Тема1

  Періодизація розвитку  української культури

   Українська культура завжди розвивалася та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху найрізноманітніші ідеологічні, політичні, класові, соціальні, конфесійні й тому подібні перепони.

 Українська культура. Як оригінальна і своєрідна система, самостверджуючись, на всіх етапах розвитку була включена в сферу міжнаціонального духовного синтезу та взаємодії, в регіональний і світовий культурний процес. Отже, для української культури життєво важливим і необхідним є як те спільне, загальне, що було  нею запозичене в інших культурах, і прижившись на її національному грунті, повною мірою слугує  нашому народові, так і своє, національне, своєрідне, витворене  в процесі його історичного розвитку.    

 Цілісний підхід до культури передбачає такий її аналіз, коли до уваги однаковою мірою береться безперервність її розвитку, всі його періоди, врахування неймовірностей, злетів і спадів  духовного життя в Україні має лежати в основі цілісного підходу до визначення та аналізу періодів розвитку нашої культури. Український культурний процес, незважаючи на відомі історичні певні  перепони, навіть на Батиєве нашестя,  відроджувався знову, і же починаючи з XIV ст., розвивався по висхідній аж до XVIII  ст., тобто  до ліквідації української автономії, і далі: в період неволі, переслідувань і заборон(кінець XVIII – кінець XIX ст.); активного пожвавлення (початок XX ст.), яке закінчується пожовтневим ренесансом  (20-і роки  XX ст.); трагедією в лещатах сталінщини (30-і роки – середина 50-х років); скованістю в часи стагнації; сучасний процес відродження.    

  Залізна доба

 
Залі́зна доба — період ранньої історії людства, який визначається розвитком металургії і використанням залізних виробів (ножі, сокири, посуд, зброя, прикраси тощо).

Розрізнення ранньої  історії людства на три періоди  розвитку культури: Кам'яний вік, Бронзовий вік і Залізний вік виникло у античному світі .Всі народи і цивілізації пережили період поширення металургії і залізних виробів. Але до культур Залізної доби відносять тільки цивілізації ранньої історії, які згодом пройшли рабовласницький період.

Період Залізної доби був найменш тривалим серед  інших епох. Він розпочався з Темних часів Греції у 12 столітті до н. е. в Європі і Ближньому Сході, і в 11 столітті в Індії в Азії.

Тобто саме з  початком залізної  доби почала розвиватись  і українська культура.

Трипільська культура

Особливості Трипільської культури та її місце  в європейському енеоліті визначаються: по-перше, величезною територією поширення (близько 190 тис. км). Вражають швидкі темпи освоєння трипільськими племенами нових територій — на ранньому етапі освоєна площа становила близько 50 тис. км2, на середньому —150 тис. км2. Жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення.            По-друге, трипільські племена характеризуються довготривалим періодом поступового розвитку — протягом 1500-2000 років — без значних змін в основних рисах культури.                                   По-третє, за своїм походженням Трипільська культура хоч і була пов'язана з Балкано-Нижньодунайським регіоном, але в процесі поширення на нові східні території включала в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур. При цьому вплив південно-західного населення був неодноразовий, а розвиток більш-менш відокремлених общин приводив до виділення своєрідних локальних груп, що мали різну долю.                                                          По-четверте, Трипільська культура відзначається розташуванням поселень певними концентрованими групами з проміжними менш заселеними територіями. Навряд чи можна назвати Трипілля «культурою кочуючих землеробів», та деякою мірою до неї підходить поняття «культура пересувних землеробів». Цим племенам доводилося в умовах українського Лісостепу кожні 30-50 чи 60-80 років залишати засновані поселення через виснаження грунту внаслідок екстенсивного ведення господарства й переселятися та освоювати нові землі. Цим, зокрема, можна пояснити й утворення найбільших у Європі за доби енеоліту поселень-гігантів на Уманщині (до 450 га), в яких було сконцентровано по кілька великих общин землеробів.                                                         По-п'яте, ця культура була крайньою північно-східною ланкою землеробських культур Балкано-Західноукраїнського регіону європейського енеоліту, що безпосередньо межувала та підтримувала зв'язки з найбільшим у стародавньому світі ареалом скотарських культур євразійських степів та неолітичних культур лісостепової й поліської зон Східної Європи.

Становлення і розвиток держави і права Київської Русі (VI — початок XII ст.) Формування державності східних слов`ян. Утворення давньоруської держави — Київської Русі

Слов’яни —  одне з найбільших угруповань давньоєвропейського  населення, що сформувалося в середині І тис. до н.е.                                                                                         З величезними масштабами розселення слов'янських племен пов'язаний і процес їхньої диференціації. З'явилися східні, західні та південні слов'яни. У писемних джерелах початку нашої ери слов'яни згадуються під назвою «венеди». У період становлення класового суспільства слов'янські племена об'єднуються у союзи племен. Процес формування останніх був особливо інтенсивним у V ст. н. є. Іордан писав, що спільне збірне ім'я багатолюдного народу венедів змінюється «відповідно до різних родів і місцевостей».                                                                                                                         Поступово із східнослов’янських племен та племен які оточували їх, шляхом об’єднань та  завоювань розпочинала своє утворення Київська Русь.                                               Соціально-політична структура Русі: великий князь — світлі князі — великі бояри — бояри — гості — купці — люди — челядь.                                                                         Появу у східних слов'ян елементів антагоністичних класів відобразила пам'ятка давньоруського права — Руська Правда, записана в XI ст. при князеві Ярославі Мудрому, але у своїй основі укладена ще на початку утворення Давньоруської держави. Головна увага у цій пам'ятці приділяється захисту інтересів «мужів» — так у Руській Правді називалася соціальна верхівка суспільства слов'ян. «Муж» — представник дружинної знаті, живе у хоромах, оточений численною челяддю, яка працює на нього. Дедалі більше з'являється таких членів общини, які, розорюючись, втрачають волю і потрапляють у залежність від багатих «мужів». Хороми були не тільки житлом «мужів», а й центром їхніх володінь — земель, луків та різних угідь, які вони захоплювали в общини, перетворюючи у свою спадкоємну приватну власність — вотчину. Разом із зростанням економічної сили мужів зростала і їхня політична могутність.                                              На основі зазначених змін у соціально-економічному ладі східних слов'ян відбувалося утворення держави. Загальнослов'янський процес накопичення господарських і соціальних передумов державності досить чітко виявився у VII—VIII ст. Водночас із розвитком класових відносин формування державності відбувалося від союзів племен до ранньофеодальних князівств та інших вищих рівнів політичних об'єднань і завершилося утворенням Давньоруської держави. 

Значення християнства в історичній долі української культури.

Культура  Київської держави – яскраве та багатогранне явище, яке стало наслідком тривалого процесу внутрішнього розвитку східнослов’янського суспільства і увібрало все краще від своїх слов’янських предків та від світової цивілізації.        Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалося і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар,культ “чудотворних” ікон, культ святих.                          Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань, стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.