Німецький політичний економіст і соціолог-теоретик - Макс Вебер (1864–1920)

Вступ

Вебер Макс (1864–1920) – німецький  політичний економіст і соціолог-теоретик. Починаючи з ранніх праць з  історії торгового права Вебер  став однією з провідних постатей нового покоління політичних економістів  Німеччини 1890-х років. У 1898 році особисті негаразди змусили його облишити академічну викладацьку діяльність, що майже не відбилося на його наукових працях, кількість яких була величезною. Їх спільним спрямуванням було зацікавлення відносинами між правовими, політичними  і культурними утвореннями, з  одного боку, та економічною діяльністю – з іншого.

Його інтерес до цих проблем  був переважно теоретичним, включаючи  і систематизацію основних категорій  соціального та політичного життя  – водночас й універсальних, і  таких, що визначають специфічний характер сучасної західної цивілізації. Вебер  також активно включався в  політичні дискусії, що точилися в  Німеччині за часів кайзера Вільгельма, причому, з точки зору прогресивних націонал-лібералів, часто виступав у них як опонент, що надавало особливого сенсу його зацікавленню різницею між  наукою про суспільство і політичною практикою, а також значенням  правильних суджень у науці про  суспільство.

Уже майже на схилку свого життя  він почав розглядати свій науковий доробок як «соціологію», тож нині він відомий саме як один із «батьків-засновників» соціології. Проте його доробок є  надто різнобічним і не допускає якоїсь однозначної класифікації –  чи то віднесення його до певної дисципліни, чи то до окремої наукової школи.

Актуальність вивчення політичної теорії М. Вебера визначається тим, що в колишньому СРСР про його вчення було відомо дуже мало, але якщо про  нього і писали радянські дослідники, то розкривали його праці лише в  негативному світлі, оскільки погляди  Вебера багато в чому суперечили марксистсько-ленінській ідеології. Лише останнім часом, в теперішній українській літературі, почали з'являтися реальні оцінки Веберівських праць, що можуть заслуговувати на увагу.

Дослідженням праць М. Вебера на сьогодні займається багато вітчизняних  та зарубіжних політологів та соціологів, таких як Ю.Н. Давидов, П.П. Гайденко, А.И. Патрушев, В.П. Макаренко, М.В. Масловский, В. Шлухтер, И. Вайс, О. Прево, С. Бройер, Р. Майнц, М. Элброу, С. Колберг, А. Цингерле, Ф. Тенбурк та інші.

Але на сьогодні творчий доробок  Макса Вебера все ж таки остається  ще не остаточно вивченим, і також  актуальним залишається практичне  застосування його теорій для політичної та соціологічної наук.

Метою даного реферату є вивчення основних концепцій політичної теорії Макса Вебера.

1. Базові положення теорії еліт  Макса Вебера

Німецькому соціологу Максу  Веберу належить особливе місце в  розвитку науки про політику. Йому належить розробка теорії демократії, центральною ланкою якої стало вчення про механізм соціального контролю над відособленим від суспільства  бюрократичним апаратом. Головна  увага приділяється техніці відбору  політичної еліти, яка має підкоряти  собі бюрократію. Тут розроблено дві  взаємозв'язані проблеми: виділення  типів панування і способи  легітимізації (визнання законності) типів  панування.

Макс Вебер розглядав панування  як монопольну владу, а владу як здатність  нав'язувати свою волю з допомогою  примусу, сили, наказу тощо. І тут  Макс Вебер зупиняється на розкритті  змісту і суті поняття панування. Панування – такі відносини між  управляючими і управлінцями, за яких управлінець може нав'язувати управляючому свою волю шляхом примусу, наказу тощо. Відносини влади звичайно носять подвійний характер, що складається  як взаємозв'язок наділених владою і підкорених їй.

Володіючи владою, управлінці не тільки опираються на фізичний примус, але  й переконання підлеглих у  власній необхідності підкорятися, оправдання своєї позиції і дії. Жодна система законів, моральних  або інших, не прийде в рух без  бажання і волі людей сприйняти  систему. Панування, за Максом Вебером, це узаконене насилля, яке буває  трьох типів: традиційне, харизматичне і легальне або традиційне, харизматичне й раціонально-легальне лідерство.

Визначення типів лідерства. Традиційне лідерство грунтується на авторитеті звичаїв. Лідер цього типу отримує  і здійснює владу не завдяки власним  достоїнствам і заслугам, а відповідно до традицій і звичаїв. Традиційне лідерство  характерне для доіндустріального, тобто рабовласницького і феодального, суспільства. Влада традиційних  лідерів - це насамперед влада аристократичної  знаті.

