Українське літературознавство хх століття: здобутки та втрати

Реалізм (у термінології Франка — «науковий реалізм») як самостійний творчий напрям формується лише в новітній літературі, й письменники  свідомо у творчій уяві керуються  певними принципами відображення дійсності. Реаліст не просто «громадить і описує факти щоденного життя», він прагне «аналізувати описувані факти, виказувати їх причини і конечні наслідки, їх повільний зріст і упадок» [45, XXVI, 12]. І. Франко вважав, що письменникові-реалістові є цілком доступним проникати у внутрішню сутність явищ буття, художньо досліджувати закономірність суспільних процесів.

Головним принципом  реалістичного осягнення дійсності  дослідник називає правдивість  і пов'язує її з типізацією. У це поняття Франко вклав особливий  зміст, вбачаючи передусім вміння письменника в житті «відшукати явища істотні і відрізнити їх від менш важливих» [45, XXVIII, 181], а в кожному окремому явищі знайти, «відчути його суть, його значення, його зв'язок з цілістю життя, тобто виключити з нього все припадкове, а піднести те, що в нім є типове, ідейне» [45, XXXI, 272].

Франко чітко  усвідомлював різницю між науковим і художнім узагальненням дійсності, звертаючи увагу на те, що письменницька  типізація набирає конкретно-чуттєвої форми, а це дає можливість естетично  впливати на сеідомість читача, оскільки «в душі читателя живі образи тих людей чи речей, котрі мам малює поет.., будять ті самі чуття, які приймали душу самого поета в хвилі, коли творив ті образи» [45, XXVIII, 89-90]. 

Теоретичні погляди  І. Я. Франка є надбанням не лише української науки. Вони посідають важливе місце в історії світової естетичної думки.

Аналізуючи розвиток вітчизняного літературознавства в  XIX столітті, Л. Білецький зазначав: «Одне з найповажніших місць в історичному розвитку української літературно-наукової критики займає історична школа» [5, 73], до якої він зараховував представників міфологічної, культурно-історичної шкіл, порівняльно-історичного методу тощо. Щоправда ця назва — історична школа — визнається далеко не всіма літературознавцями, що досліджують історію розвитку науки про літературу. До того ж, українських учених XIX століття навряд чи можна віднести до якоїсь певної літературознавчої школи. Навіть О. Потебня як засновник художньо-психологічної школи не вписується в її межі. Складно віднести до якоїсь однієї школи М. Костомарова, П. Куліша, М. Драгоманова, І. Франка. «Хоча класифікація Л. Білецького, — зазначав М. Ільницький, — не збігається з прийнятими у нас сьогодні назвами літературознавчих шкіл, його характеристика основних етапів розвитку теоретичної думки на Україні та аналіз основних течій чільних пред­ставників науки про літературу досі залишаються найбільш Ґрунтовними» [цит. за: 5, 19]. 
 
 

Українське літературознавство в різні історичні періоди 

Літературно-теоретична думка в Україні першої третини XIX століття продовжувала розвиватися в річищі естетики, хоча в цю добу накреслився поворот «від старої „риторичної" теорії до нової, „естетичної"» [1, 51]. Один із дослідників тих часів у цьому зв'язку зазначав: «Звертаючи увагу на розвиток теорії прози і поезії у давніх і нових письменників, вбачаємо, що перша, розпочавшись з правил вітійства, згодом прийняла в себе й інші види прози, з'єдналася з теорією поезії й склала систему науки словесності або теорію словесності; друга, почавши зі спостережень над поезією, переважно драматичною, потім розвинулась у вчення про поезію та інші мистецтва, підкорившись засадам вишуканого мистецтва та філософському їх дослідженню і склала систему науки мистецтв, прекрасного, естетику» [3, 53—54]. У 10—30-ті роки теорія літератури як окрема наукова дисципліна в Україні не фігурувала, а входила до складу поетики та риторики, які традиційно читалися в навчальних закладах, зокрема в Харківському університеті. Перший ректор університету Іван Степанович Рижський (1761 — 1811 рр.) на основі своїх лекцій видав книги «Опыт риторики» (1802, 1805 рр.), «Наука стихотворства» (1811 р.), пізніше вийшла його праця «Введение в круг словесности» (1816 р.), що були першими в Україні систематизованими підручниками, головними засадами будови яких була класицистична теорія наслідування. Спираючись на західноєвропейські авторитети (Буало, Баттьо, Етенбурґ, Блер), а також досвід Ломоносова, ї. С. Рижський вважав, що предмет мистецтва, а також основні естетичні категорії є незмінними та вічними. Змін можуть зазнати лише можливості людини виявити та зрозуміти суть прекрасного в природі та мистецтві. Людина, будучи невід'ємною частиною природи, має властивість відображати її за допомогою розуму та почуттів, і саме цей акт складає фундамент мистецького наслідування природи. Здійснюючи подібний акт, митець може «прикрашати і навіть переробляти її (природу. — О. Г.) на свій смак». Тобто йдеться про такі властивості творчого процесу, як фантазія, художній домисел, прямо пов'язані з мірою таланту автора. Цікавою є думка І. С. Рижського про переваги свого, національного в житті та творчості, оскільки «нерозумно нехтувати своє власне, якщо воно ні в чому не поступається чужому» .

