Ч. Діккенс. Олівер Твіст

Ч. Діккенс. Олівер Твіст

Курсова робота

 
ЗМІСТ

Вступ 
Розділ 1. Теоретичні основи теми знедолених у «Пригодах Олівера Твіста» 
1.1. Ч. Діккенс – представник реалістичного напрямку в англійській літературі 30-60-х років ХІХ століття 
1.2. Художній світ Чарлза Діккенса 
1.3. Особистість чи статистична одиниця (роман «Пригоди Олівера Твіста») 
Розділ 2. Методичні рекомендації по вивченню творчості Ч. Діккенса 
Висновки  
Список використаної літератури  
 
 
 
ВСТУП 
 
Чарлз Діккенс - письменник вікторіанської епохи, який не тільки відобразив її в своїх творах і порушив проблеми, котрі хвилювали англійське суспільство, а й пробував їх розв'язувати. Його активна літературна і громадська діяльність сприяла великим змінам — ліквідації боргових тюрем, реформ у галузі освіти і судочинства, збільшенню кількості доброчинних організацій і відродженню меценатства. Його любов до бідних і скривджених була справжньою, а не фальшивою, для нього вони були такими повноправними членами суспільства, як і заможні, їм він дарував усю силу свого таланту, усю свою любов, відкривши їм поезію їхнього буденного життя, і став, за словами С.Цвейга, символом Англії прозаїчної. 
Чарлз Діккенс — письменник народний, а для того, щоб бути народним письменником, як писав у своїй незакінченій статті «Про роман Ч. Діккенса «Домбі і син» О.Островський, мало любові до батьківщини, — любов дає тільки енергію, почуття, а змісту не дає; потрібно ще знати добре свій народ, зійтися з ним якомога ближче, зріднитися» (6, с.137). 
Діккенс — письменник-реаліст, причому корені його реалізму сягають глибин національного буття, не залишаються на побутовому рівні і надають його творам ностальгічної тональності; вони є важливою складовою творчого методу письменника, котрий був вдячним учнем як романтиків, так сентименталістів, за що Діккенсу неодноразово діставалося від радянських літературознавців, котрі вбачали в пропаганді братньої любові, примирення і порозуміння класів не що інше, як вияв ідейної обмеженості письменника. 
Слава Діккенса дещо потьмяніла на початку XX ст., суворого і позбавленого будь-яких сентиментів, щоб у середині 50-х спалахнути ще яскравіше, тим самим довівши неперехідну вартість ідей любові, людяності, добра і справедливості, які проповідував письменник у своїх творах. 
Чітко задекларована позиція письменника-гуманіста зробила Діккенса близьким і зрозумілим усім, кому не байдужі ідеї, проголошені автором. 
Саме цим пояснюється величезний успіх творів Діккенса не тільки в Англії, а й за її межами, зокрема в Україні. 
Шлях Діккенса до українських читачів був складний: позбавлені власної держави і, зрозуміло, державної мови, вони змушені були користуватися російськими перекладами (у Східній Україні, що входила до складу Російської імперії) чи польськими (у Західній Україні, провінції Австро-Угорщини). 
Так, починаючи з 1838р. до початку 60-х у Росії було перекладено майже всі твори Ч. Діккенса, написані ним за цей період, окрім «Антикварної крамнички», яка чомусь не сподобалася В.Бєлінському. Про рівень популярності Діккенса свідчить те, що українські письменники згадують його твори в приватному листуванні (наприклад, Леся Українка), у художніх творах (Т.Шевченко у повістях «Художник», «Близнюки»), у літературно-критичних статтях (П. Куліш «Про відношення малоросійської словесності до загальноросійської»). 
Галичани спочатку мали змогу читати твори видатного англійця в польських перекладах («Американські нотатки» перекладено в 1844р., «Пригоди Олівера Твіста» - у 1846р.), а згодом, завдяки старанням І.Франка, котрий ознайомився з романами Діккенса ще під час навчання в гімназії, і рідною мовою — «Святий вечір» (1880р.), «Новорічні дзвони» (1882р.), «Два міста» (1884р.), «Олівер Твіст» (1891р.). 
І.Франко, називаючи Діккенса одним із трьох своїх учителів (поряд з Е.Золя і Ф.Брет-Гартом), сприяв появі згаданих перекладів, бо не тільки популяризував твори улюбленого письменника, а й активно шукав перекладачів, які могли б узятися за цю справу (про це свідчить листи до М.Драгоманова і М.Павлика). На думку Франка, Діккенс належав до тих письменників, «хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь своє слово в тих великих питаннях, що ворушать її душею, та заразом сказати те слово в такій формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі. І тільки такий автор буде рівночасно зрозумілий і цікавий не тільки для своїх найближчих земляків, але й для цілого цивілізованого світу, бо всі знайдуть у його творах... ті самі чуття, сумніви, страждання, симпатії та антипатії, що становлять суть душі сучасного освіченого чоловіка» (13, с.34-35). 
Українська «діккенсініана» відчутно збагатилася в ХХ ст.: 1918р. -«Різдвяна пісня в прозі, або Різдвяне оповідання з привидами» (переклад О.Кривинюк), 1924р. -- «Різдвяна ніч» (В.Черняхівської), «Посмертні записки Піквікського клубу» (М.Іванова), 1930р. — «Олівер Твіст» (А.Сельського), «Повість про двоє міст» (М.Сагарди), «Тяжкі часи» (К.Шмиговського), «Домбі і син» (М.Іванова), крім того, у 30-х роках тричі перевидавався роман «Девід Копперфілд» (Ю.Корецького) та «Посмертні записки Піквікського клубу». У 1963 році був перевиданий роман «Олівер Твіст», перекладений В.Черняхівською (нова редакція О.Тереха), у 1970 р. з'явився новий переклад роману «Тяжкі часи» (Ю.Лісняк), у 1986р. — «Великі сподівання» (Р.Доценко). 
У чому секрет незмінної популярності Чарлза Діккенса? На це запитання спробувала відповісти К.Шахова у статті «Смуток і сміх Чарлза Діккенса: «...Діккенса люблять тому, що він був митцем величезного, незвичайного таланту, освітленого великою добротою, пристрасною любов'ю до людей. Його доброта була не споглядальна, а активна, наступальна, дійова. Він не просто симпатизував людям або в гарних словах декларував свою любов до них, а все життя, повсякчасно, всіма своїми творами і всіма своїми вчинками доводив цю любов. Робив усе, що міг, навіть більше, ніж міг, допомагаючи гнаним і нещасним, слабим і голодним» (16, с.126). 
Отже, зважаючи на актуальність даної проблеми питанням курсового дослідження обрано тему: «Тема знедолених у «Пригодах Олівера Твіста Ч. Діккенса». 
Проблема дослідження – визначення основних психологічних аспектів теми знедолених у творах Чарлза Діккенса. 
Предмет дослідження – твір Ч. Діккенса «Пригоди Олівера Твіста». 
Мета курсового дослідження – теоретично обґрунтувати особливості роману «Пригоди Олівера Твіста». 
Для досягнення поставленої мети необхідно виконати наступні завдання: 
1. Опрацювати наукову та методичну літературу з поставленого питання; 
2. Визначити шляхи роботи проведення дослідження; 
3. Надати загальну теоретичну характеристику поставленому питанню. 
У процесі дослідження використано наступні форми наукового пізнання: 
1. Бесіда; 
2. Робота з літературними джерелами; 
3. Аналіз; 
4. Експеримент.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ТЕМИ ЗНЕДОЛЕНИХ У “ПРИГОДАХ  ОЛІВЕРА ТВІСТА”

1.1. Ч. Діккенс –  представник реалістичного  напрямку в англійській  літературі 30-60-х  років ХІХ століття