Харизматичне лідерство грунтується  воно на вірі в незвичайні якості і  здібності лідера, його винятковість. Грецьке слово "харизма" означає "милість", "благодать", "божий  дар". У період утвердження християнства ним характеризували проповідників, котрим приписували дар безпосереднього  спілкування з Богом поза офіційними релігійними інституціями. У політичній практиці під харизмою розуміють  такі риси індивіда, які оточення сприймає як незвичайні, недоступні іншим, а  тому визнає його за правителя. Харизматичне лідерство виникає в суспільстві, як правило, в кризові періоди.

Спонукальним мотивом до передання  влади харизматичному лідерові є  усвідомлення широкими масами, а також  значною частиною правлячої еліти  нездатності наявних у країні представницьких інститутів вивести  країну з кризи, консолідувати суспільство  навколо тієї чи іншої цілі суспільного  розвитку. Це викликає потребу в  різкому посиленні впливу виконавчої влади і пошуку політичного лідера як месії, здатного вивести країну з  глибокої й затяжної кризи.

Раціонально-легальне лідерство базується  на переконанні в законності й  раціональності встановлених порядків та у праві на панування органів, які здійснюють владу. Ці органи і  їхні керівники - політичні лідери - обираються через демократичні процедури, їм надаються повноваження, за зловживання  якими вони несуть відповідальність перед виборцями.

2. Теорія раціональної бюрократії  М. Вебера

Поява бюрократії як соціального явища  пов'язана з потребою правління, регулювання соціально-політичних відносин, i це зумовило формування ще за рабовласницького ладу особливої  групи людей, певного соціального  прошарку, який спеціалізувався на цьому виді діяльності. Організаційного  оформлення ця група набула у вигляді  апарату чиновництва. 3 розвитком  суспільства змінювались i організаційні  форми i спектр впливу бюрократії, але  ніколи не змінювалася сама сутність бюрократії й бюрократизму.

Слід мати на увазі, що тема бюрократії й бюрократизму в політичному  житті суспільства є багатоаспектною, її досліджували протягом yciєї багатовікової  історії розвитку людської цивілізації. Само поняття "бюрократія" вперше з'явилось у 1745 році,його запровадив французький дослідник Вінсент  де Турне. Дальший науковий аналіз бюрократії й бюрократизму пов'язаний з іменами  таких визначних мислителів, як Г. Гегель, К. Маркс, М. Вебер, Т. Парсонс, Р. Міхельс, О. Тофлер та ін. Термін "бюрократія" походить від франц. bureau — бюро, канцелярія; і грец. kratos — влада, сила і трактувався  як панування канцелярії, контори, як специфічна форма соціальної організації  і відносин у суспільстві, в якому  центри виконавчої влади практично  незалежні від більшості її членів. До бюрократії відносили вищий, привілейований прошарок чиновників-адміністраторів  у державі.

Поняття "бюрократизм" ширше  за своїм змістом, ніж "бюрократія", і вживається для характеристики такого стану управління державою чи іншими різними організаціями, де існує "панування канцелярії", відірваність виконавчих органів від інтересів  цих організацій, а пріоритет  надається власним потребам, де функціонують відносини формалізму, некомпетентності, консерватизму, корупції тощо.

У сучасних наукових дослідженнях простежується  широке трактування поняття "бюрократизм", яке використовується для аналізу  таких явищ суспільного життя, як недосконалість управління через низький  професійний і культурний рівень її працівників, протиставляння групових інтересів суспільним тощо.

Наукові дослідження бюрократії й  бюрократизму започаткував Гегель. Він  обґрунтував переваги бюрократії й  бюрократичних методів управління, які базуються на спеціалізації  й поділі праці в урядових структурах. Така спеціалізація, на його думку, давала можливість забезпечувати високу освіченість  і професіоналізм, неупередженість  і запобігання зловживанням владою та надійний захист державних інтересів.

Серед досліджень, які найбільше  вплинули на формування наукового уявлення про бюрократію як соціальне явище, політологи виділяють соціальну  теорію М. Вебера. Він пов'язував функціонування бюрократії з відносинами управління, панування, позитивно оцінював соціальну  роль бюрократії, наголошуючи на тому, що сутність бюрократії - в професіоналізмі  управління, складниками якого є  раціональні знання управлінської  сфери, сувора дисципліна, відповідальність, неупередженість тощо. Ефективність діяльності бюрократії визначається певними  умовами та принципами, серед яких:

1. Створення особливих сфер компетенції  шляхом розподілу посад між  службовцями, визначення повноважень,  якими наділена кожна посадова  особа;

2. Надання прав і забезпечення  роботою посадової особи тільки  залежно від того, як вона виконує  свої службові обов'язки;

3. Право чиновника регулювати  діяльність своїх підлеглих та  ін.

