Порівняльний аналіз впливу журналістики на суспільно-політичні процеси в Україні та Росії

ЕСЕ

з курсу: «Компаративістика»

 

 

 

 

Виконали:

cтуденти 3 курсу

факультету  журналістики

 

 

 

 

 

 

 

 

2013

 

Порівняльний аналіз впливу журналістики на суспільно-політичні процеси  в Україні та Росії.

Критерії, за якими здійснюється порівняння:

1. Огляд сучасного стану ЗМІ. Найвпливовіші друковані видання, їхній характер (аналітика чи бульварна преса), ставлення до влади (провладні, опозиційні, незалежні) та наклади.

2. Свобода слова. Чи бували в країні випадки цензури? Реакція на них суспільства та журналістської спільноти.

3. Боротьба журналістів за права. Наскільки розвинені журналістські об'єднання та профспілки, яку роль (реальну чи декоративну) вони виконують?

4. Відповідальність ЗМІ. Чи несуть журналісти відповідальність за інформацію, яку подають? Як це регулюється законом? Чи були випадки гучних судових процесів проти ЗМІ за наклеп?

5. Чи були випадки, коли резонанс у ЗМІ суттєво впливав на політичну ситуацію (викликав масові акції протесту, призводив до відставки високопосадовців і т.п.)?

1. Огляд сучасного стану ЗМІ: Україна — Росія.

Україна

Україна є яскравим прикладом країни зі складною трансформацією суспільних процесів від  радянсько-соціалістичного ладу до демократичних практик. Процеси, які  відбувалися в ході цієї трансформації  в інформаційній сфері країни мали декілька етапів.

1991-1992 Незалежність  і усвідомлення потреби в нових  медіа

1992-1995 Лібералізація  інформаційної сфери. Початок  становлення українських незалежних  електронних та друкованих ЗМІ.

1996-1998 Політика  влади на встановлення контролю  над медіа

1999-2004 Жорстка  цензура влади

2005 –  Лібералізація інформаційної сфери  після помаранчевої революції

2006-2009 Насадження  «м’якої» цензури власників та  грошей за збереження загального  медійного плюралізму.

Стан  українських ЗМІ значним чином  змінився від часів, коли країна набула незалежності у 1991 році. Після короткої початкової лібералізації, середовище для незалежних ЗМІ погіршилось  значним чином протягом майже  десятиліття, перед новою лібералізацією, що мала місце у 2005 році. Тоді як у 1991 році держава контролювала практично  всі форми ЗМІ, тепер медійний сектор в Україні значною мірою  є плюралістичним, непідцензурним та комерціалізованим.

Втім, за цей час в Україні не відбулось  повного роздержавлення ЗМІ. В країні залишаються тисячі друкованих ЗМІ  комунальної та державної форми  власності, загальнонаціональне Державне телебачення та радіо та відповідні телерадіокомпанії в кожному  регіоні країни. Всі ці ЗМІ існують  паралельно з медіа приватної  форми власності, що негативно позначаєтсья на медіа-бізнесі та створює певну дуалістину медійну систему: коли поруч з приватними медіа існують фактичні атавізми медіа радянських.

Є проблеми і з тим, як формувався ринок приватних  ЗМІ. Головними медіа-магнатами в  країні стали українські крупні бізнесмени, для яких медіа були вторинним  бізнесом і які намагаються брати  участь у політичному житті країни.

Законодавча база щодо забезпечення прозорості медіа  власності та антимонопольні дії  щодо медіа-власників є слабкими. А відтак, ці медіа-власники сприймали  і сприймають медіа як інструменти  для забезпечення інтересів основного  бізнесу та як додаткові аргументи  у перемовинах з владою.

Кількість медіа-активів іноземних інвесторів є мізерною, їх прихід на українький медіа-ринок ускладнений дозвільними  процедурами (ліцензуванням для  електронних ЗМІ), складністю ведення  бізнесу, корупцією, неналагодженою системою дистрибуції (для друкованих видань).

Тож головним досягнення цього періоду можна  вважати зебзепчення плюралізму в медіа, зважаючи на те, що медіа-власники або належать до різних політичних груп, або є реально незалежними.

Є інший  вимір проблеми інформаційної сфери  держави – становлення журналістського  середовища. Зважаючи на швидку пострадянську  транформацію, нові ЗМІ потребували  нових якісних кадрів, однак пострадянські  вузи не змогли відразу перелаштуватися  і готувати фахівців, які б розуміли, що є місією журналістської професії та чому визначальним є дотримання професійних стандратів.

Після Помаранчевої революції і зникнення державної  цензури у 2005 році українські ЗМІ  стали працювати в нових, більш  демократичних умовах. Водночас, інформаційний  простір країни не став прозорим та цілком відповідним інтересам суспільства.

Журналісти  та ЗМІ стали радше «ретрансляторами»  інформаційних приводів, аніж реальними  «сторожовими псами демократії».