Народився Чарлз  Діккенс 7 лютого 1812 року в сім'ї незначного чиновника морського казначейства Джона Діккенса, що не міг похвалитися  ні багатством, ні знатним родом. Дід  майбутнього письменника був  лакеєм, а потім дворецьким у маєтку Кру-Холл — власності члена парламенту Джона Кру, бабуся Ч. Діккенса була звичайною служницею. У подружжя Діккенсів з'явилося двоє синів — Вільям і Джон, останній з яких і був батьком видатного письменника. 
Спочатку Діккенси-молодші (дружиною Джона була сестра його друга Єлизавета Берроу) жили відносно благополучно, проте через деякий час почали з'являтися проблеми. Причиною негараздів було те, що Джон Діккенс занадто легковажив питаннями сімейного добробуту, дуже захоплювався театром і вином, часто позичав гроші, не маючи надії найближчим часом їх повернути. Крім того, як писав Г.К.Лестартон, він був «не дуже твердим у виконанні обов'язків, особливо батьківських. Пізніше, у ще важчі часи, він нехтував вихованням сина (Ч. Діккенса — Автор.) через якийсь неусвідомлений егоїзм, і син це назавжди запам'ятав» (14, с.28), хоч інколи і вихваляв його доброту та ніжність, а також дарував йому безсмертя, зробивши його прототипом Мікобера (роман «Девід Копперфілд»). 
Бракувало Чарлзові також материнської ласки та уваги. Мати просто не мала для нього часу. Звинувачувати її в цьому не слід, бо в період з 1810р. по 1832р. вона народила 8 дітей і намагалася дати собі раду з усіма. 
Тому книжки і саме життя були найголовнішими його вихователями. Початкову освіту Чарлз здобув у Чатемській школі, де тоді вчителював випускник Оксфорда Вільям Джілс; він і прищепив хлопчикові любов до англійської літератури і до читання взагалі. 
Взявши до рук книжку, Чарлз відкрив для себе світ, в який, окрім нього, не мав доступу ніхто. Тепер його можна було часто відшукати в закутках, де він тихенько перегортав сторінки улюблених книжок. Невеличке зібрання творів було у верхній кімнатці. «Ніхто з домашніх про них ніколи не згадував. Із цієї дорогоцінної для мене кімнатки вийшли Родрік Рендом, Перигрін Пікль, Хамфрі Клінкер, Поль Джонс, векфільдський священик, Дон-Кіхот, Жіль Блаз, Робінзон Крузо — славне воїнство, що складало мені компанію. Вони не дали потьмяніти моїй фантазії і моїм надіям на зовсім інше життя в майбутньому, десь в іншому місті. Ці книжки, як і «Тисяча і одна ніч» та «Казки Джиннів», не завдали мені шкоди, і якщо деякі й могли заподіяти якесь зло, то, принаймні, не мені, бо я просто не розумів ... Я був Томом Джонсом протягом тижня і цілий місяць був переконаний, що я Родрік Рендом»,— згодом писав Ч. Діккенс у романі «Девід Копперфілд». 
Ідилія юних літ тривала недовго батько геть заплутався в боргах, і сім'я подалася в Лондон - цілком ймовірно, щоб сховатися від кредиторів. Ситуація погіршувалася, марно намагалася мати відкрити приватну школу; можливо, за інших обставин це починання мало б успіх, бо знала вона і латинську мову, і французьку, а тепер було приречене. Тому коли батько Чарлза потрапив - таки у боргову тюрму Маршалсі, сім'я перебралася до нього (за англійськими законами це дозволялося). 
Щоб якось зарадити лихові, Чарлза влаштовують на фабрику вакси, власником якої був Джеймс Лемерт, далекий родич місіс Діккенс. Шість місяців, які він там пропрацював у брудному старому приміщенні на березі річки, де бігали щурі та миші, були для вразливого хлопчика чи не найстрашнішими: одноманітна праця тривала з ранку до вечора (за слабкого здоров'я Діккенса). Це була й моральна травма для Чарлза, котрий прагнув учитися, а доводилося мити банки, наклеювати етикетки, поряд із затурканими, неосвіченими ровесниками. Та одного дня він ще раз переконався, що під грубою зовнішністю, під брудним лахміттям б'ється чуйне серце. Сталося ось що. Під час роботи йому стало погано, один із робітників — Боб, котрий захищав його від ровесників -розбишак, називав його «юним джентльменом», постелив йому соломи і весь день прикладав банки з-під вакси, наповнені гарячою водою. Він хотів провести Діккенса додому, чим дуже збентежив його, бо сім'я ще продовжувала мешкати в борговій тюрмі. Чарлзові вдалося відкараскатися від Боба, проте доброти і щирості простого хлопця він не забував ніколи, як ніколи не зміг забути працю на фабриці: «Мій старший син вже почав говорити, а я все не міг без сліз пройти по окраїні, якою я, бувало, повертався додому». Ця сторінка життя була невідома власним дітям, котрі дізналися про неї вже після смерті батька з біографії Джона Форстера. 
У цей час у хлопця з'явилося ще одне захоплення - Лондон. Діккенс міг годинами блукати вулицями. У примарному світлі ліхтарів оживали будинки, двері, вікна і навіть ключові дірки — оживали, щоб надалі існувати таким реальним життям, яким їх наділяла фантазія Чарлза. «Тут у лондонських нетрях, він навіть цього не підозрюючи, дістав своє справжнє виховання». 
«Так хлопчик Діккенс створив діккенсівський Лондон. Він проклав шляхи своїм героям. В якому завулку нашого міста вони не ховалися, він побував там раніше. Які б чудернацькі речі він не оповів про них, усе це він пережив сам. Який би дивний персонаж він не створив, сам він був ще більшим диваком. Таємниця всього, що він написав пізніше, - у тій незнаній порі, коли він не написав жодного слова» (14, с.39-40). 
Материного спадку, що дістався Джону і Вільяму Діккенсам, вистачило на те, аби розплатитися з кредиторами і забезпечити сім'ї більш-менш пристойне життя. Чарлз з великою радістю залишив фабрику (згодом у листі він писав: «Про те, що я страждав таємно і гірко, ніхто й не підозрював») і продовжив навчання (з 1824р. по 1826р.) у приватній школі «Велінгтон Хауз», після закінчення якої почав працювати молодшим клерком в адвоката Блекмора. Та не з його кипучою енергією витирати запилені кутки в конторі і переписувати старі документи. Чарлзове життя в цей час нагадує калейдоскоп. Він відвідує спектаклі і, мріючи про театральний кін, бере уроки сценічної майстерності в актора Роберта Кілі. Приваблює його робота репортера, та для цього потрібно було знати стенографію - і молодий Діккенс наполегливо вчиться ночами, обмежуючи себе навіть у сні, а в день студіює закони. Згодом він говорив, що все це ледве витримав: йому вже і снитися почали якісь крапочки, кружечки, а то й взагалі щось незрозуміле. Проте він твердо вирішив «вибитися в люди» і наполегливо йшов до своєї мети. Крім того, був ще один стимул — кохання. Об'єктом пристрасті молодого Чарлза була гарненька Марія Біднелл, соціальний статус якої був вищий, і в очах якої гроші важили більше, ніж приємна зовнішність. Зрозуміло, що цей роман був приречений, бо вона не могла наважитися пов'язати, своє життя з бідним журналістом, їхні шляхи розійшлися, щоб через десятиліття перетнутися на якийсь момент. Цікаво, про що думала Марія, гостюючи у Чарлза Діккенса - тепер всесвітньовідомого письменника, людини поважної і заможної? Важко сказати, проте заради справедливості слід додати, що першого почуття Діккенс не забув: його кохана була прототипом багатьох жіночих образів: 
«У моїх спогадах Ви все та сама, колишня Марія. Коли Ви намагаєтеся переконати мене, що стали «старою, товстою, беззубою і потворною», я просто не вірю Вам і мчу на Ломбард-стріт, туди, де колись стояв Ваш, тепер уже знесений, будинок (так ніби від мого повітряного замку не судилося залишитися навіть слідам вапна і цеглин!), і знову бачу Вас у тому самому малиновому платтячку з вузеньким комірцем, прикрашеним, здається, чорним оксамитом, і з білою піною ван-дейківських мережив, до кожного кінчика котрих було пришпилене моє юне серце... Та сама вітальня виникає у моїй уяві з такою дивовижною чіткістю, що я, здається, міг описати її зараз, не пропустивши ні найменшої деталі... 
У ті маси... я часто, повертаючись пізно вночі... із палати общин, йшов пішки, щоб тільки пройти повз вікна будинку, де спали Ви. За останній рік я знову не раз йшов цією дорогою і думав над тим, чи може вся слава світу відшкодувати людині втрату мрії її юності, мрії, яку втратив я», — писав Діккенс через багато літ. 
А тоді розлуку він пережив дуже болісно, а тому всю силу і енергію спрямував на удосконалення навичок стенографії. Результат не забарився: колеги визнали його найкращим стенографом, якого вони знали. 
З 1832р. Чарлз працював у якійсь газетці, потім був співробітником часопису «Дзеркало парламенту», що належав його родичеві Дж. Х. Берроу. Діккенс дуже швидко зумів виділитися з-поміж інших працівників редакції: його репортажі були цікаві, а, головне, набагато точніші, ніж звіти колег, хоч усім журналістам заборонялося робити записи. Розгадка проста й оригінальна: Чарлз одягав довгі і тверді манжети, а потім — то вже справа техніки — вкривав їх дрібним письмом (знання стенографії все-таки знадобилося). Усе це так вразило Берроу, що той навіть познайомив Діккенса з власником газети «Морнінг Кронікл». Сам письменник згодом пригадував: «Я прийшов на галерею палати Общин як парламентський репортер, коли мені не було й 18 років, а пішов звідти... близько 30 років тому. Я виконував роботу в таких умовах, які багато хто із моїх колег тут в Англії, багато із моїх спадкоємців не можуть собі уявити. Мені часто доводилося переписувати для друкарні зі своїх стенографічних записок важливі виступи державних діячів — а це потребувало виняткової точності, одна-єдина помилка могла серйозно скомпрометувати такого молодого репортера - тримаючи папір на долоні, при світлі тьмяного ліхтаря, у поштовій кареті..., що мчала дикими пустельними місцями з дивовижною, як на ті часи, швидкістю, -15 миль за годину... Доводилося мені і застрявати в болоті на сільських дорогах, серед ночі, в кареті без коліс, зі змученими кіньми, п'яними форейторами, і все ж я встигав вчасно здати свої записи...» (10, с.67-68) 
До професійних клопотів додалися й особисті — сім'я потребувала грошей, а батько знову заліз у борги. Це і вирішило подальші кроки — Діккенс узявся за перо. Особливих зусиль нова робота не потребувала: скільки було передумано, пережито, побачено, що варто лише взяти папір, а далі — то справа репортерського досвіду і часу.

