"Енеїда" Котляревського

Комізм твору посилюється  і таким засобом, як  бурсацька  “тарабарщина” - чудернацька  “вивернута”  мова   шляхом   неприродного   поєднання   різних складових частин, окремих слів (“Борщів як три не поденькуєш, на  моторошній засердчить”),  майстерним   нагромадженням   слів   однорідної   семантичної структури.

Звертаючись до народної творчості, фольклорних поетичних прийомів, епітетів, порівнянь, до засобів створення  комічного ефекту (іронія, гротеск, гіпербола тощо), І. Котляревський  значно підсилював зневажливий, “низький”  стиль бурлеску при зображенні небесних і земних «державців»: якщо у Вергілієвій “Енеїді” бог Нептун поважно мчався в колісниці, то у І. Котляревського він, “миттю осідлавши рака, схвативсь на його, як бурлака, і вирнув з моря, як карась”; “Борей недуж лежить з похмілля...”; “Зевес тоді кружав сивуху і оселедцем заїдав...” та ін.

     Однією з  xapактерниx ознак новаторства І. Котляревського в “Енеїді” є її тісний органічний зв’язок з фольклором, українським народним гумором.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3

ЗНАЧЕННЯ «ЕНЕЇДИ» В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Багато літературних критиків приходила до висновків, що нова українська література, яка була розпочата І.Котляревським, за своїми жанровими і художніми  ознаками належала до глибокої давнини  уже в час своєї появи. Аргументація дуже «проста». Якщо пародійні і  травестійні поеми, зокрема на Вергілієву «Енеїду», до початку ХІХ століття і «перелицьована» «Енеїда» Котляревського  - тільки талановита спроба підживити  «спрацьовані штампи», а сам Котляревський  тільки талановитий епігон. Але постає питання : чому саме цей «епігонський»  твір набув такого значення в становленні  нової української літератури, і  чому він до цього часу користується таким широким успіхом як в  українського, так і російського  читача?

У передмові до російського  видання «Енеїди» Котляревського (1961 р.) О.І.Білецький поставив головне  питання:чому «Енеїда», незважаючи на те, що сам жанр травестії відійшов у далеке минуле, коли інші травестії  твору Вергілія стали давно лише історико-літературним фактом, цікавим  тільки для спеціалістів, продовжує  жити і сьогодні. О.І.Білецький писав: «Традиційною стала думка про те, що значення травестованих поем, у тому числі й пародій на «Енеїду», між іншим, - у боротьбі її авторів проти традицій французького класицизму. Але в українській літературі класицистські традиції майже не мали місця. У цьому випадку достоїнства поеми бачать у її гуморі, народності, реалізмі. Гумор взагалі вважається однією з особливостей українського «національного характеру». Ці утерті оцінки, що стали фактично загальними місцями, не пояснюють нам ні причин виняткового успіху Котляревського, ні природи його образно-словесного пізнання дійсності.»[1]

Достовірне зображення побуту, ряду суттєвих сторін суспільного буття  в їх історичній змінювальності, протистояння індивідуальних і суспільних інтересів – важливі риси саме нової літератури в «Енеїді». Персонажі в поемі розкриваються у своїх зовнішніх діях, а не в сфері переживань. В «Енеїді» немає типізації, зв’язаної із соціальною природою явищ, тих типових характерів, які є похідними від типових суспільних обставин, причиново зв’язаних з особистою долею персонажів.

«Енеїда» Котляревського почала складатися ще в атмосфері  старих уявлень про оригінальність художнього твору щодо фабули, сюжету, типів, образності. Однак в ній, як у творі вже нової літератури, намічається перехід від ідейно-естетичної обробки відомої літературної версії до творення нової художньої структури, опертої на національне життя  і народну національну традицію. При видимих генетичних зв’язках з чужим сюжетом в «Енеїді» в його інтерпретації з’являється прив’язаність до історичних умов буття свого етносу, спонтанність і суб’єктивізм, які тут слід розглядати як активне авторське начало. Це помітно не тільки в загальній ейдентичності поеми щодо реалії епопепії римського автора, а, зокрема, у зміні суспільного характеру художнього канону Останній втрачає стару ідеологічну наповненість (не тільки співвідносно з «Енеїдою» Вергілія, а й пануючими нормами в класицизмі), набирає більш рухливого характеру та вбирає в себе ідеологічний зміст народної культури і народного світосприйняття. Рішуча «пере канонізація» іде в напрямі активного освоєння фольклорної поетики (у формі народної мови  як мови літературної), що було в тих умовах великим кроком вперед до демократизації і народної літератури. [7] Яскравим прикладом органічного сприйняття народної культури є використання в «Енеїді» пластичної енергії фантастично-пригодницької казки, що в принципі відкривало літературі дорогу до розвитку реалістичної оповідної прози.

