Антиінфляційна політика в Україні

     Таким чином, на першому етапі розвитку інфляційного процесу його згубна дія  ще не повною мірою проявляється. Економіка  та фінансова система ще мають  ряд резервів, ефективних засобів  регулювання, тому є можливість не тільки обмежувати негативні наслідки інфляції, а й приховувати її, коли потрібно - приглушувати, направляти на досягнення певних політичних цілей.

     На  другому (вищому) етапі свого розвитку інфляційний процес різко прискорюється, темпи зростання суспільного  виробництва починають відставати від знецінення паперових грошей, а інфляційне переповнення каналів  грошового обігу стає вже очевидним. Таке випередження темпів збільшення паперогрошової маси спричинюється, по-перше, занепадом виробництва, зростаючим відставанням у науково-технічному прогресі, уповільненням підвищення, а потім і зниженням суспільної продуктивності праці; по-друге, зменшенням товарообігу, зумовленого зниженням  якості та скороченням асортименту  товарів, які тепер виробники  почали поділяти на "вигідні" й "невигідні", скороченням закупок імпортних  товарів; по-третє, зростанням дефіцитності товарів; по-четверте, від'ємним платіжним  балансом країни, коли збитки від зовнішньоекономічної діяльності вже не покривалися потоком  доходів. [19]

     Світовий  досвід країн ринкової економіки  знає два основних способи регулювання  інфляційного процесу: кейнсіанський  і монетаристський. Кейнсіанський  метод передбачає розширення впливу держави на економіку, підвищення її регулюючої ролі в кредитно-відсотковій  політиці, а монетаристський, проти  якого виступають усі прихильники  унітарної держави, - впровадження таких  дій, як самоусунення держави з економічного життя, відмова від дотацій на соціальні та інші потреби. Звичайно, в країнах, де такі дотації не мають  істотного значення, монетаристські дії дають значний позитивний ефект. Однак очевидно, що застосування цього методу у нас нині неможливо, бо неможливо раптово припинити  субсидії на культуру, сільське господарство чи багатодітним сім'ям.

     Отже, про пряме запозичення того чи іншого методу нашою економікою не йдеться. Водночас деякі елементи цих  напрямів, зокрема встановлення економічно обґрунтованої ставки відсотків  за кредит, регулювання зайнятості, валютного та грошового обігу, необхідно  негайно використати.

     Кредитна  політика держави має бути обов'язково вигідною як для боржника, так і  для кредитора, щоб забезпечити  останньому кошти на покриття витрат і дотацій, прибуток для вдосконалення  матеріально-технічної бази кредитного закладу. Економічно обґрунтована ставка кредиту негайно дала б позитивні  результати, тому що підвищення плати  за кредит на кожен відсоток, як свідчить світовий досвід, веде до зменшення  кількості грошей в обігу відповідно на 4%, а грошей - готівки на руках  громадян - на 2%. Ще сильніший ефект  у здійсненні контролю над інфляцією  дало б встановлення норми відсотка вищого інфляційного індексу на 2-4%. [20]

     В Україні, щоб оволодіти ситуацією  в грошовому обігу та кредитуванні, необхідно в найкоротший час  вдатися до регулювання обсягу сукупної грошової маси, застосувавши для цього  такі спеціальні інструменти та методи: резервні вимоги, тобто норматив депонування  частини вкладів комерційних  банків на безвідсоткових рахунках Національного  банку України (він становить 15% статутного фонду комерційного банку); квоти  і форми рефінансування банків; гнучку відсоткову політику; нормативи ліквідних  коштів комерційних банків та обов'язкових  інвестицій у державні папери тощо.

     Змінюючи  нормативи резервів та ставки операцій рефінансування, Національний банк зможе  збільшувати (зменшувати) величину ліквідності  комерційних банків і тим активно  впливати на інфляційний процес. При  цьому основою регулювання грошової системи України має стати  насамперед ліквідація штучного поділу готівкового й безготівкового обігу  та перехід до цивілізованого регулювання  сукупного грошового обігу. Гривня мусить мати однакову купівельну силу в будь-якій формі і в будь-яких операціях. Світова практика свідчить, що для цього потрібно зняти всі необґрунтовані обмеження з безготівкових платежів та розрахунків і паралельно ввести граничні межі загального зростання грошової маси в обігу.