1.2. Художній світ  Чарлза Діккенса

Формування реалістичного  методу в літературі Англії XIX ст. припадає на початок четвертого десятиліття  і пов'язане з іменами Чарлза Діккенса, Вільяма Теккерея, сестер Бронте, Елізабет Гаскел, Незважаючи на те, що основні риси англійського реалізму співпадають з ознаками цього методу взагалі, література Великобританії XIX ст. має і деякі притаманні тільки їй особливості. Цю своєрідність можна пояснити обставинами як суспільно-політичного розвитку країни, так і прихильністю письменників (набагато сильнішу, ніж, скажімо, у Франції) до літературних традицій. 
Початок реалізму в Англії формально пов'язується з творчістю Діккенса, але по суті є відгуком і реакцією на реалії так званої доби "вікторіанства", тобто часу правління королеви Вікторії (1837 - 1901). Термін "вікторіанство" означає сукупність ідеологічних, інтелектуально-духовних понять, моральних і етичних настанов, способу життя - комплексу, що свідчив про добропорядний поступальний розвиток суспільства. Щоправда, політичні та ідеологічні тенденції "вікторіанства" формувались уже в 20-30 рр. 
Початок третього десятиліття позначився приходом до влади буржуазії (реформа !832 р.). Цей час започатковує значні успіхи національної індустрії, розширення діяльності англійських підприємців у інших країнах, розвиток зовнішньої торгівлі, колоніальну експансію. Загострення соціальних протиріч (зокрема - рух чартистів) прискорило рішення правлячих кіл розв'язані низку соціальних проблем: народної освіти, боротьби з бідністю, стану робітних будинків і в’язниць тощо. Все це знайшло відображення в англійській критичній літературі. 
Особливістю англійського реалізму є його міцний зв'язок з літературою Просвітництва, традиціями, які спрямовували митців до дидактизму і моральних категорій. Критикуючи всі сторони сучасного життя англійські письменники спирались на досвід побутового і моралізаторського просвітницького роману. Вони внесли в реалістичну структуру власних творів символіку і метафору, сатиричне забарвлення. 
Дещо складніше ставлення реалістів Англії до романтизму. Деякі з них (наприклад, Е Гаскел) активно використовують його художні надбання. Ставлення інших до романтичних прийомів неоднозначне. Діккенс, наприклад, іронічно ставився до Байрона, але в той же час створив історичний твір вальтерскоттівського типу "Барнебі Радж", в якому до того ж відчутний вплив іншого романтика - Вордсворта. 
В історико-літературному процесі англійського реалізму можна виділити три основні періоди. 
Перший - 30-і роки - характеризується складною зміною соціальної структури англійського суспільства, що було пов'язано з посиленням буржуазного прогресу в країні і врешті-решт з приходом буржуазії до політичної влади. Саме в цей час вступають у літературу майбутні реалісти - Діккенс і Теккерей. 
Другий період - так звані "голодні сорокові", - пов'язаний із розвитком чартизму (робітничого руху). Цей час збагатив літературу розширенням функціональності художнього образу, комплексом соціальних і моральних завдань, ідеями "великих ілюзій". 
Третій період - 50-60 рр. - пов'язаний зі спадом робітничого руху, економічною стабільністю. Літературна палітра збагачується штрихами позитивізму. Ця доктрина (головний ідеолог - Г.Спенсер) пов'язана з механічним перенесенням закону живої природу на суспільство. Суспільна моральність згідно з положенням позитивізму пов'язана з доцільністю самого суспільства. У практичному плані це означало необхідність власної праці, а не безпідставних сподівань на чиюсь допомогу зі сторони. Тому цей період іноді називають часом "втрачених ілюзій". 
Найбільш помітним представником англійської літератури всіх трьох періодів є Чарлз Діккенс. 
Фундатор англійського критичного реалізму, він відразу заявив про себе як письменник-урбаніст, твори якого читали представники всіх прошарків суспільства. 
У цілому творчість Ч.Діккенса можна поділити на чотири періоди. 
Перший період творчості (1833-1841) можна охарактеризувати як ранній. У цей час створено "Нариси Боза", "Посмертні нотатки Піквікського клубу", "Пригоди Олівера Твіста", "Життя і пригоди Ніколса Нікльбі". Показовим для цього періоду творчості Діккенса є побудований на матеріалах побутового нарису роман "Посмертні нотатки Піквікського клубу" (1837). Цікава історія його створення. Він виник із підписів, якими Діккенс супроводжував гумористичні малюнки художника Сеймура про пригоди членів мисливського товариства (клубу). В жанровому плані твір співвідносний з романами "великих шляхів", які зажили великої популярності в добу Просвітництва. Особливістю їх була можливість появи в будь-який момент нової дійової особи, нової теми тощо. 
Мандрівка друзів - Уінкля, Тапмена, Снодграсса під проводом "науковця" Піквікл в супроводі відданого слуги Сема Уеллера - низка картин і ситуацій, які дозволяють письменнику відтворити сласну йому Англію. Звертають на себе увагу сатиричні зарисовки. Це той фундамент, на якому будуть базуватися сатиричні сцени зрілого Діккенса. В цьому ж творі набагато сильніше, ніж в інших його романах, звучить мотив утопічного ідеалу письменника сільського життя. 
В "Посмертних нотатках ..." письменник виказує себе неабияким стилістом. За допомогою слова він створює атмосферу існування, якому не можуть стати на перешкоді аніякі негаразди. Певною мірою відрізняється і мовний стиль персонажів. Протокол засідання Піквікського клубу, наприклад, пародія на "науковий" стиль ("поіменована асоціація заслухала з почуттям глибокого задоволення і безумовного схвалення повідомлення Семюеля Пікніка, есквайра... заголовлене: "Роздуми про джерела Хемстедських ставів із присукупленням деяких спостережень з питання про Теорію Колюшки"). Мова нотаток Піквіка сповнена специфічного англійського гумору ("Напередодні мого приїзду одного з них (солдатів - В.М.) було грубо ображено в шинку. Буфетниця навідріз відмовилась йому відпустити нову порцію напоїв, у відповідь на що він (зрозуміло, жартома) витяг свого багнета і поранив її у плече. І все ж милий хлопець прийшов наступного ранку до шинку і висловив готовність не надавати значення цій справі і забути те, що трапилось"). Балакучий Джінгль взагалі розмовляє специфічними невпорядкованими конструкціями ("Перемог? Тисячі! - Дон Болеро Фіцгіг - гранд - єдина донька - донна Христина - чудесне створіння - любила мене безтямно - ревнивий батько - великодушна донька - вродливий англієць - донна Христина у відчаї - синильна кислота - в моїй валізі шлунковий зонд - зробив промивання - старий Болеро Фіцгіг у захваті - згоден на наш союз - руки з'єднані і море сліз - і романтична історія - надто!") 
З образом Піквіка, який уособлює ідею доброчесності, пов'язана романтична стихія протиставлення Добра і Зла. Добро, Правда пов'язані з емоційним сприйняттям-життя. Зло, Кривда - з раціональним підходом до дійсності. Цей аспект змінює сприйняття героїв. Недалекий англійський буржуа (а саме так на початку твору сприймається головний герой) перетворюється на Дон Кіхота XIX століття (Ф.М.Достоєвський), який стверджує непереможність Добра. 
У перший період творчості Діккенсом започатковуються ті елементи і мотиви, які надалі стануть визначальними для творчості митця: таємниці, спадкоємства, сучасного побуту тощо. 
Ще навіть не закінчивши "Посмертних нотаток Піквікського клубу", письменник розпочинає публікацію роману "Олівер Твіст" (1837-1838), а не завершивши його, - "Життя і пригоди Ніколаса Нікльбі". Незважаючи на те. що ці твори також відносимо до першого періоду творчості, вони значною мірою вирізняються від "Нотаток .." Перш за все - своєю жанровою природою, бо, скажімо, "Олівер Твіст" - це "роман виховання", жанр, до якого Діккенс буде звертатись протягом усього життя. Більше того, твори такого типу матимуть приблизно однакову структуру, сутність якої визначатимете дитина, покинута батьками в силу різних обставин (іноді сирота). Як правило, існує таємниця, пов'язана зі спадком, недоброчесні родичі (подекуди, навпаки, доброчесні, але бідні). Внаслідок щасливого збігу обставин (або переосмислення героєм своїх життєвих позицій) головний персонаж отримує спадок, а відтак і відповідне місто в суспільстві. 
Ранній етап творчості Діккенса у зв'язку з впливом романтичних тенденцій) характеризується мотивом маніакального Зла. В "Олівері Твісті", наприклад, Монкс намагається не вбити Олівера, а розбестити його душу. Таке Зло не піддається поясненню навіть раціоналістичними мотивами. Тяжіння письменника до реалістичного зображення життя примушує його розглядати проблему Зла під іншим кутом зору - як явище суспільне. В "Олівері Твісті" це, наприклад, "закон про бідних", завдяки якому і стало можливим існування робітних будинків. Саме в такому закладі малому Оліверу доводиться переживати голод, приниження. Наглядачі (Бамбл і місіс Мені - уособлення тваринної жорстокості. У робітному будинку прохання про додаткову порцію каші сприймається як бунт. Внаслідок цього діти або помирають від побоїв чи з голоду; або перетворюються на забитих істот. 
Другий період творчості письменника значною мірою пов'язаний з закордонними подорожами письменника по Італії, Швейцарії, Франції, США. У цей час ще яскравіше проявився талант Діккенса - публіциста ("Американські замітки"), майстра нарисів ("Картини Італії"). 
У 1842 р. він здійснив п'ятимісячну поїздку по США. Бостон - перше місто, в якому побував митець, справив на нього неабияке враження; його здивував високий рівень життя американських робітниць, їх потяг до культури (свідчення тому - власні бібліотеки і видання часопису). Алє через деякий час письменник стикнувся і з негативними явищами: тяжкі умови праці на багатьох підприємствах, жага нажив, самозбагачення можновладців, рабовласництво у Південних Штатах... Цей матеріал знайшов відображення у його "Американських замітках". 
Романічним наслідком перебування письменника в Америці став "Мартін Чезлвіт" твір, в якому Діккенс розвиває думку про те, що гроші є основним чинником, який диктує поведінку людей у сучасному світі.