Прихід до літератури та літературознавства нових сил  у 40-ві — 60-ті роки XIX століття (М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич та ін.) остаточно закріпив у громадській свідомості думку про право українського народу на власну літературу. Згодом це право було підтверджене у виступах прогресивних російських критиків М. Чернишевського, М. Добролюбова, О. Герцена.

Помітне місце  в історії українського літературознавства середини XIX століття посідає Микола Іванович Костомаров (1817—1885 рр.). Він першим у вітчизняній науці про літературу започаткував збір і опрацювання історико-культурного матеріалу, наукову обробку першоджерел, в історико-генетичному плані підійшов до створення історії української літератури.

Саме такі підходи  закладені в статті «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» (1843 р.). Уже в перших абзацах цієї праці М. Костомаров утверджує оригінальність і самобутність українського народу та його мови: «Мова, що звичайно називається малоросійська, на якій говорять у південно-західних губерніях Росії та в Галицькому королівстві, не є наріччя мови російської, що утворилася в останній час; вона існувала здавна». Мова є провідною ознакою народності літератури. Витоки української літератури М. Костомаров вбачав у творчості письменників доби Київської Русі. Коріння національної .самобутності, на його думку, крилося в багатій українській історії, пізнати яку можна через глибоке вивчення народної поезії. Огляд української літератури перших десятиліть XIX століття, здійснений М. Костомаровим, охоплював творчість практично всіх відомих на той час вітчизняних письменників (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко, компаративістика Тополя, А. Метлинський, О. Бодянський, Л. Боровиковський, С. Писаревський, П. Писаревський, М. Петренко, О. Корсун, П. Кореницький, П. Куліш). Як справедливо зазначив М. Яценко, «важливість цієї праці полягає не в кількості розглядуваних авторів і творів, а в тих ідейно-естетичних принципах, які, можна сказати без перебільшення, вперше були сформульовані в українському літературознавстві. Серед головних вимог до літературного твору Костомаров, виходячи з ідеї народності та світоглядних засад просвітительської естетики, на перше місце висуває правдивість і оригінальність відображення національного життя та національного характеру персонажів» [2, 31].

Концептуальний  характер у баченні М. Костомаровим розвитку національної літератури мала ідея історизму. М. Костомаров одним  з перших українських літературознавців  порушив питання про діалектичний взаємозв'язок між обставинами та характерами в художньому творі. Вдало описані обставини в повісті «Маруся» сприяють творенню відповідних характерів. Водночас недоліки в характерах головних персонажів твору — Василя, батьків Марусі («Характер Василя неясний і навіть неприродній» [2, 289], «Характери Наума, батька Марусі, і матері її також не відрізняються різкими рисами» — послаблюють обставини твору, що призводять до певних художніх прорахунків письменника, обмежують історизм його світобачення.

Новий крок у  розвитку теоретичного мислення в Україні  пов'язаний з творчістю геніального  вітчизняного поета та мислителя  Тараса Григоровича Шевченка (1814—1861 рр.). Помітним теоретико-естетичним маніфестом, що був націлений на становлення  реалізму та народності вітчизняної літератури, стала передмова Т. Шевченка до нездійсненого видання «Кобзаря» (1847 р.). Шевченко одним з перших українців порушує проблему прекрасного, коріння якого він вбачав у реальному житті. «Щоб знати людей, - писав Кобзар, — то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила й паперу. Отоді пишіть і друкуйте, і труд ваш буде трудом чесним». Мистецькі ідеали Шевченко вбачав у самій дійсності: «Його (Брюллова. — О. Г.) ідеали сповнені краси й життя, а тому Кобзар бачить їх „такими милими, такими близькими, рідними"» [49, V, 64]. Стоячи на позиціях реалістичного мистецтва, він у той же час послідовно виступає проти натуралізму, або «даг-геротипного наслідування природи», відірваних від навколишньої дійсності польотів творчої уяви письменника. У полеміці з польським ученим компаративістики Лібельтом Т. Шевченко відстоював думку, що справжній художник не може керуватися лише власними суб'єктивними уявленнями та бажаннями. Є у Т. Шевченка слушні думки про особливості творчого процесу, роль у ньому художнього домислу. Кобзареві належить також ряд висловлювань про характер і роль принципової й висококваліфікованої літературної критики, зразки якої він подавав, принагідне відгукуючись у «Журнале», листах та деяких інших працях про книги українських, російських і західноєвропейських літераторів. У поняття критики Т. Шевченко вкладав думки народу про мистецькі явища, оцінку їх через бачення простих читачів чи глядачів, що посилювало гуманістичні засади літератури та мистецтва.