     Виходячи  з нинішнього стану грошового  обігу в Україні, Національному  банку варто терміново розробити  надзвичайну програму розвитку безготівкових  платежів і водночас можливого обмеження  питомої ваги готівки, яка найбільше  піддається інфляційному знеціненню. Напевно, доречним були б також запровадження "електронних грошей", карток споживача, обмеження максимальних готівкових платежів, формування такої відсоткової  політики, коли зберігання готівки  поза банком стає невигідним. Чіткішим має бути розмежування сфері діяльності Національного банку та державного бюджету; без цього грошова система  будь-якої країни ніколи не стане безінфляційною. Необхідно законодавче заборонити пряме фінансування державного бюджету  з коштів Національного банку, а  також купівлю за його кошти державних  облігацій Міністерства фінансів, тому що це рівнозначно емісії, порушує  нормальне регулювання грошового  обігу й неухильно веде до інфляції. [18]

     Виникнувши  не за часів незалежності України, інфляція настільки деформувала всі фази відтворення сукупного суспільного  продукту, що нині стала найнебезпечнішою загрозою для збереження державності. Будучи наслідком багатофакторного процесу, вона може бути приборкана лише в результаті оперативного застосування взаємоузгодженого комплексу заходів  в усіх сферах господарського і суспільного  життя.

2. Основні заходи антиінфляційної політики в Україні

     Світова практика знає цілий арсенал боротьби з інфляцією. Справа полягає лише в тому, щоб уміло його використати. Цей арсенал з певною умовністю  можна поділити на дві частини. Відома антиінфляційна стратегія, що об'єднує  цілі і методи тривалого характеру. Існує антиінфляційна тактика, від  якої можна чекати результатів у  межах порівняно невеликого відрізку часу.

2.1. Гасіння інфляційних  очікувань

     Одним із найважливіших завдань антиінфляційної  стратегії є гасіння інфляційних  очікувань, насамперед адаптивних цінових. Для подолання психології суб'єктів  економічної системи, позбавлення  їх страху перед знеціненням заощаджень, відвернення нагнітання поточного  попиту, який зумовлений безперервним подорожчанням товарів і послуг, необхідно зупинити інфляцію. Однак  проблему очікувань бажано розв'язувати  якнайшвидше – ще до того, як інфляція поставлена під контроль. Світовий досвід говорить про можливість це зробити. Він показує, що інфляційні очікування якнайшвидше долалися там, де виконувалися принаймні дві умови.

     Перша із них – всебічне зміцнення механізмів ринкової системи. Тільки вони здатні викликати природне, що супроводжується  збільшенням кількості і підвищенням  якості товарів, зниження цін або  хоча б уповільнення їхнього зростання. Лише за такої умови ймовірна зміна  споживчої психології, подолання  в ній інфляційних мотивів. Доки споживач не переконається в тому, що коливання цін набули ринкових окреслень, він зберігає пагубну  для економіки схильність до інфляційного збільшення поточного попиту.

     Другою  умовою є існування уряду, який непохитно  дотримується курсу на поступове  викорінення некеруючої інфляції і  користується довір'ям більшості населення. Заслужити це довір'я, щоправда, можна лише тоді, коли уряд ставить перед собою цілком визначені, практично здійснимі і такі, що можна легко перевірити, антиінфляційні завдання, заздалегідь інформує про це населення і неухильно домагається розв'язання цих завдань. Маються на увазі, наприклад, регулярні повідомлення про той рівень інфляції, який уряд збирається утримувати, і необхідний для цього темп зростання грошової маси. [13]

     Якщо  уряд добросовісно виконує свої обіцянки, то і виробники, і споживачі поступово  переконуються в тому, що керівництво  країни не тільки з усією рішучістю  стало на шлях боротьби з інфляцією, але й здатне контролювати становище, добиватися реалізації оголошених цілей. Чим глибше це усвідомлюється, тим  більше довіряють урядові, тим охочіше  рішення про ціни, пропозицію, попит, заощадження тощо пристосовуються  до заздалегідь установленого ліміту на приріст грошової маси.

     Отже  даний ліміт стає реальною силою, яка впливає на економічну поведінку, сприяє зниженню інфляційних очікувань. За цих умов учасники економічної  системи починають працювати  разом з урядом, допомагають йому подолати інфляцію. Тому в інфляційній  обстановці, тим більше в умовах гіперінфляції, країна не може собі дозволити  мати уряд, до якого не має довір'я. І ступінь останнього визначається зовсім не розмірами проти інфляційних компенсацій. Довіряють не стільки «доброму», скільки сильному уряду, який на ділі довів свою рішучість і здатність протидіяти інфляції.