1.3. Особистість чи  статистична одиниця  (роман «Пригоди  Олівера Твіста»)

Кожний випуск «Записок Піквікського клубу» був справжньою сенсацією, ім'я Чарлза Діккенса стало  відоме кожному, хто хоч коли-небудь тримав у руках книжку. 
Проте ще не був закінчений цей твір, а Діккенс підписав договір з Річардом Бентлі на новий роман. Крім того, письменник погодився взяти на себе обов'язки редактора часопису «Альманах», що також належав цьому видавцеві. На сторінках згаданого виданнями з'явився роман «Пригоди Олівера Твіста», який у творчості Діккенса посідає особливе місце, бо саме в цьому творі вперше в усій повноті розкривається специфіка художньої системи Діккенса і особливості стилю. 
Твір був, по суті, візитною карткою автора. Задуманий спочатку як авантюрний, роман поступово перетворився на гостро-соціальний, зберігши, проте, основні ознаки жанру, передбаченого назвою твору («пригоди») — митарства персонажа, таємниче походження головного героя, що спричиняє його "нещастя, класичний негідник — негативний персонаж, який переслідує малого, та ін. 
Стара форма допомогла Діккенсу, за словами В.Шкловського, «затишно обходити суперечності життя» (17, с.325), але водночас давала змогу з усією повнотою реалізувати авторську мету — «змалювати гурт таких злочинців в усій неприкрашеній реальності, показати потворність їхнього морального обличчя, ницість і нікчемність їхнього способу життя, зобразити їх такими, які вони є насправді, — пацюки, що ховаються в найбрудніших закутках життя» і хоч куди вони звернуть свій погляд, скрізь перед ними бовваніє велика чорна шибениця ... Одним із завдань цієї книжки, як писав Діккенс у передмові, було «показати правдиво геть усе, що стосується цих уславлених (у романах) людей, навіть їхню зовнішність, тому не приховав од своїх читачів жодної дірки в сюртуці Пройди, жодної папільйотки в розкуйовдженому волоссі Ненсі». 
Пишучи це, Діккенс мав на увазі так звані «ньюгетські» романи Бульвера-Лїттона, який зображав «хвацьких хлопців (здебільшого приємних у поводженні), бездоганно вдягнених, грошей повні кишені, знаються на конях, тримаються, так, наче їм сам чорт не брат, серцеїди, уміють і заспівати, і чарку випити, і в карти чи кості пограти, одне слово, товариство, гідне справжніх чоловіків». Шкідливість романтизації таких осіб для Діккенса була очевидною, тому до праці письменник взявся з усім молодечим запалом, тим паче, тема для нього була не нова. Нею він цікавився давно, прагнучи з'ясувати соціальні корені злочинності, і згодом усе своє життя, доводив, що злочинці є породженням жахливої бідності і невігластва (10, с.141). 
На фоні жорстокої дійсності «старої доброї Англії» й розігрується ще одна трагедія, а доля хлопчини-сироти, на думку автора, є складовою долі суспільства. 
Нелегким було життя маленького сироти. Олівер Твіст народився и робітному домі - цій «бастілії для бідних», як прозвали и народі установи такого типу, що нічим не відрізнялися від тюрем і в яких нещасним біднякам милостиво дозволялося померти. Перші хвилини життя майже збігаються з першою найбільшою втратою в його житті - смертю матері, яка прийшла невідомо звідки і впала на вулиці напівмертва від утоми. «Ще хвилину тому, загорнутий у ковдру, він міг бути і сином вельможі, і сином жебрака, з гіркотою зауважує Ч.Діккенс, найповажніша людина навряд чи зуміла б визначити його суспільний стан. А тепер, коли його убрали в благеньку, пожовклу від неодноразового вжитку коленкорову сорочку, вона, мов та наліпка чи бирка, відразу засвідчила, що він — парафіяльний вихованець, сирота з робітного дому, безрідний, вічно голодний злидень, якому не судилося знати в житті нічого, крім стусанів і штурханів, яким попихатимуть усі й не жалітиме ніхто». Так уже наперед була визначена доля Твіста. 
До дев'яти років він виховувався на «фермі» - своєрідній філії робітного дому, де «два-три десятки інших порушників закону про бідних вовтузилися цілий день на підлозі», голодні і брудні. Тому не дивно, що в день свого дев'ятиліття Олівер — «блідий, хирлявий хлопчик, замалий на зріст і худий, як скіпка. Але природа чи спадковість наділили Олівера здоровим, стійким духом, який завдяки порожньому шлунку мав досить місця, щоб розвиватися в його тілі». Йому ще пощастило, він зумів вижити, на інших чекала загибель — хто перевернув на себе ліжко, кого ошпарили окропом. 
Наступний етап - робітний дім - був не менш страшним і небезпечним. Цинізм попечителів установи не має меж — біднякам не дозволяють мати хусточки, бо це предмет розкошів, що вже говорити про їжу! Біднякам тричі на день давали ріденьку кашу, двічі на тиждень - цибулину, а в неділю вони діставали навіть булку, зате воду постачали в необмеженій кількості. То ж коли Олівер очманів від голоду, став нерозсудливим і наважився попросити ще трішки каші — не для себе, а для одного з тих нещасних, хто нахвалявся з'їсти уночі сусіда! — це було сприйнято членами ради як відвертий бунт, а джентльмен у білому жилеті напророкував йому в майбутньому шибеницю — голодному маленькому хлопчикові, якого замкнули в темній комірчині. Та навіть холодна кам'яна стіна виявилася милосерднішою до Олівера: в неї він шукав захисту від мороку і самоти. 
Аби позбутися зайвих клопотів, Олівера віддають парафіяльному трунареві, проте знущання і побої змушують його залишити нового господаря і податися в Лондон шукати щастя. Йшов він пішки, до крові збиваючи ноги, та усім це байдуже, лише такі самі, як він, нещасні вділили йому харчів і крихітку тепла. 
Зрозуміло, що нікому не потрібний хлопчик привертає до себе увагу кримінальних злочинців, які заманюють до своєї оселі хлопчину, прагнучи використати його недосвідченість. Та міцне здорове зерно не дає Оліверу опуститися до рівня Пройди чи його друзів, як би цього не прагнув єврей Феднін, завданням котрого, про що читач дізнається пізніше, було зробити з хлопчини справжнього злочинця. Автор докладно змальовує, як хитро плететься павутина, в котру потрапляють такі, як Олівер: «Часом старий розповідав їм про грабунки, які вчинив замолоду, і стільки в тих розповідях було кумедного й цікавого, що Олівер мимоволі сміявся від щирого серця, і видно було, що вони не так обурюють його, як тішать». Лише активне втручання містера Бранлоу, місіс Мейлі та інших порятувало хлопчину від того згубного шляху, на який його вперто штовхали. 
Роман закінчується так, як це зумовлено канонами жанру: Олівер з'ясовує таємницю свого походження, знаходить справжніх друзів, головний недоброзичливець Монкс викритий, справедливість узяла гору. 
«Машина старого роману допомогла Діккенсові показати робітний дім і нетрі Лондона, допомогла зв'язати героїв, дати їх у поєднанні, показати бідність поряд із благополуччям» (17, с.329), а також дала змогу реалізувати авторську ідею — життя як одвічну арену боротьби добра і зла. 
