Адам Міцкевич як світоч польської нації

Адам Міцкевич як світоч польської нації

Епоха Міцкевича – епоха  бурхливого національного руху в  Польщі, епоха загостреної національної самосвідомості. У польській поезії вона позначилась на розширенні тематики, що потребувала нових жанрів та форм. Твори одного з найвидатніших  польських поетів – Міцкевича  – являють собою найкраще відображення тієї епохи, ознаменованої культурною гегемонією польської шляхти, найбільш ураженої втратою польської незалежності. Очолюючи національний рух, входячи  до лав повстанців, польська дрібна шляхта в особі Міцкевича виразила в самій специфіці художньої  творчості і свої революційні, і  свої реакційні настрої, і антагонізм до магнатів. В літературі цей класовий антагонізм проявився у боротьбі класичного та романтичного стилів: класицизм  був стилем самовдоволеного магнатства , що не тужила за минулим і не прагнула до національного відродження. В своїй літературній творчості, холодній, штучній, далекій від ліризму, вона стверджувала і прославляла існуючий порядок і схилялася перед новими владиками Польщі. Ця вірнопідданська поезія була мало національною у своїх формах, наслідувала чужоземні зразки невисокої проби, головним чином епігони французького класицизму часів Наполеона І. Коли шляхта, пригноблена існуючим порядком, не знаходячи в русифіковуваній Польщі  підтримки своїх сил, будучи розореною непосильними податками, стала проявляти себе в літературі, вона перш за все порвала з класицизмом як реакційною течією.

 Уже в своїй  першій книзі «Балади і романси» (1882) Міцкевич відкрито признає  себе романтиком. Але в цьому  романтизмі, утілюваному на польському  ґрунті Міцкевичем, проявились такі  особливості його світогляду, особистого  темпераменту і складу розуму, які робили його представником  двоїстої по своїй природі  польської шляхти і справили  великий вплив на подальшу  долю польської поезії.  Безумовно  Міцкевич визнавав могутність  знання. Але Міцкевич заперечував  науку у сфері антропології  та психології. Включена у нього балада «Романтика» сприймається читачами як маніфест романтичного світосприйняття. В баладі «Романтика» «Почуття», «віра», «серце» протиставлені у ній тверезому раціоналізму, холодній розсудливості. Він прямо висловлюється, що почуття і віра – сильніші, ніж очі та скельця Мудреця[3,63]. Ця схильність до містицизму суперечить винятковій ясності та послідовності думки Міцкевича як художника.

Головна особливість балад  Міцкевича – їх народність, яка  проявляється не лише у використанні фольклору, але і в глибокому  проникненні автора в народну  психологію. Поет творчо відносився до фольклорних джерел, обробляючи і переосмислюючи їх, але поетичні образи в його трактуванні повністю відповідали народним уявленням про них.

Міцкевич створює фантастичний світ, де багато чудесного, загадкового, непоясненного. Особливу роль в його баладах відіграє природа, в описах якої автор досягає справжньої досконалості. В народному мисленні Міцкевича  притягує перш за все моральний аспект, і в ряді балад («Лілії», «Світязь», «Рибка» та ін.) провідним стає мотив  вини і помсти. Зло, невірність, злочини  караються надприродними силами.

Перша збірка поезій Міцкевича  стала етапною в історії польської  літератури, визначивши напрямок її розвитку. Нова поезія повинна була ґрунтуватися на народних поглядах, на романтичному, а не раціонально-емпіричному пізнанні людини і світу. Віршова мова автора «Балад і романсів» збагачена  народними говорами, просторіччями, ритмікою народних пісень, різноманітна у своїх інтонаціях – ліричній, патетичній, сатиричній.

У другий том «Поезії» (1823) Міцкевича увійшли поетична повість  «Гражина» і ІІ та ІV частини драматичної поеми «Дзяди» (так звані віленсько-ковенські «Дзяди»). І частина поеми залишилась незавершеною, а ІІІ була видана в Дрездені через десять років, у 1832.[2,46]

Поема «Гражина» визначила не лише історичну, але й героїко-патетичну лінію в польській романтичній літературі. В умовах політичної залежності Польщі звернення поета до епохи середньовіччя мало особливий зміст. Поема присвячена боротьбі литвинів (жителів литовсько-білоруських земель) з Тевтонським орденом. В центрі її – героїчний характер, втілений в образі жінки, що мужньо вступила в боротьбу із ворогами, загинувши за вітчизну.

Новаторство у поетиці  «Гражини» - це в першу чергу поєднання епічного і ліричного начал, правда, вона має і деякі риси класицизму, що проявляються у статичності образів, в ряді метафор і порівнянь. В той же час яскраве зображення колориту пізнього середньовіччя, розвиток дії за загадкових обставин, здебільшого вночі, емоційна піднесеність в описах пейзажів, який створює визначене, настрій, роблять цю поему романтичним твором.[3,66]

В ІІ і ІV частинах «Дзядів» знайшли художнє відображення роздуми і переживання молодого автора в період його перебування у Ковні (смерть матері, нещаслива любов).

В основу «Дзядів» покладений білоруський народний обряд поминання мертвих. Виниклий  ще за язичницьких часів, він справив сильне враження на уяву і почуття поета. Міцкевич завжди з обуренням говорив про «освічене духовенство» і владу, що хотіли заборонити цей звичай, який, за його переконанням, образно виражав моральні ідеї простого селянського люду, прагнення до справедливості.