2.2. Ефективна монетарна  політика

     Другим  невід'ємним компонентом антиінфляційної  стратегії є тривала грошова  політика. Її відмінна особливість  – введення жорстких лімітів на щорічні прирости грошової маси. Цей  показник визначається довгостроковим темпом зростання реального виробництва  і таким рівнем інфляції, який уряд вважає прийнятним і зобов'язується контролювати.

     Для того щоб грошова політика була справді  антиінфляційною, вказаного ліміту треба дотримуватися протягом тривалого  часу і, найважливіше, незалежно від  стану бюджету, інтенсивності інвестиційного процесу, рівня безробіття тощо. Межу грошової експансії треба перетворити  у стелю, що обмежує будь-яку діяльність держави, пов'язану зі змінами грошової маси.

     При цьому треба пам'ятати, що немає  більш підступного шляху розладнання  економіки будь-якої країни, як запуск зайвих грошей у сферу обігу. Тільки керуючись цими імперативами, держава  має шанси не допустити або  зупинити інфляцію. Очевидно, що здійснення антиінфляційної грошової стратегії  під силу лише сучасній банківській  системі, очолюваній незалежним від  виконавчої влади центральним банком.

     Проведення  центральними банками стабілізаційної  й антиінфляційної політики передусім  здійснюється за допомогою таких  економічних важелів, як облікова ставка, норма обов'язкових резервів і  операції на відкритому ринку. Перші  два важелі (регулятори) запускають механізми непрямої дії, що з'єднують  центральний банк з іншими ланками  банківської системи. Підвищуючи облікову ставку і норми обов'язкових резервів, центральний банк задає цій системі  неінфляційну лінію поведінки. Використовуючи третій регулятор, центральний банк уже безпосередньо впливає на стан грошового обігу. Саме він володіє  найбільшою силою впливу на грошову  масу.

     Ринкове господарство влаштоване так, що йому не під силу здійснювати повний контроль за рахунок грошової маси.

     Проте регулюючий потенціал центрального банку навіть за умови, що він діє  ідеально, в принципі обмежений. Адже, як було показано вище, в обігу постійно перебувають гроші, не тільки випущені центральним банком, але й інші, випущені комерційними банками. Насамперед йдеться про банківські чеки. Отже, покладаючись тільки на правильну грошову  політику, держава не зможе впоратися з інфляцією. Незалежний центральний банк, сучасна грошова стратегія, ефективна банківська система, безумовно, необхідні, але не достатні. Потрібні й інші, надійні заходи боротьби з інфляцією. [8]

2.3. Скорочення бюджетного  дефіциту

     Важливим  заходом антиінфляційної політики є скорочення бюджетного дефіциту з  перспективою його повної ліквідації до його здійснення можна йти двома  шляхами – через збільшення доходів  і зменшення видатків держави.

     Перевагу  все-таки слід надати другому шляху. Річ у тім, що посилення податкового  пресу в кращому випадку може принести лише миттєвий антидефіцитний результат. У тривалому плані  така політика звичайно веде до підриву  стимулів до праці та інвестування, уповільнення економічного розвитку і, як наслідок, скорочення надходжень до державного бюджету.

     Сучасна податкова система еволюціонізує  у протилежному напрямі – у  бік лібералізації, зниження ставок. Тобто правильна політика уряду, який хоче покінчити з бюджетним  дефіцитом, полягає не в тому, щоб  якнайбільше в економіки забрати, а в тому, щоб менше їй давати із державної скарбниці.

     Важливо відзначити, що вдосконалення податкової системи можна з успіхом перетворити  в елемент антиінфляційної стратегії. Як було показано вище, зниження ставок податку на прибуток дає додатковий імпульс інвестиційному процесу, а  від нього у віддаленій перспективі  слід чекати збільшення виробництва  і зайнятості, отже, маси доходів, що підлягають оподаткуванню. У кінцевому  підсумку ймовірні зростання державних  доходів і скорочення дефіциту.

     Щодо  ставок прибуткових податків, то їх зниження приводить до збільшення особистих  заощаджень, звичайно, у випадку, якщо вдасться переламати інфляційну психологію споживачів. Приріст заощаджень йде  як на фінансування економічного розвитку, так і на покриття дефіциту бюджету. З точки зору приборкання інфляції такий варіант дещо кращий, ніж урядові позики у центральному банку або грошова емісія, але щоб він став реальністю, оподаткування доходів має будуватися за прогресивною шкалою. А зниження ставок охоплює здебільшого високі доходи: отже, саме власники таких доходів схильні перетворювати їх приріст у заощадження, бідні все потратять на потреби споживання.