Діккенс змальовує не якесь абстрактне позасоціальне зло, під його пером воно набуває конкретних форм — робітного дому, злодійської оселі, бездушних наглядачів і чиновників, байдужих обивателів і підступних злочинців. Оліверу Твісту довелося зіткнутися з усіма формами зла, проте він залишається чистим і незіпсованим. Це дало підстави дослідниці Н.Михальській твердити, що «в своєму першому соціальному романі Діккенс все-таки не досить переконливо розкрив проблему стосунків людини і середовища. Йому не вдалося показати безпосередній вплив навколишніх соціальних умов на процес формування характеру героїв, їхню еволюцію» (4, с.32). Що стосується Олівера Твіста, то тут звичайно, заперечень немає, оскільки він справді виявився ідеальним героєм, своєрідним «символом людської душі під впливом зовнішніх сил», як писав Е.Уїлсон (10, с.143), проте звідки взялися Фейгін, Сайкс, Ненсі та Пройда? Вони є продуктом суспільства, саме його, а не когось іншого слід звинувачувати в їхній появі! А ті тисячі, котрі ще не стали злочинцями, але котрих на це штовхають нелюдські умови існування? Як їм допомогти? Як заставити суспільство усвідомити, що воно морально відповідає за кожного свого члена? На це автор спробував дати відповідь у передмові: «... Працюючи над цією книжкою, я не бачив причини, чому покидьки суспільства не можуть прислужитися нашому моральному вдосконаленню...» 
У Діккенса немає випадкових персонажів, кожен із них відіграє свою роль, втілюючи авторську ідею. Олівер Твіст мислиться автором як алегоричний образ добра, яке не може бути заплямованим, бо тоді воно не було б уже добром; добром, що протистоїть злу. Актор пішов далі, зробивши Олівера і його переслідувача Монкса не просто антагоністами, а ще кровно спорідненими людьми - братами, надавши конфлікту особливої гостроти: добро і зло —- дні сторони людської душі. 
«Діккенс-романтик утверджує добро, Діккенс-реаліст починає уважно вдивлятися в психологію своїх «темних» героїв», — зауважила Є.Генієва. Ця думка потребує уточнення. Негативні персонажі роману не завжди є «темними», тобто злочинцями. Зло творять і законопослушні громадяни, які байдужі до всього і до всіх, окрім самих себе, і прокидаються тільки тоді, коли лунає слово «злочин»: «Лови злодія! Лови злодія!» Слова ці мають магічну силу. Крамар залишає крамницю, візник - свого воза, м'ясник шпурляє свій лоток, пекар - коша, молочник - відро, розсильний - пакунки, школяр - свої мармурові кульки, каменяр - кайло, дитина - свій волан, і всі вони біжать гуртом, у сум'ятті, стрімголов, штовхаються, ревуть, верещать, збивають з ніг перехожих на розі, лякають собак, розполохують курей, і вулиці, площі, подвір'я луною віддають той галас. 
... Той крик підхоплює сотня горлянок, і юрба збільшується за кожним поворотом... 
... У людській вдачі глибоко вкоренилося прагнення кого-небудь цькувати». 
Натовп переслідує малого нещасного хлопчину - тут сміливості багато не треба. Олівер уже знесилений, важкі краплі поту струмують по щоках, біжить з останніх сил, щоб відірватися від переслідувачів. Нарешті затримали! І ось він лежить у пилюці із закривавленим обличчям, а біля нього неповороткий здоровань, який так «мужньо» затримав малого, що аж поранив собі пальці! 
Цей натовп також галасує, хвилюється, нервує, коли затримують убивцю Ненсі Сайкса. А де всі люди були тоді, коли Фейгін просто викинув нещасну дівчину на вулицю? 
Це низи суспільства, а як верхи реагують на такі події? На це автор відповідає сценою зустрічі Олівера з джентльменами, пасажирами поштової карети, в яких змучений і голодний хлопчина попросив милостиню. Вони влаштували собі розвагу, наказавши малому бігти щодуху за каретою. Та коли він відстав, то «пасажири поховали свої монетки назад у кишені й закричали, що він, нікчемний ледацюга, на подачку не заслуговує». Не кращими були фермери, які, «побачивши Олівера з простягнутою рукою біля воріт своєї садиби, в дев'яти випадках з десяти кричали йому, що зараз спустять на нього собак, а якщо він, сподіваючись випрохати що-небудь, потикався до крамниці, там відразу заводили мову про парафіяльного бідла». Так автор змальовує, з якою жорстокістю вікторіанська система придушує безіменні, майже безликі низи суспільства, якою грубою і жорстокою є ця система навіть тоді, коли вона здійснюється в рамках закону. 
Фейгін породжений цією системою. Він набагато страшніший за Сайкса — тупого обмеженого дегенерата, бо є мозком злочинної зграї, яка сліпо підкоряється йому, є керівником і водночас теоретиком злочинності як способу існування. Фейгін не лише обдурює своїх спільників, наживаючись на них, а й готовий підставити і продати їх усіх. Хитрий єврей також готує кадри для злочинного світу, вербуючи Ноє Клейпола, штовхаючи Олівера на злочинну стежку, змальовуючи їм романтику розбою. 
«Він сидів скоцюрбившись перед згаслим каміном, загорнувшись у стару подерту ковдру і втупивши очі у свічку, що догоряла на столі поряд. Праву руку Фейгін тримав коло рота і в задумі гриз довгі чорні нігті, виставляючи напоказ свої беззубі ясна, на яких де-не-де стирчали ікла, схожі на зуби собаки чи пацюка». 
Діккенс остаточно розвінчує цього псевдогероя, показуючи його як справжнього боягуза. Фейгін ненавидить і боїться Сайкса, але страх — не миттєве почуття для нього, це постійний його стан. Він боїться навіть Олівера, коли той прокинувся невчасно і побачив у руках єврея скриньку з дорогоцінностями: ніж, що його взяв Фейгін з метою залякати хлопця, тремтить у його руці. 
Так вражаючи правдиво і переконливо показано негативних персонажів. Діккенса не зрозуміли не тільки деякі із його сучасників, котрі схильні були вбачати в творі чергову художню романтизацію злочинного світу; введені в оману навіть такі маститі критики, як Енгус Уілсон. Останній зайшов так далеко (10. с. 143). що навіть заявив: Діккенс таємно заодно із злочинцями другої частини – Фейгіном, Пройдою та ін. Помилковість такого твердження очевидна, бо і Фейгін, і Пройда, і Сайкс є носіями і творцями зла і саме тому не можуть розраховувати на симпатію ангора. Передмова до роману засвідчує позицію письменника, в якого стосовно ролі негативних персонажів у романі була своя думка: позитивний приклад учить, як робити добро, а негативний - чого саме не слід робити. Як бачимо, позиція Діккенса зрозуміла і не допускає іншого трактування. 
Якщо Фейгін - суть, злочину, то Сайкс його тілесне втілення, викінчений тип негідника, зло фізичне. Його особа асоціюється з темрявою: «У темній кімнаті смердючого шпику в найбруднішому закутку Літл-Сефрон-Хіллу, в похмурому, моторошному кишлі, де взимку цілий день горить газовий ріжок, куди влітку не зазирає жоден промінь сонця, над олов'яним кухлем і чаркою, під яких тхнуло спиртним, сидів чоловік...» 