Арешт та заслання  Міцкевича відбилися у його творах цілком новими мотивами. Політичні  мотиви все яскравіше проявляються у його творчості. Вплив німецьких  романтиків міняється впливом найбільш протестуючого поета епохи –  Байрона, його іронії та сарказму. Написані в цей період «Кримські сонети» (враження від переїзду в Одесу  і його поїздки до Криму) стали  новою главою в історії польської  поезії. «Кримські сонети» - романтичний шедевр, в якому розкіш південної природи втілено у рідкісної поетичної краси віршах. Опис величних гір, безкраїх степів, розбурханого моря переповнений почуттям пекучої туги вигнанця за своєю вітчизною. Багатство поетичних образів відповідає багатогранності авторських переживань, шаленство стихій – боротьбі страстей в самому поеті. Новатор у різних жанрах, Міцкевич відроджує сонет, до якого польські поети звертались у ХVI-XVII ст. При скупості мови (14 рядків) він доходить крайньої виразності форми та насиченості змісту.

В Москві Міцкевичем було написано один із найзначніших творів його байронічного періоду «Конрад  Валленрод». Особистість Валленрода і поєднання у ній двох могутніх пристрастей – любові до батьківщини та жаги пекельної помсти – задумані в байронівському плані. Але вплив Байрона на цю поему не перетворив її на просте наслідування. Епічні поеми Міцкевича являють собою інший тип творів, ніж поеми Байрона, створені в інших національних і соціальних умовах. Герої Байрона повстають головним чином проти середовища, що їх оточує, герої ж Міцкевича, навпаки, борються за це середовище. Ідея «Конрада Валленрода» - героїчне служіння суспільству, доведене до крайнього самовідречення. «Конрад Валленрод» виконував для прийдешніх поколінь польської молоді свого роду «профілактичну» функцію проти асиміляції. В цьому сенсі Міцкевич взяв на себе роль вихователя молоді. [3, 105]

 Таке ж  завдання «Дзядів», ідею котрих Міцкевич розробляв усе життя. План був цілком широкий: Міцкевич хотів зобразити страждання польського народу після поділів і виразити прагнення нації до відродження. Але із цього замислу був втілений тільки пролог і 9 яв, що склали одну дію. Зв'язок цієї частини твору з І і IV, опублікованими раніше, лиш у тому, що в обох творах діє Густав Конрад, тобто сам поет, а в кінці відтворюються знову ніч на кладовищі з народом і гуслярем, що  викликає померлих за допомогою заклинань. Кращі сторінки, це – так звана імпровізація, що складається із 280 віршів високої якості. Легко прослідкувати, що Міцкевич крізь увесь ряд своїх творів проводить тип Конрада, який свідомо присвячував себе спільній справі (національній). Цей тип, суб’єктивно забарвлений, втілений у різних персонажах.

Востаннє він  з’являється в найбільшому творі  Міцкевича – епопеї «Пан Тадеуш, або останній наїзд на Литві». Тут тип Конрада втілений в священику Рибаку. В молодості – авантюрист, він опісля розкаюється, присвячує своє життя вітчизні і гине. Інша назва епопеї характеризує сюжет. В ті часи виконання судових рішень стикалося із надзвичайними перешкодами через безсилля влади і суду. Позивач, щоб добитися виконання вироку, вдавався інколи до допомоги навколишньої шляхти, щоб добитися правди силою, тобто робив так звані «наїзди». Судова справа між двома сторонами, ускладнена «наїздом», що закінчується шлюбом – основна фабула «Пана Тадеуша». Дія розгортається на фоні насувної політичної грози – війни 1812, яка вдарила і по глухому литовському куточку.[2, 52] В епопеї реалістично відтворені риси сучасного Міцкевичу «життя-буття» в глухому польському селі. Портрети змальовані надзвичайно яскраво і рельєфно. Перебіг дії переривається прекрасними епізодами (полювання, облава на ведмедя, любовні сцени, танці і т.д.). Зображення битви має характер сутичок між героями Гомера: один за одним шляхтичі проявляють свої бойові вміння і доблесть. Соціально-політична двоїстість польської шляхти, сплетіння однаково характерних для неї революційних і реакційних тенденцій, прагнень до соціальної перебудови, з одного боку, і туги за минулим – з другого, відбилися у самому стилі цього найбільш зрілого твору Міцкевича. Хвороблива іронія, меланхолічний гумор, повний любові до минулого і замирення з його негативними сторонами, тому що поет ще міцно зв'язаний із ним, поєднуються із здоровим реалізмом епосу. «Паном Тадеушем» - цією сільською поемою в 12 піснях – і закінчується власне поетична творчість Міцкевича, що тривала близько 15 років (1819-1834).

Відображаючи  і реакційний бік ідеології польської  шляхти, Міцкевич був цілком упевнений, що вся сутність суспільного життя  не в закладах та порядках, а в  звичаях, але його твори («Дзяди», «Пан Тадеуш») викликали зовсім інше враження. Міцкевич дійсно відобразив цілком суттєві сторони польської дійсності першої половини ХІХ ст., епохи, безперечно революційної для Польщі. Як художник він надзвичайно правдивий. Під його пером рельєфно виступають назовні всі пороки і хиби соціально-політичного устрою польської народності. Шляхетська рівність виявляється явною фікцією, шляхетський наїзд – карикатурою судочинства. Свободолюбові шляхтичі, що нібито захоплювались ідеєю загального блага, стають податливими знаряддями будь-якого авантюриста, що вмів їх експлуатувати у своїх особистих інтересах («Пан Тадеуш»).[3, 135]

Філософські і соціальні погляди Міцкевича, втілені у його творах, засвідчили свою силу. Його поетична суміш релігійності, романтичного націоналізму і соціального радикалізму надихає  наступників, що озброюються цитатами з його творів у своїй духовній боротьбі за відродження Польської держави. Слов’янський  месіанізм Міцкевича довів свою важливість у формуванні національної ідентичності держав центральної та східної Європи, що не мали змоги розвиватися у рамках власної незалежності.