Історія Великої Вітчизняної війни у спогадах моїх земляків

Подзігун Леся, студентка 5 курсу

факультету початкової освіти

Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії

Історія  Великої Вітчизняної війни у спогадах моїх земляків (с. Шрубків Летичівського району).

17 липня 1941 року Шрубків був окупований німецькими військами. 23 березня 1944 року визволений військами Другого Українського фронту радянської армії  [1, с.157].

Не багато шрубківських людей пережили буремні роки Другої світової війни еред жителів с. Шрубків до сьогодні. Одним із них є Павло  Семенович Нестеренко (1921 р.н.). Згадуючи ті далекі жорстокі часи він писав:

« Після поразки під Сталінградом німецький вермахт провів у себе тотальну мобілізацію. Їм потрібні були нові раби. Одного квітневого дня в таборі з’явилися аграрні господарі, щоб відібрати собі підневільних робітників. Я був настільки виснажений, що на мене ніхто не звертав уваги. Невдовзі з’явився старенький дідок, що приїхав до табору на велосипеді й не знаю чому, його вибір випав саме на мене. Цей чоловік забрав мене в своє господарство. Я ж ледве тримався на ногах. Звали мого господаря Герман. Був він людиною набожною, працелюбною і доброю. Я на власному прикладі переконався, що не всі німці були нелюдами й звірами, не всі сприймали те, що накоїв Гітлер, до чого він прагнув своєю діяльністю.

9 травня 1945 р. моє рабство скінчилося, але почалися нові випробування – перевірка радянськими органами інформації: як, при яких обставинах офіцер опинився в німецькому таборі. Минуло декілька місяців. Такі, як я, утримувалися в таборі на території Башкирії. Нарешті, з Москви прийшло повідомлення про мене й мого батька. Мені повернули військове звання. А вже 25 грудня 1945 р. я був дома.

Вдалося таки закінчити мені педінститут, багато років працювати на освітянській ниві, вчителювати в рідному селі. Сьогодні, на 91 році життя, залишившись із дочкою, яка мною опікується, бо дружина померла, я згадую пережите воєнне лихоліття, своє життя і пишу спогади, щоб нинішнє покоління знало, якою ціною була завойована Перемога » [4, с.3].

Свої спогади описує в щоденнику «Спогади пройденого життя» Левків Андрій Миколайович (1904 - 1996 ):

« Протягом життя мені довелося пережити як Першу, так і Другу світову війну…

17 лютого 1944 р. я був важко поранений в зв’язку з чим мене комісували по пораненню «Не придатний до воєнної служби».

Я приїхав до Новоросійська, але місто було дуже розбите. На місці будинку, де я жив з родиною, була тільки груда розвалин, людей поблизу також не було. Я пішов на завод, де працював до війни і там зустрів товариша, з яким працював. Дізнався, хто зараз директор, виявився мій колишній сусід. Я пішов до нього, ми привітались як колишні сусіди і розпитав про свою родину. Він мені сказав, що нічого не знає і відправив до своєї дружини.

Після зустрічі з колишньою сусідкою я дізнався, що моя дружина і молодший син загинули при бомбардуванні, а старший син і дочка залишились живі. Син дочку мою здав в дитячий будинок, а де він сам, ніхто не знав.

Опитавши людей, я дізнався, що син воював разом з партизанами і після важкого поранення перебував у лікувальному таборі Черемушка міста Омськ.

Після того, як я отримав потрібну інформацію, я вирушив до рідного села Шрубків. Вже звідти я написав сину листа в Омськ, в лікувальний батальйон, табір Черемушки в липні 1944 р. Але мій лист повернувся з відповіддю, що адресат вибув 25 жовтня 1944 р.

В той час я працював в Меджибожі на маслозаводі і вирішив звільнитись. 10 листопада я поїхав шукати свою донечку. Насамперед я відвідав дитячий будинок в Краснодарі. Але там ніяких відомостей про мою донечку не було. Потім я попросив дозволу поговорити з дітьми із Краснодарського краю. Опитавши їх виявилось, що діти знають мою доню, але де вона, ніхто не знав.

Але одна дівчинка підійшла до мене, і говорить: « Дядя, я з нею дружила, я з нею всю дорогу разом їхала. Нас на станції Красноводськ посадили на один потяг і ми разом з Анею в вагоні спали на одній полиці валетом до станції Ташкент. Аня захворіла і на якійсь станції до потягу під’їхала машина з червоним хрестом і Аню забрали. Більше я її не бачила. Але на якій станції це було, я не знаю».