Фейгін говорить про нього: «Сайкс людина жорстока. Коли його власна кров скипає, пролити чужу йому за іграшку». 
Сайкса характеризує готовність до найтяжчого злочину — вбивства, тому зовсім небагато потрібно йому для того, щоб зробити останній крок. Епізод з собакою - яскравий приклад цього. Сайксові хотілося розваг, а з його викривленим розумінням смішного веселощі поступово перетворюються на криваву розправу: «Сайкс копнув собаку та ще й вилаяв його на додачу». Собака діє так, як велить інстинкт, — гарчить і огризається, Сайкс же втрачає, людську подобу і поводиться, як дикий звір: коли його охоплює лють, у нього навіть ніздрі роздуваються, у нього не руки, а лапи. Собаку порятував прихід Фейгіна, а от за нещасну Ненсі не було кому заступитися. 
Хижа і потворна суть цього персонажа найяскравіше виявляється в сцені вбивства Ненсі, що набуває символічного характеру. Свої злочинні наміри він не здатний реалізувати при світлі, тому гасить свічку і забороняє дівчині відкрити штори. 
Убивство Ненсі - найдраматичніші сторінки в романі. Цей негідник убиває спою колишню спільницю з глибокого почуття страху за власну шкуру, убиває жорстоко, по-звірячому. 
«З усіх лиходійств, учинених тієї ночі під пеленою темряви в Лондоні, це було наймерзенніше. З усіх жахіть, що отруїли смородом, ранкове повітря, це було найогидніше і найжорстокіше». Давши етичну оцінку скоєному злочину, Діккенс прагне показати внутрішній стан злочинця. 
Смерть Сайкса - логічне завершення його мерзенного життя. Проте, на думку автора, покарання повинно прийти із середини, а не із зовні. Автор показує, як відбувається злам у психіці негідника, як втрачає він внутрішню рівновагу. Напруження зростає поступово, крок за кроком, убивця перетворюється в жертву — жертву власного злочину. Спочатку Сайкс лише боїться повернутися до мертвого тіла спиною і, знищивши знаряддя злочину, поспішає залишити кімнату. Він подається за межі Лондона, прагнучи утекти від самого себе. Убивця чує спочатку розмови про смерть (у якісь пивничці), потім крамар пропонує йому вивести пляму крові в нього на капелюсі (матеріалізація смерті), нарешті чує розмови пасажирів карети про вбивство (конкретизація). 
Покарання вбивці — покарання зла, проте цей епізод свідчить про відчуття міри і розуміння психології читача. Діккенс не вдається до театральних ефектів, не вигадує якісь незвичайні способи розправи. Сайкс намагається уникнути розправи, проте переслідувачі от-от його схоплять: «Він уперся ногою в димар, міцно обв'язав навколо нього один кінець мотузки і, поспішно орудуючи руками й зубами, зав'язав па другому кінці петлю. По цій мотузці він міг спуститися до канави на відстань меншу, ніж його власний зріст, а потім перерізати мотузку ножем, який тримав напоготові, і стрибнути вниз. 
І Сайкс накинув петлю собі на голову, збираючись опустити її попід пахви... Озирнувшись назад, убивця скинув догори руки і зойкнув від жаху. 
- Знову ці очі! — вихопився в нього нелюдський крик. Він заточився, наче вражений блискавкою, і, втративши рівновагу, впав через парапет. Петля була у нього якраз на шиї... і він повиснув з розкритим ножем у задубілій руці. 
Старий димар задрижав від поштовху, але доблесно вистояв. Неживе тіло вбивці погойдувалося біля стіни будинку...» 
Сторінки твору, присвячені Ненсі, сповнені суму і співчуття до цієї бідолашної дівчини, «чиє життя минало на вулицях, у найогидніших кублах і вертепах Лондона». «Виплодок брудних вертепів, жалюгідна прислужниця злодіїв і грабіжників, пособниця наймерзенніших злочинців», «занепала істота», вона зберегла в глибині душі крихти людяності, доброти, гордості і чесності. Дуже швидко Ненсі зрозуміла, що в справі Олівера вона зіграла згубну роль, тож прагнула виправити зло і порятувати хлопчину, котрого й сама допомогла затягти в злодійське кубло. Побачивши, на що вона прирікає Олівера, дівчина ладна змагатися з тими, кому вірно служила і кого боялася. Так, охоплена люттю, вона вириває з рук Фейгіна палицю, котрою той заходився «виховувати» втікача. Вона щиро любить справжнього покидька і садиста Сайкса, мріє втекти звідсіля туди, де би їх ніхто не знав, і розпочати нове життя. «Ніколи не пізно покаятися... і я тепер відчуваю, що це правда...», - говорить вона знетямленому Сайксу, котрий прийшов її вбити. 
І Фейгін, і Сайкс, і Ненсі, і Пройда зі своїми друзяками — типові представники східної частини Лондона, де мешкали ті, хто вже давно розпрощався з нормальним життям. 
Ось яка картина постала перед очима Олівера, коли він вперше потрапив у цей район: «Брудніших, злиденніших будинків йому ще не доводилося бачити. Вулиця була дуже вузька, ноги загрузали в грязюці, у повітрі стояв густий сморід. Раз у раз вони проходили повз крамнички, але єдиним крамом у них, здавалося, були самі лише діти, які навіть о цій пізній порі повзали коли дверей чи верещали всередині. Серед загальних злиднів процвітали, здавалося, тільки шинки, в яких п'яними голосами горланив найзлиденніший люд - ірландці-чорнороби. У завулках, що відгалужувалися від головної вулиці, видніли нетрища халуп, п'яні чоловіки й жінки барложилися там у грязюці, а з під'їздів час від часу, скрадаючись, вислизали якісь непевні людці, вирушаючи, мабуть, у справах аж ніяк не чистих і безневинних». І це не плід фантазії автора, це страшна реальність — саме тут криється загроза суспільному добробуту. 
Дуже цікавим є образ Бамбла — тупого і обмеженого парафіяльного бидла, ім'я якого стало прозивним. Це «чоловік опасистий і дратівливий», відчуваючи свою силу, поводиться грубо і нахабно: «замість того, щоб відповісти на щиросердне привітання приязним словом, він іще дужче шарпонув хвіртку, а потім копнув її ногою так, як може дозволити собі лише парафіяльний бідл». Коли ж містер Бамбл зустрічає опір, то дуже швидко відступає, побоюючись неприємностей. Його голос здатен заставити труситися зі страху якого-небудь бідняка, проте це зовсім не лякає місіс Корні, котра добряче лупцює Бамбла. 
Він уособлює в романі Закон, «сама його посада робить найкращим, найблагороднішим представником роду людського», іронічно зауважив Ч. Діккенс. За словами Г.Уеллса, «достатньо однієї цієї постаті, щоб побачити в справжньому світлі, хто втілював положення Закону про бідних. Це приклад того, як благі наміри одягаються в плоть і кров бездарного, самовпевненого нахабного невігласа» (11, с.236). Цей образ зробив більше, ніж сто Королівських Комісій. Так Чарлз Діккенс розпочав атакувати англійську бюрократичну систему. 
Уже цей роман дає змогу простежити, як викристалізовувався творчий метод письменника, як народжувалися типово діккенсівські персонажі, зокрема образ дивака містера Грімвіга та інші, без яких немислимі наступні романи письменника.

