька поколінь Терещенків. Вони та інші шляхетні пани і пані чимало зробили для розвою вітчизняної культури та освіти, розвитку промисловості, поліпшення медичної справи тощо.

36. 36.Меценатами завжди ставали за покликом душі – як ясновельможні, так і ті, кому вдалося розбагатіти власною працею. Прізвища Терещенків, Симиренків, Яхненків, Бродських стали відомими в усьому світі завдяки підтримці розвитку культури, медицини та освіти в Україні

За радянської влади благодійність занепадає. Новий етап розвитку доброчинності спостерігаємо в Україні з часу здобуття державної незалежності. Проте, як не прикро констатувати цей факт, та нині ж бізнес-структур, які допомагають тим, хто цього справді потребує, в нашій державі не так вже й багато [2, 1].

Із 1997 року діє Закон України „Про благодійництво та благодійні організації”, який було змінено та доповнено у 2002 році. Втім, сьогоднішнє життя дуже динамічне, і цей документ вже не відображає всіх реалій життя, не охоплює всі правові нормативи, які необхідні для підтримки благодійної діяльності. На жаль, сьогодні є багато перешкод, які заважають здійснювати благодійним організаціям діяльність на користь громадян України.

Наприклад, стаття 20 Закону України „Про благодійництво та благодійні організації”. Ті благодійні організації, які існують лише на членські внески і добродійні пожертвування, звільняються від сплати податків та інших платежів до бюджету і спеціальних фондів. Так – на папері. А у житті благодійні організації оподатковуються відповідно до податкового законодавства, яке не відповідає згаданій нормі закону.

Народні депутати України М. Косів та С. Кіроянц вирішили виправити такі правові колізії і підготували законопроект „Про внесення змін до деяких законів України щодо благодійної діяльності”. За цим законопроектом скасовується плата за державну реєстрацію благодійних організацій, практика примусового списання органами ДПА коштів, які залишилися невикористаними на рахунку благодійної організації наприкінці фінансового року, із 5 до 10 відсотків пропонується збільшити максимальну суму оподаткованого прибутку, яку підприємствам дозволяється направляти на благодійну діяльність, і до 20 відсотків, якщо це підприємство було створене благодійною організацією.

Окрім цих положень пропонується звільнити від сплати податку на доходи фізичних осіб грошову частину винагороди фізичним особам-переможцям творчих конкурсів, змагань, якщо гроші були надані благодійниками або благодійними організаціями-нерезидентами. Кажуть, благодійництво – справа недешева. На думку народних депутатів, авторів законопроекту, прийняття їхнього документа не потребуватиме додаткових витрат з державного бюджету. Хоча може призвести до певного скорочення надходжень до бюджету, передусім – за рахунок податку на прибуток підприємств. Та головне, що цей законопроект дасть змогу значно збільшити суму обсягів благодійної допомоги, яка надаватиметься громадянам України [3].

Варто зазначити, що 7 березня 2006 року на засіданні Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності було розглянуто проект Закону про внесення змін до Закону України “Про благодійність та благодійні організації” щодо чіткого визначення поняття благодійної діяльності.

Закону “Про меценатство” в Україні ще немає. 16 березня 2006 року в Міністерстві культури і туризму України відбулася нарада з керівниками національних творчих колективів, вищих навчальних закладів з питання обговорення проекту Закону України “Про меценатство”.

Віце-прем’єр-міністр України В. Кириленко заявив про необхідність ухвалення закону про меценатство. Він зазначив, що залучення приватних коштів „неможливе без надання преференцій тим, хто ці кошти вкладає”. „Думаю, що цей закон про меценатство буде прийнято вчасно. Єдине, що ми не повинні зробити його таким, що стати меценатом було б навіть складніше, ніж зараз, і це буде предмет моєї спеціальної уваги” [4].

Отже, поступ є, і, що важливо, – саме на державному рівні. Бо, звичайно, щоб відбувалися будь-які зрушення, саме державна політика має ґрунтуватися на врахуванні доброчинності як суттєвого фактора соціального розвитку суспільства.