      Із важким трудом я знайшов того лікаря, який був тоді на зміні. Він мені сказав, на якій станції залишали хворих дітей.

      Знайшовши ту лікарню я запитав, чи залишились списки хворих людей і дітей, яких знімали з потягу 1941-1942 рр. Мені пощастило знайти в списках свою дитину, але прочитавши, що в грудні 1942 р. вона померла з діагнозом – виснаження, я втратив свідомість…

      Отямившись, я вирішив поїхати в Омськ і спробувати  знайти старшого сина. Мені вдалось дізнатись, що він вибув по секретному завданню. Ось так мені пояснили і більше нічого не можна було запитувати.

      6 лютого 1945 р. я повернувся в с. Шрубків, але ніяк не міг змиритись з тим, що втратив родину і вирішив добровільно піти на фронт [3, с.15].

      В грудні 1945 р. я мобілізувався одним із перших. Нас було 15 чоловік. Побудували полк і полковник мені перед строєм вручив нагороду «За перемогу над Германією».

      Я вирішив залишитись в Львові до весни. В березні 1946 р. до мене приїхала моя сестра Мотрона Миколаївна. Ми з нею не бачились 13 років і нічого один про одного не знали. Ми зустрілись і я вирішив нікуди не їхати з Львову. Так і живу тут з квітня 1945 року.

      Мені дали кімнату 18 кв. м., кухонька 12 кв. м. і господарюй, а що в мене було: шинель, та що на мені, чугунчик, ложка, речмішок – ось і всі мої речі. Сидів на землі, їв на землі, спав теж на землі. Одна шинель під голову і вкритись. Ось з цього і починав.

      Не пощастило мені в житті з початку і до кінця, але я дуже вдячний Вітчизні, що не забула мене» [3, с.17].

У одному із видань Летичівської газети січня 2010 р. опублікувала свою статтю під назвою « І знайшов син могилу батька…» бібліотекар с. Шрубків Тетяна Кондратюк. В статті йшлось ось про що:

« Здавалося б, про війну вже стільки сказано, згадано, написано, а ось ця історія підтверджує, що є її продовження.

Якось до мене звернулася односельчанка Анастасія Горенчук із проханням у такій справі. Її двоюрідний брат Валентин Герасимов, що проживав у Херсоні, хотів би знайти могилу батька Олексія Антоновича Герасимова, який родом зі Шрубкова.

Цього чоловіка цікавило, чи залишився ще хтось живий у селі, що воював разом із його батьком на фронтах Другої світової війни, чи може хто пам’ятає, яким він був на той час,коли загинув.

Згодом з’ясувалось,  що в живих не залишилось нікого. Разом з тіткою Настею ми пішли у сільський музей бойової і трудової слави. Фотографії О. А. Герасимова там не було. На обеліску полеглих односельчан його прізвище теж не зазначалось. І тоді я звернулась до Книги Пам’яті України. У шостому томі на 46 сторінці прочитала:

« Герасимов Олексій Антонович, 1905 р.н. с. Шрубків, українець, селянин. Рядовий, стрілець, загинув 14 серпня 1944 р. Похований в с. Клєчанув Тарнобжегського воєводства, Польща.

Ці данні тітка Настя віднесла Валентину Герасимову. Протягом тривалих пошуків Валентину Олексійовичу вдалося досягнути мети.

…Кладовище воїнів Радянської Армії велике й доглянуте. З хвилюванням і душевним трепетом підходив син до могили батька під № 229.

«Здрастуй, Олексію Антоновичу, добридень, тату, - подумки звернувся до батька. – Нарешті ми зустрілися. Через стільки років мені вдалося виконати синівський обов’язок, віднайти і побувати на твоїй могилі. Вибач, що не вдалося зробити цього раніше».

Про свою поїздку та враження розповів Валентин Олексійович у листі до бібліотеки » [2, с.2].

Всі ці спогади справді зачіпають за серце і надають можливість отримати розгорнуту інформацію про трагічні роки війни.

Список використаних джерел

1.      Державний архів Хмельницької області; Путівник Том ІІ / Архівні зібрання України. – Київ, Хмельницький, 2007. – 293 с.

2.      Кондратюк Т. А. І знайшов син могилу батька… / Т. А. Кондратюк. – Летичівська газета. – 2010. – 22 січня. – С. 2.

3.      Левків А. М. Спогади пройденого життя / А. М. Левків. – Особистий щоденник. – 1987. – 26 с.

4.      Нестеренко П. С. Із щастя і горя скувалася доля / П. С. Нестеренко. – Летичівська газета. – 20011. – 21 січня. – С. 3.