РОЗДІЛ 2. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ПО ВИВЧЕННЮ ТВОРЧОСТІ  Ч. ДІККЕНСА

Підсумковий урок за романом Ч.Діккенса «Пригоди Олівера  Твіста» 
Тема: Гуманізм роману Чарлза Діккенса «Пригоди Олівера Твіста». 
Дидактична мета: схарактеризувати образ головного героя твору, розкрити якості Олівера Твіста у зіставленні з іншими персонажами, визначити авторську позицію та особливості реалізму Діккенса, дослідити взаємозв'язок твору англійського письменника з провідними романами російських класиків XIX століття.  
Виховна мета: виявити особисту життєву позицію старшокласників у ставленні до знедолених. 
Обладнання: тексти роману, стенд-виставка творів Ч.Діккенса, портрет письменника, репродукції картин на теми: «Мати і дитя» та «Становище людини в жахливому світі злиднів та поневірянь». 
Епіграф: «У світі багато великих сил, але сильніше за людину немає в природі нічого». 
(Софокл) 
 
Оформлення дошки 
 
Хід уроку 
 
Вступне слово вчителя. 
У нашім раї на землі 
Нічого кращого немає, 
Як тая мати молодая 
З своїм дитяточком малим... 
Так писав наш великий співвітчизник Тарас Григорович Шевченко. Цю ж думку стверджували пензлем геніальні митці живопису Леонардо да Вінчі («Мадонна Літта»), Ф. Бруні («Матір Божа з немовлям»), Міхай Мункачі («Мати з дитиною»). 
А неперевершена «Сікстинська мадонна» великого флорентійця Рафаеля Санті давно стала джерелом поклоніння всього християнського світу. Широко розкритими очима дитя споглядає світ, зручно вмостившись в найнадійніших в світі материнських руках, притиснувшись до материнського лона, всім своїм єством відчуваючи її опору, надію і ласку. 
Головному ж героєві роману Чарлза Діккенса «Пригоди Олівера Твіста» поталанило в житті набагато менше. Його матінка, тільки-но народивши хлопчика, «похитала головою і протягла руки до дитини... Вона пристрасно притиснулась холодними, блідими вустами до його лоба, провела рукою по обличчю, дико озирнулась навкруги, стрепенулась, відкинулась назад... і померла». Немовля залишилося сам-на-сам з жорстоким, байдужим світом робітного будинку. І все ж доля посміхнулась Оліверові. Попри все він вижив. 
 
Бесіда з учнями 
Учитель. У чому полягає щастя хлопчика в ранньому дитинстві? Як з цього приводу гірко іронізує автор? Якими були прояви «гуманності» наглядачів робітного будинку? 
Відповіді. Ми знаємо, що в віці восьми чи десяти місяців хлопчика, якому навіть ім'я дали в алфавітному порядку, відправили на «ферму», де за дітьми наглядала леді, яка показала себе «великим філософом», її філософія полягала в тому, що це занадто: витрачати на кожну дитину щодня по сім з половиною пенсів. Так, чого доброго, діти можуть зіпсувати собі шлунки, об'їдаючись. «Добра стара леді» постійно тримала малюків голодними, зовсім не дбала про них, в результаті чого діти або помирали від холоду і голоду, або потрапляли в вогонь, або з ними траплялися інші нещасні випадки. І все ж Олівер був серед тих, хто в таких нелюдських умовах зміг вижити і зустріти в комірчині з-під вугілля своє дев'ятиліття. 
Щастя Олівера полягало в тому, що він не помер від голоду в робітному будинку, де вже інші «філософи» дітей годували так, що хлопчики ладні були з'їсти один одного, і в тому, що він не потрапив на роботу до сажотруса, де можна було задихнутися димом у вузькому димоході. Цим самим автор показав цілковиту бездушність і жорстокість наглядачів робітного будинку і членів ради. Вони вважали, що в їхньому закладі живеться аж надто гарно, бо його мешканці мають безкоштовний дах над головою, безкоштовні харчі і при цьому — ніякої роботи. 
Учитель. Як бачимо, Олівер зміг витерпіти в робітному будинку все, і життя у трунаря могло б здатися хлопчині не таким вже й поганим, якби не постійні допікання Ное. Саме насмішок над пам'яттю матері, якої Олівер ніколи не бачив і про яку нічого не знав, і не витримує хлопчик, тікаючи до столиці. 
Які почуття викликає у вас Олівер Твіст під час подорожі до Лондона? Чиї слова зігрівають його в дорозі? 
Відповідь. Хлопчик розуміє, що назавжди залишає місця, де йому довелось стільки витерпіти. І єдина людина, з якою Олівер Твіст хоче попрощатися в цю хвилину, — маленький Дік, разом з яким він витримав всі знущання дорослих. Дікове благословення — це єдине, що буде зігрівати Олівера спочатку по дорозі в Лондон, а потім і все життя. 
Боляче дивитися на Олівера, який іде зимової пори до великого міста, маючи з собою лише чисту сорочку, панчохи та одне пенні, і якому на шляху зустрічаються такі ж нелюди, як і в робітному будинку. Особливо запам'ятовуються ті, в кареті, які ставляться до хлопчика, як до собачки, примушуючи бігти за каретою, аби заробити півпенні. А дитина не те що бігти, на ногах триматися немає змоги від голоду. 
І все ж зустрічаються в дорозі йому добрі люди, котрі рятують його від голодної смерті. Це і сторож біля застави, і старенька леді, яка подарувала йому сльози співчуття. 
Учитель. Дійшовши до Лондона, Олівер Твіст потрапив до злочинців. Як ви думаєте, чому він довгий час не розумів, в якому середовищі знаходиться? 
Відповідь. Ідучи до Лондона, Олівер Твіст пам'ятає почуті від когось слова про те, що в цьому місті жоден розумний хлопець не залишиться бідним, що «в цьому великому місті існують такі способи заробити гроші, про які й уявлення не мають люди, що виросли в провінції». Олівер за свої десять років побачив в житті всього, але він дійсно поняття не має про те, що можна жити крадіжкою. Ніколи в житті він не тільки не бачив злодіїв, а навіть не чув про їх існування. 
Учитель. Чому Олівер втратив свідомість і захворів, коли потрапив до поліції? 
Відповідь. Коли хлопчик жив у Феджіна, він знав, що кожного дня його нові товариші йшли працювати. Йому теж дуже хотілося на роботу. І ось, коли йому дозволили піти попрацювати разом з Пронозою і Чарлі, Олівер «...Із величезним здивуванням переводив погляд з одного на другого», зрозумівши, що вони хочуть поцупити носову хусточку у старого джентльмена. Коли ж її було вкрадено, хлопчику «... в одну мить відкрилась таємниця носових хусточок, і годинників, і дорогоцінних речей, і єврея». Вже тоді він відчув себе, як у вогні. А потім за ним гнались, а сили зовсім полишили його, хтось розбив собі кулак об його зуби, а коли Олівера вхопив за шиворот полісмен, той ледь тримався на ногах. І фізичний біль, і душевне потрясіння, і перспектива потрапити до в'язниці були настільки великими, що в поліції Олівер Твіст втратив свідомість і захворів. 
Слово вчителя. В кожному виді мистецтва свій засіб вираження внутрішнього стану героїв. І якщо великий Діккенс зобразив душевне потрясіння свого персонажа словом, то талановиті художники змогли передати переживання своїх героїв пензлем. Дивіться, скільки розпачу і жаху в очах юної героїні на полотні В.Перова «Последний кабак у заставы». А від картини В.Васнецова «С квартири на квартиру» віє справжнім холодом. Куди подітись бідним стареньким, котрі ледь човгають по слизькій безкінечній дорозі? 
В душах героїв цих полотен, як і в душі Олівера — страх і безнадія. А ось картина В.Перова «Спящие дети», написана, до речі, майже одночасно з «Олівером Твістом», на мою думку, є своєрідною ілюстрацією до цього роману. Давайте уважно розглянемо репродукцію. Не будемо зважати на те, що на полотні не одна, а дві дитячі фігурки, зігнуті в глибокому сні, суть не в тому. Подивіться, на чому сплять діти (на ледь розтрушену солому невмілою дитячою рукою простелене якесь благеньке дрантя), подивимось на зморені їхні обличчя і втомлені босі ніжки. Чи не нагадує вам це полотно якийсь епізод з життя Олівера? 
Думка І. Ця картина нагадує мені той епізод роману, коли Олівера в його дев'ятий день народження разом з товаришами «добра стара леді» на «фермі» закрила в комірчину з вугіллям, щоб хлопці не казали, що вони голодні. 
Думка II. Я вважаю, що це полотно чудово ілюструє епізод, коли Олівер на підході до Лондона, не маючи ніякого даху над головою, змушений ночувати в першому ліпшому закутку. В розділі восьмому Діккенс говорить про це так: «Пройшла ще одна ніч, яку він провів в холодному сирому місці». 
Думка III. По-моєму, робота Перова може служити ілюстрацією того епізоду роману, який розповідає про Олівера в першу ніч, проведену в робітному домі після повернення з «ферми», коли він разом зі своїми товаришами солодко спить на твердому ліжку, ще не знаючи, яка жорстока доля тут чекає на нього. 
Учитель. Як ви вважаєте, чи можемо ми визначити, яка з думок була правильною? 
Відповідь. Ні, не можемо. Всі ці думки правильні! 
Учитель. Чому? 
Відповідь. Бо в житті Олівера було безліч епізодів, які нагадують сюжет картини «Спящие дети». 
Учитель. На полотні переважають холодні кольори, які підкреслюють тривожність обстановки, в якій опинились діти. І все ж дві білі плями на передньому плані картини (одяг персонажів) — то кольори надії, кольори виходу із темряви життя. «Настане ранок — і проллє світло на життя дітей», — нібито промовляє до нас своїм полотном художник. 
А коли, на вашу думку, настає світлий перелом в житті Олівера? 
Відповідь. Світла смуга в житті Олівера починається з того моменту, коли його вирішує забрати до себе містер Браунлоу, аби хлопчик одужав. В ці дні перебування в домі доброго джентльмена дитина кожної хвилини, навіть під час сну, відчуває стільки турботи, уваги до себе, як ніколи в житті. Вперше за десять років хлопчик зрозумів, що комусь він потрібен, що його люблять. «Це були щасливі дні — дні одужання Олівера. Все було так мирно, чисто і охайно, всі були такі добрі і ласкаві, що .... йому здалося, наче він у раю». 
Учитель. Але надалі, живучи в сім'ї місіс Мейлі, хлопчик теж почувається, як у раю. Чому ж він так хоче побачитись знову з містером Браунлоу? 
Відповідь. Річ у тім, що Оліверові необхідно було розповісти доброму джентльменові, який зробив йому стільки добра і полюбив, як рідного, що він, Олівер, порядна людина, що він, зникнувши з будинку містера Браунлоу з книгами і грошима, не був злодієм і брехуном. Він мріяв розповісти містеру Браунлоу і місіс Бедуїн, як багато про них думав і як ніколи не хотів розлучатися з ними. 
Учитель. Отже, Оліверові було добре і в сім'ї містера Браунлоу, і в сім'ї місіс Мейлі. Чи порівнював хлопець, де жилось йому краще? 
Відповідь. Олівер ніколи не робив цього. Автор не дає прямої відповіді, чому саме. Але, враховуючи характер хлопчика, неважко здогадатися, що він і припустити не міг, що можна любити більше, ніж любили його ті, хто став йому справжньою сім'єю. 
Учитель. Так, автор робить свого маленького героя щасливим, адже він того заслужив стількома роками поневірянь. Як ви вважаєте, чи пам'ятає Олівер зло? З'ясуйте ставлення Олівера до тих, хто приніс йому тільки зло, — до Феджіна і Монкса. 
Відповідь. Олівер напрочуд добра дитина. В останні години життя Феджіна він приходить до нього разом з містером Браунлоу і просить засудженого до страти злочинця разом з ним прочитати молитву, а коли той не розуміє його, заливаючись слізьми, благає Бога: «О Боже, пробач цьому нещасному!» А в останньому розділі роману ми читаємо про те, що Олівер погоджується з пропозицією містера Браунлоу розділити батьківський спадок порівну з Монксом, хоч він по праву повністю належить хлопчикові. 
 