Та не залишаються осторонь і творчі люди. Наприклад, для відомої української кіноактриси, народної артистки України Р. Недашківської, яка нині керує власним поетичним театром „Під зоряним небом”, зараз пріоритетом власної діяльності є опікування просуванням саме проекту закону про меценатство, створеного групою вітчизняних діячів культури та мистецтва на чолі з відомим оперним співаком В. Гришком. Р. Недашківська вважає, що „без підтримки духовності, культури, мистецтва – не естради, а класики – все загине! Стільки вистав чудових, сценаріїв фільмів, талантів! І все це мовчить…” [5].

Справді, одна справа – володіти тим, чим можеш поділитися зі світом. І зовсім інша – мати бажання допомагати тим, хто живе поруч. А третій бік цієї проблеми – важливо, щоб держава заохочувала благодійництво, створювала для того належні умови [3].

Прояви доброчинності в Україні існували здавна, переростаючи в традиції, що жили століттями. Стародавня благодійність існувала у формі парафіяльної та особистої. У ХІХ столітті відбувся перехід від звичайної подачі милостині і традиційних пожертв до створення організацій, фондів, закладів, які мали на меті не тільки матеріальну підтримку вразливих верств населення, а й включення їх до повноцінного громадського життя.

На початку ХХ століття в Україні статус найбільшого доброчинного центру мав Київ. У 1913 році тут діяло 86 благодійних організацій та товариств. Коштом підприємців будувалися лікарні, притулки, гімназії тощо [2].

Ця традиція залишається чинною й сьогодні. В Україні, сповідуючи таку ж мету, діють потужні благодійні фонди й організації.

У грудні 1995 року в Україні було засновано Міжнародний благодійний фонд конкурсу імені знаменитого українського піаніста, киянина В. Горовиця. З того часу в культурних колах України й світу фонд набув визнання як ініціатор і організатор багатьох мистецьких акцій, програм і проектів. Серед них – міжнародні конкурси молодих піаністів, фестиваль „Київські літні музичні вечори”, „Літня музична академія” та інші. Фонд видає книги, наукову й нотну літературу, випускає компакт-диски та іншу продукцію. Збираючи на свої концерти й конкурси найталановитішу молодь і досвідчених високопрофесійних музикантів, фонд, за словами його президента Ю. Зільбермана, – “Розчищає музичне сміття, яке, на жаль, завалює нас останнім часом, і сіє прекрасне і шляхетне” [6, 7].

Великим концертом фортепіанної музики в Колонному залі Національної філармонії України було відзначено 10-річчя фонду (за цей час у престижних музичних змаганнях взяли участь 670 піаністів з 27 країн світу). В урочистостях взяли участь лауреати і члени журі попередніх мистецьких перегонів, а також його організатори – Київське державне вище музичне училище ім. Р. Глієра, в якому навчався знаменитий віртуоз В. Горовиць.

З ініціативи фонду та за підтримки столичної влади і було організовано це музичне свято. За внесок в українську культуру і з нагоди 10-річного ювілею Міжнародний фонд конкурсу В. Горовиця було нагороджено Почесними грамотами київського міського голови та Національної комісії України у справах ЮНЕСКО” [8].

Фонд „Україні 3000” був заснований у 2001 році тодішнім прем’єр-міністром України Віктором Ющенком. “Настав час, коли людина нарешті повинна озирнутися довкола і допомогти тому, хто цієї допомоги потребує”, – сказала голова наглядової ради Міжнародного благодійного фонду “Україна 3000” Катерина Ющенко. Напрямки роботи фонду стосуються збереження й відродження скарбів напівзабутої культури, відкриття центру розвитку музейної справи.

Фонд працює над відновленням в Україні добрих традицій меценатства, якими споконвіку славилася українська земля, він має намір визначити стратегію гармонійного розвитку людини майбутнього, тобто спрогнозувати, якою буде наша молодь, допомогти їй будувати майбутнє [9].

В Україні понад 4 тисячі музеїв. За кількістю і якістю їх колекцій наша держава є однією з найпотужніших у Європі. Та нині музейна система переживає глибоку кризу, що спричинена низкою проблем – відсутністю стабільного фінансування, нестачею кадрів, невмінням музеїв адекватно реагувати на виклики сучасності. Фонд започаткував програму “Центр розвитку музейної справи”, яка зорієнтована на підготовку системних змін у музейній сфері. Фондом було створено інформаційний бюлетень “Український музей”, який безкоштовно розповсюджується для всіх музеїв та профільних установ. Також Фонд організував конкурс на отримання стипендій для музейних працівників [10].