Названі головні риси ідейно-естетичної структури «Енеїди» засвідчують  не наявність в ній якихось  механічно з’єднаних та неріувноважених частин, не «надужиття бурлеском», не неузгодженості та суперечності, а складний процес синтезу традицій та новаторства. Вони є сутнісними рисами поеми і свідчать про народження в українській літературі нової якості на її шляху до художнього прогресу.

Безсмертя «Енеїди», її глибокий слід в українській літературі нового часу зумовлювалися реалізмом, народністю мови, прогресивністю поглядів Котляревського. Найважливіші думки Котляревського – його патріотизм, співчуття до закріпаченого селянства («Мужича  правда єсть колюча, а панська у  всі боки гнуча»), гіркі спостереження  над становищем людини в класовому  суспільстві («Буває щастя скрізь поганцям, а добрий мусить пропадать») і т.д. – висловлені в чіткій афористичній формі, що й надає поемі особливої художньої виразності.

М.Зеров казав: «Перший відомий нам твір нового українського письменства - «Енеїда» Котляревського - переносить нас на саму межу XVIII та XIX століть. Дві історичні доби виразно позначаються на ній: стара Гетьманщина з її старосвітським життям, і та нова Україна, що настала з губернськими установами та поширенням на українське шляхетство жалуваної грамоти дворянству. І не тільки «Енеїда», сам Котляревський теж був продуктом переходової доби,- з живими симпатіями до колоритного минулого він сполучав уважне прислухання до нових культурних і літературних смаків, що йшли з російських центрів».[3]

Іван Франко звеличив історичну  роль «Енеїди», як першого твору  нової української літератури, порівнявши виступ Котляревського із пробудженням орла, що, піднявшись з скелі, одвалив  снігову брилу, яка перетворилась  на могутню лавину («Котляревський»).

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Виникнувши на ґрунті  реальної  української  дійсності  і  життєдайних фольклорних джерел, творчо  успадкувавши  художні  досягнення  російської  і світової  культури,  “Енеїда”  високо  піднесла  національну  самосвідомість народних  мас,  їх  гуманізм  і  патріотизм,   їх   одвічні   прагнення   до справедливості і добра на землі.

Важливість і довготривалість  функціонування «Енеїди» Котляревського не вичерпується тільки її історико-літературним значенням як твору, що у себе попередні здобутки народної художньої культури і письменства та разом з тим знаменував новий крок в розвиткові української літератури на засадах реалізму і   народності. Як художнє узагальнення певного історичного етапу розвитку суспільства, його гуманістичних ідеалів поема Котляревського і сьогодні дає нам естетичну насолоду, зберігаючи принадність своєрідного і неповторного взірця, допомагаючи у нашій боротьбі за розкріпачення людства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Білецький О.І. Зібрання праць у п’яти томах. Т.2./О.І.Білецький – К.: «Наукова думка», 1985. – 113 с.
2. Котляревський І.П. Повне зібрання творів/І.П.Котляревський - К., 1969., 329 с.
3. Махновець Л. Сатира і гумор української прози XVI — XVIII ст./Л.Махновець - К.: «Дніпро», 1964. — 276 с.
4. Стешенко І. «Енеїда» Котляревського і Котельницького в порівнянні з іншими текстами/ І.Стешенко – К., 1951, 28 с.
5. Шамрай А.П. Перший твір нової української літератури/А.П.Шамрай – К.: «Радянська Україна»,1951. – 5, 40 с.
6. Шубравський В.Є. Від Котляревського до Шевченка (Проблема народності української літератури)/В.Є.Шубравський, - К.: «Наукова думка», 1976. – 58 с.
7. Яценко М.Т. На рубежі літературних епох/ М.Т. Яценко – К.: «Наукова думка», 1977. – 275-277 с.