Етап філософських роздумів 
Учитель. Перед вами на дошці вислови двох великих людей: 
1. «Людина — нерідко сама господар своєї долі». 
В.Шекспір 
2. «Людина складається не тільки з природженого, але й з набутого». 
Й.Гете. 
Як ви думаєте, яка з цих думок була більш близькою Діккенсу? 
Відповідь. Головний герой роману «Пригоди Олівера Твіста» провів раннє дитинство в робітному будинку, де всяка людська мораль взагалі відсутня, потім працював у трунаря, де теж ні в кого було вчитись таким поняттям, як честь, совість, порядність; далі він потрапив в оточення злодіїв — найнижчих прошарків суспільства. При цьому Діккенс залишає свого героя втіленням найкращих людських якостей, бо за походженням Олівер зі шляхетного роду. Тож з цього можна зробити висновок, що Діккенс згоден з висловом Шекспіра про те, що людина сама робить свою власну долю. Хоча письменник як реаліст визнавав певний вплив середовища на людину. 
Учитель. У минулому навчальному році ми вивчали творчість таких видатних російських письменників, як Пушкін, Лермонтов. Давайте згадаємо головних персонажів їх романів — Євгенія Онєгіна та Печоріна. Пригадайте, як пояснюють автори, чому їхні герої не знаходять застосування своїм силам і який з двох наведених висловів більш близький вищезазначеним російським письменникам? 
Відповідь. Те, що головні герої романів «Євгеній Онєгін» та «Герой нашого часу» не знаходять себе в житті, обидва автори пояснюють навколишнім оточенням, тим суспільним устроєм, який не дає талановитій, неординарній людині знайти себе та застосувати свої можливості. І Пушкін, і Лермонтов підводять читача до висновку: «Був би іншим час, іншими б були І ці літературні герої». Тобто думки російських авторів збігаються з думкою Й.Гете про те, що характер людини і її вчинки залежать не стільки від неї самої, скільки від оточення, в якому вона живе. 
 
Етап самовизначення 
Учитель. Діти, а чию точку зору поділяєте ви? 
(Відповіді учнів, дискусія в класі). 
Учитель. Сьогодні ми закінчуємо вивчення роману, головний герой якого, попри все, розчулив наші серця, зробив нас хай на краплину, але гуманнішими. Хотілося б почути ваші думки, кому із оточуючих ви б порадили прочитати цей твір. 
Думка 1. Вважаю, що цей роман перш за все треба прочитати мамам, які лишають напризволяще своїх дітей. Нехай стиснеться їхнє серце, коли вони читатимуть про поневіряння малого Олівера, якому так не вистачало найріднішої людини, котра пішла із життя в першу хвилину після його народження. 
Думка 2. Цю книгу треба прочитати безпритульним дітям, яких, на жаль, так багато по всьому світу і в наш час. Для них цей роман був би своєрідним талісманом, який би підтримував їхню надію на краще майбутнє. 
Думка 3. Нехай би прочитали «Олівера Твіста» всі ті, хто надумав здійснити злочин. Вони б зрозуміли, що рано чи пізно все одно доведеться відповідати перед законом, як Феджіну, чи перед власною совістю, як Сайксу. 
Думка 4. Твір варто прочитати так званим «новим українцям», які інколи не знають, куди гроші діти. А як часто в пресі з'являються оголошення, в яких люди благають про допомогу знедоленим дітям. Цими днями прочитав про дитячий центр «Надія» у Чернігові. Ось куди б вкласти грошовитим людям хоч трохи коштів. Може, хоч образ Олівера Твіста розчулив би їхні душі. Кожна людина варта кращого життя. 
Заключне слово вчителя 
 
Ти знаєш, що ти — людина? 
Ти знаєш про це, чи ні? 
Усмішка твоя — єдина, 
Мука твоя — єдина, 
Очі твої — одні. 
Більше тебе не буде, 
Завтра на цій землі 
Інші ходитимуть люди, 
Інші кохатимуть люди — 
Добрі, ласкаві і злі. 
Сьогодні усе для тебе — 
Озера, гаї, степи. 
І жити спішити треба, 
Кохати спішити треба — 
Гляди ж не проспи! 
Бо ти на землі — людина, 
І хочеш того чи ні — 
Усмішка твоя — єдина, 
Мука твоя — єдина. 
Очі твої — одні. 
(Василь Симоненко). 
 
І якщо десь там, у далекій туманній Англії, малий Олівер з гідністю носив це величезне звання – Людина – то ж чи нам чинити інакше?! 
Домашнє завдання: Твір-роздум «Всеперемагаюча сила добра» (За романом Ч.Діккенса «Пригоди Олівера Твіста») 
 
ВИСНОВКИ 
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