Як один із засновників  професійної літературної критики  в історію українського літературознавства увійшов Пантелеймон Олександрович  Куліш (1819—1897 рр.). Особливо плідною  була його літературно-критична та історико-літературна діяльність наприкінці 50-х — у 60-ті роки. Епілог до публікації історичного роману «Чорна рада» в журналі «Русская беседа» (1857 р.) «Об отношении малороссийской словесности к общерусской» став його першою спробою здійснити огляд сучасної йому національної літератури.

Як знавець  літератури та історії свого народу, П. Куліш утверджував право українців  мати свою власну літературу, бачив  обнадійливі перспективи її подальшого розвитку, збагачення стильової та родожанрової системи.

Літературознавство й фольклористику («науку словесності» у його термінології) П. Куліш розумів передусім «яко науку самовзнання народнього» . Критерієм досконалості художнього твору він вважав, окрім «вірності живопису з натури й глибини сердечного почуття» [28, 477], ще й досконалість, вишуканість форм. Таке класичне поєднання форми та змісту літературознавець вбачав у поемі Т. Шевченка «Наймичка». Для написання високохудожнього твору необхідна тривала цілеспрямована праця, постійне самовдосконалення митця. Талант необхідно підштовхувати до свідомої праці за законами прекрасного. Вирішальна роль у процесі художньої творчості, на думку П. Куліша, належала мистецькій особистості. 
 

2

Модерністські напрями і течії в літературі кінця XIX - початку XX століття

      Кризова ситуація у суспільстві і мистецтві кінця XIX століття поставила перед письменниками завдання художньо осмислити дійсність, знайти нові шляхи розвитку мистецтва, яке б дало оновлені духовні орієнтири у складному і суперечливому періоді. Пошуки нових шляхів призвели до виникнення різних течій у мистецтві, які одержали назву "модернізм" (від фр. modern - сучасний, найновіший). Спочатку модернізм виникає у Франції, а згодом поширюється в багатьох країнах Європи.

      Творчість Ш. Бодлера стала  підґрунтям до багатьох модерністських течій, в першу чергу для символізму. Бодлер першим серед сучасників проголосив, що поетична творчість має особливі, майже магічні властивості, що поезія повинна змінити звичні уявлення про прекрасне, життя тощо. Відповідно до цього погляду на поезію змінювалась і точка зору на митця, поета, від якого Бодлер вимагав власного, не зашореного ніякими традиціями і авторитетами бачення світу. Символісти сприйняли цей новий погляд на поетичне мистецтво і втілили його у свою теорію. В основі їхньої художньої системи - символ, знак вічної краси, до якої прагне поет, якої немає в повсякденності. Поет - деміург (творець), божество, бо тільки йому, поетові, властиві творчі прозріння, він інтуїтивно відчуває шлях до краси. Конкретна дійсність не цікавить поета, лише вічне повинно займати митця. Звідси протиставлення тлінного вічному. Людські почуття - це прояв вічного, духовного, це зображення вічної боротьби добра і зла. Це зумовило поетику і художні засоби символістів: використання складних метафор, образів-символів, алегорій. Символісти називали поезію музикою слів, музичність вірша, на їх думку, допомагає інтуїтивно збагнути значення символів. Неперевершені зразки лірики створами П. Верден, А. Рембо, Г. Алоллінер, С. Малларме, О. Блок, І. Анненський. Ці вірші примушують людину думати про вічне, шукати смисл буття.

      Ще одним яскравим явищем у  літературі кінця XIX- початку XX століття став імпресіонізм. Термін "імпресіонізм" походить від французького impression - враження. Ця мистецька течія започаткована у живописі, а згодом виявилась у літературі. Імпресіоністи творчо сприйняли бодлерівську тезу про здатність митця своєрідно і незашорено побачити світ. Передача художніми засобами суто суб'єктивного враження - головна ознака імпресіонізму. Це суб'єктивне враження передається у грі асоціацій, що викликає предмет зображення, складних суб'єктивних метафорах, ліризмі оповіді, кольорових і звукових образах. Яскравий приклад імпресіоністської прози - творчість Гі де Мопассана, М. Коцюбинського, К. Гамсуна, в поезії - Р. М. Рільке, М. Цвєтаєвої.