Досить  швидко на зміну цензури влади  прийшла цензура грошей, купівля  новин та цілих програм чи газетних шпальт стала звичною практикою  для українських ЗМІ. Ці явища  подекуди супроводжувалися певним тиском на журналістів, аби останні не чинили спротиву такій політиці власників  та топ-менеджменту ЗМІ.

В результаті, маємо декілька доволі суттєвих проблем: суспільство не отримує правдивої  інформації про суспільно важливі  події; реальні новини заміняються  РR-приводами; посилюється внутрішньоредакційний тиск; медіа не відіграють природних для себе функцій у суспільстві.   

Українські  медіа дотепер не відіграють належної ролі у житті суспільства. Більшість  ЗМІ є залежними від власників  та їхніх політичних патронів, а  тому переважно або схиляються до розважальної та «жовтої» журналістики з метою залучення більшої кількості глядачів та рекламодавців, або існують для обслуговування вузьких політичних та бізнесових інтересів своїх власників.

В результаті – знижується довіра суспільства  до ЗМІ, журналісти та медіа не виконують  своїх суспільно важливих функцій, посилюється цензура і тиск власників  та топ-менеджерів, відбуваються звільнення найбільш принципових журналістів, які відмовляються працювати  в такий спосіб. Загалом – це створює суттєву проблему для  процесу становлення українських  медіа як демократичного інституту.

Росія

В Росії  за даними на липень 2010 зареєстровано  більше 93-х тисяч ЗМІ, причому  абсолютна більшість з них - 90 відсотків - це недержавні ЗМІ.

 Згідно  з російською класифікації, ЗМІ  мають наступні ознаки:

• масовість (стосовно до законодавства Російської Федерації, 1000 і більше примірників для газет, журналів та розсилок);
• періодичність, яка не повинна бути менше одного разу на рік;
• примусовість: одне джерело сигналу (мовник, редакція) - багато слухачів.

ЗМІ зобов'язані  реєструватися в органах Росохоронкультури, надавати в бібліотеки примірники своєї друкованої продукції, або зберігати протягом 1 року записи кожного випуску (телерадіомовлення) і т. д. Їм надані певні права та гарантії, заборонена попередня цензура.

 До  ЗМІ в Росії не відносяться:  стінгазети, малотиражні видання,  бібліотеки, Інтернет в цілому: інтернет-блоги, чати, форуми, конференції і т.д.

У Росії  насправді працюють менше половини офіційно зареєстрованих друкованих ЗМІ - такі дані були озвучені в День російського друку, який відзначається 13 січня. Згідно електронній базі даних Федерального агентства з друку і масових комунікацій (Роспечать), на грудень 2008 року кількість усіх зареєстрованих друкованих ЗМІ становило 51726 найменувань, з яких 27 476 газет і 20 433 журналів. Про це повідомив агентству «Інтерфакс» заступник начальника управління періодичної преси, книговидання і поліграфії Росдруку Геннадій Кудій.

Представник Росдруку розповів, що в 2006-2008 роках динаміка зростання кількості друкованих ЗМІ в Росії була незначною - за цей час додалося лише близько тисячі найменувань видань. Тим часом, «в постійному ринковому обороті знаходиться тільки близько 45% зареєстрованих журналів», - повідомив Кудій. «Що стосується газет, то тут число реально і постійно працюючих дещо більше і, можливо, складає близько половини», - додав він.

Розвиваючи  цю тему, чиновник висловив думку, що існує  лише близько трьох, можливо, трьох  з половиною тисяч газет і  журналів, які «реально формують ринок», а тих, які реально заробляють самі, ще менше. За його словами, серед  журналів успішними можна вважати  приблизно 1000-1500 журналів і 300-500 газет.

Навіть  ті газети, які дійсно заробляють самі, залучають державні гроші. Існувати на власні кошти більшості друкованих ЗМІ заважає безліч чинників. Самих газет дуже багато, але основну базу друкованих ЗМІ складають регіональні, а доходи населення в регіонах набагато нижче, ніж у Москві. Рекламний ринок там не такий великий. Головними конкурентами друкованої преси є Інтернет і телебачення, як більш затребувані серед російської аудиторії.

Тим часом  все ясніше вимальовується тенденція  переходу газет до «журнальному»  формату, і цілком імовірно, що багато щоденних газет незабаром почнуть переходити на щотижневу періодичність.

Варто відзначити, що безперервне зростання рекламних  доходів російської преси, який тривав всі останні роки, закінчився. Представники друкованих ЗМІ неодноразово заявляли (офіційно або неофіційно) про те, що значно скорочують бюджети, проводять реструктуризацію, а також скорочують кореспондентські пункти, зарплати і співробітників. До кінця грудня 2008 року стала помітна тенденція до оптимізації преси - десятки видань закриваються, інші скорочують свої витрати до мінімуму.

Отже, друковані  ЗМІ акумулюють думки, прагнення, судження людей практично з усіх сфер життя суспільства. Це своєрідний і ні з чим не порівнянний барометр громадської думки.