Висока оцінка бюрократії М. Вебером (як вершина управлінської раціональності та ефективності; як ідеальний тип  управління) пояснюється тими значними перевагами бюрократії, що полягають  у створенні раціональних структур з широкими можливостями універсального застосування їх у різних соціальних інституціях. При цьому раціональність М. Вебер розглядав як взаємозв'язок влади, управління та способу життя, а ідеальність - як зразок раціональної організації.

4. Чітке визначення й неухильне  дотримання системи верти кальних  зв'язків (службова ієрархія);

5. Відрегульований поділ праці,  що ґрунтується на спеціалізації;

6. Система правил і директив  чітко встановлює права й обов'язки  працівників (членів) і організації;

7. Сстема чітко і точно визначених  методів і прийомів при виконанні  завдань.

Таким чином, бюрократію М. Вебер представляв  як наслідок процесу раціоналізації суспільства і культури з широкими можливостями впливати на всі сфери  суспільного життя. Запорукою високої  професійності бюрократії є чітка  організація постійно діючого, підпорядкованого регламентові апарату чиновників, де кожний займає певне становище (завдяки  особистій незалежності); призначення  за угодою (контрактом); одержання належної заробітної плати; відповідна професійна кваліфікація та ін. Важливими умовами  є й відокремлення приватного життя від службової діяльності; можливість службового зростання і  службової недоторканності. Порушення  цих умов призводить до втрати особистої  незалежності чиновника і, відповідно, до виникнення казнокрадства, хабарництва, зловживання службовим становищем, сваволі, формалізму тощо.

М. Вебер привертав увагу до тривожної  тенденції зростання автономності й можливості виходу апарату чиновників з-під контролю і навіть до розгортання  анонімної системи впливу на суспільні  процеси з ускладненням процедур прийняття управлінських рішень.

Багато ідей, які висловив М. Вебер, знайшли підтримку і набули подальшого розвитку в сучасній політології, хоч  і тут спостерігаються розбіжності  в трактуванні змісту поняття "бюрократія", соціальної ролі й функції бюрократії в регулюванні соціальних процесів. Так, категорія "бюрократія" вживається для характеристики посадових осіб - чиновників, службового персоналу; адміністративного  апарату як системи взаємопов'язаних посадових осіб; будь-якої організації  зі штатом службовців; держави, в управлінні якою керівна роль належить її посадовим  особам; суспільства, в якому домінує  бюрократія. Терміни "бюрократія" і "бюрократизм" використовують і  для характеристики раціональної організації, ефективної адміністрації; адміністративного  управління, що його здійснюють посадові особи, і водночас бюрократизм тлумачиться  як бюрократична поведінка з її неефективною організацією.

Отже, тут очевидна багатофункціональність використання як самого поняття "бюрократія", так і оцінки соціальної ролі бюрократії.

У радянській і вітчизняній літературі проблематика бюрократії й бюрократизму не знайшла належного аналізу. Вважалося, що в радянському суспільстві  немає політичної й економічної  бази для її існування, а тому завжди йшлося переважно в критичному плані, лише стосовно бюрократії капіталістичного суспільства.

Значну увагу дослідженню бюрократії й бюрократизму приділяють західні  й американські вчені, які прагнуть знайти відповіді на питання про  сутність бюрократії та про її роль у сучасному процесі управління соціальними процесами, про умови  і чинники раціональності її діяльності, про чинники, які призводять до ірраціональності функціонування бюрократії, та про  особливості завдань бюрократії в демократичних суспільствах.

Узагальнюючи найважливіші результати досліджень, треба зазначити, що дуже важливо і необхідно, щоб здійснювали  управління й виробляли політичні  рішення саме професіонали, які пов'язані  не лише співробітництвом, взаємозалежністю, а й своєрідною бюрократичною  корпоративністю. Необхідність бюрократії зумовлюється самою природою організації  та управління соціальними процесами. Водночас домінуюча роль демократії, на думку О. Тоффлера, можлива лише в індустріальному суспільстві, де вона розробляє і втілює в життя  стандартизовані рішення, що їх приймають  у вищих ешелонах суспільної ієрархії. У новій "супер-індустріальній цивілізації" (інформаційній цивілізації) функції  бюрократії, за Тоффлером, будуть виконувати об'єднання, що створюватимуться лише на час розв'язання певних завдань, а централізована бюрократія повинна  буде передати свої функції децентралізованим  спільнотам. Формування бюрократії стало  наслідком дедалі зростаючої політичної централізації суспільства, тоді як демократичний розвиток передбачає децентралізацію всього суспільного  життя і, відповідно, втрату домінуючої ролі бюрократії.