Засоби  масової інформації в демократичному суспільстві повинні бути діалектичне  протилежним щодо "влади" полюсом, а не тільки інструментом пропаганди, хоча вони виконують і таку роль. Це, як показує досвід, далеко не просте завдання. Між тим суть демократії не тільки в тому, що представники влади  обираються демократичним шляхом, але  і в тому, що вони підзвітні виборцям. Публічне обговорення дій, вчинків, політики тих, у чиїх руках влада - запорука того, що можновладці не будуть цією владою зловживати.

Преса перебуває в постійному русі, самовдосконаленні. Однак тенденції вітчизняної та російської преси вцілому невтішні. Низка проблем потребують невідкладного вирішення. Потрібно реформувати стосунки з владою, забезпечити демократичність, при цьому зберігаючи фінансову незалежність. А це надзвичайно складно у сучасному глобалізованому світі, враховуючи ганебне економічне та соціально-політичне становище обох країн.

2. Історія свободи слова ЗМІ: Україна — Росія.

Україна

1994 —  різке погіршення свободи слова  у зв’язку із закінченням президентського  терміну Леоніда Кравчука.

1994-2004 —  Президентом України є Леонід  Кучма. Як наслідок: насильне закриття  прес-відділень, обмеження свободи  слова за допомогою перевірок,  залякування журналістів (що призвело  до їх навмисної самоцензури). Цей період вважається найбільш цензурованим владою. «Репортери без кордонів» подають Україну на 132 сходинці рейтингу свободи преси (2004)

2004 (листопад) — ЗМІ почало плюралістичніше висвітлювати загальнополітичні події, дії влади. Під впливом Помаранчевої революції преса стала більш незалежною. З цих часів українська журналістика вважається однією з найвільніших на пострадянському просторі. За рейтингом «Репортерів без кордонів» вже в 2007 Україна опиняться на 87 місці.

Наразі  рівень свободи слова значно погіршився у зв’язку із обранням Віктора  Януковича Президентом України. Так, наприклад, ще в 2009 Україна посідала 89 місце (за статистикою «Репортерів  без кордонів»), а в 2010 вона впала  на 42 позиції і посіла 131 місце! (Нагадаємо, що кожного року аналізується організацією приблизно 178 країн).

Ситуація  зі свободою слова сьогодні в Україні: станом на січень 2013 країна опустилася (порівняно з 2012) на 10 позицій та досягла 126 місця в рейтингу.

Росія

З 2000 року свобода слова ЗМІ значно погіршилась. Комітет захисту журналістів стверджує, що під час президентства В. В. Путіна було вбито 13 журналістів і вбивці досі не знайдені.

Події навколо ЗМІ, що викликали резонанс:

Володимир Прібиловський та Юрій Фельштинський, стверджували, що «справа Бабицького» була першим епізодом боротьби адміністрації Путіна зі свободою слова. На їх думку, до кінця 2003 р. на федеральному рівні (не рахуючи переслідування регіональних ЗМІ) мали місце наступні акції:

• Лютий 2000 - «справа Хинштейна» (спроба МВС помістити в психіатричну лікарню або порушити кримінальну справу проти журналіста «МК» А.Хінштейна за його давні викривальні статті проти відомства та особисто міністра В.Рушайло);
• Квітень-травень 2001 - націоналізація НТВ;
• Грудень 2001 - засудження за шпигунство журналіста-еколога Григорія Пасько, 
  2002 - ліквідація телеканалу ТВ-6;
• Травень 2002 - спроба закриття «Нової газети» за допомогою позову Межпромбанка;
• Червень 2002 - закриття «Лимонки»
• Червень 2002 - закриття «Загальної газети»;
• Вересень 2002 - обшук у видавництві «Ad Marginem» за звинуваченням у поширенні порнографії (її угледіли в романі Сорокіна); як вважають Прібиловський з Фельштинським, посилаючись на чутки, обшук був проведений через публікацію роману А.Проханова «Пан Гексоген», в якому вони побачили звинувачення В. Путіна у вибухах будинків;
• Листопад 2002 - обшук у редакції газети «Версія»;
• Лютий 2003 - закриття «старих» «Нових Известий»;
• Лютий 2003 - повторна націоналізація НТВ;
• Травень-червень 2003 - поправки до закону про ЗМІ;
• Вересень 2003 - відбирання приміщення у журналу «Новий час»;
• Червень 2003 - закриття ТВС;
• Вересень-грудень Рік випуску 2003 - передвиборчі цензурні репресії проти друкованих ЗМІ;
• Вересень-грудень Рік випуску 2003 - передвиборне посилення цензури на телебаченні;
• Лютий 2006 - закриття «Генеральною лінії»
• Березень 2011 - захоплення «Єдиною Росією» журналу «РФ сьогодні».
• У 2001 р. Європейський суд з прав людини зобов'язав Росію виплатити 7 тисяч євро за порушення свободи слова редакторів єкатеринбурзькій газети «Д. С. П. »