Міжнародні економічні відносини

Контрольне  завдання

на тему:

Регіональна політика ЄС

по курсу  “Міжнародні економічні відносини  ” 
 
 

Зміст 
 

Вступ……………………………….................................................................3 

1. Суть та значення регіональної політики у сучасному  суспільстві………………………………………………………...4
2. Еволюція регіональної політики в ЄС…………………………..5
3. Механізми та інструменти реалізації регіональної політики ЄС у 2007 – 2013 роках…………………………………………………7
4. Механізми зближення України та ЄС в регіональній політиці..8

Висновки…………………………………………………………………….9 

Використана література……………………………………………………10 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП 

Регіональна політика – важлива сфера діяльності держави, зумовлена її регіональним розвитком, спрямована на вдосконалення суспільної діяльності в регіонах, враховуючи загальнонаціональні пріоритети, інтереси та можливості регіонів. Сутністю регіональної політики є ефективне управління регіональним розвитком країни з урахуванням об’єктивних процесів, що відбуваються в регіонах, та реалізація інтересів держави відносно регіонів. Мета регіональної політики – згладжування соціально-економічних диспропорцій у розвитку регіонів у контексті загального економічного піднесення країни і підвищення стандартів життя населення, вирішення проблем депресивних регіонів, стимулювання економічного зростання найрозвиненіших регіонів.

На регіональний розвиток країни, територіальні відмінності  в її господарській діяльності та рівнях життя населення значно впливають  суспільно-географічні чинники: природно-ресурсний, демографічний, науково-інтелектуальний  потенціал, спеціалізація й територіальна  структура господарства, розселення населення і ступінь урбанізованості території, географічне та геополітичне розташування регіонів, їх інфраструктурне забезпечення. Вони є первинною основою суспільних процесів в регіонах.

Економічні успіхи ЄС у перші роки створення цього  об'єднання сприяли формуванню хибної думки про те, що поглиблення інтеграції однозначно зменшує міжрегіональні диспропорції та підвищує рівень конкурентоспроможності кожного регіону. Проте з приєднанням Великої Британії до ЄС, а пізніше - Греції, Іспанії та Португалії, стало очевидним, що інтеграція не забезпечує остаточного розв'язання регіональних проблем. Тому активна регіональна політика ЄС спрямовувалася на послаблення соціально-економічних диспропорцій між регіонами, зниження рівня відсталості регіонів з несприятливими умовами розвитку. Серед основних інструментів регіональної політики значну увагу приділяли інтеграції прикордонних регіонів через двостороннє міжнародне співробітництво та створенню єврорегіонів, які забезпечували транскордонне співробітництво.

Місцева автономія  і регіоналізація є метою європейського правового порядку і європейської політики в сфері права. Це стосується як Ради Європи, так і Європейського Союзу.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

I. Суть та значення регіональної політики у сучасному суспільстві 

Серед численних  підходів до гармонізації відносин по лінії "центр - регіони" завжди виділявся  той, що був втілений у послідовній  регіональній (структурній) політиці Європейського  Союзу, яку характеризували конкретні  механізми реалізації, наявність  регульованої ієрархічної структури  територіального устрою, багаторівнева  система контролю за результатами реалізації програм та ініціатив, а отже, і  за ефективністю використання коштів. Відмітною рисою європейського  регіонального планування, поставленого в основу методологічної концепції 90-х років XX ст. "Європа регіонів", була неокейнсіанська модель розвитку. Упродовж останніх 20 років це приносило очікуваний ефект, який діставав прояв насамперед у зменшенні контрастності в економіці регіонів, подоланні територіальних диспропорцій, плануванні міграційних потоків тощо. Врешті-решт це сприяло гомогенізації європейського економічного простору, яка, проте, вже на початку XXI ст., після чергового розширення ЄС, виявилася, скоріше, незбутньою мрією європейців, аніж реальністю життя.

Сучасна теоретична концепція регіональної політики ЄС і практичні заходи для її втілення перебувають у тісному кореляційному  зв'язку. Методологічні підходи європейських регіоналістів дедалі більше ідентифікуються як суто інтеграційні, і це дає підстави стверджувати, що склалася не просто система європейських шкіл з регіональної економіки, а цілісна економічна інтеграційна наука, яка спирається на численні розробки, що мають системний характер і спрямовані на вдосконалення внутрішньої побудови ЄС, у тому числі її інституційності. [7, c. 25-27].

Якісним змінам в європейській регіоналістиці сприяли наукові дискусії кінця 90-х років XX ст. - початку XXI ст., в яких здобули свій відбиток ідеї конкуренції міст і територій, регіоналізації глобального простору, територіального планування, прогнозування та регіонального аналізу.

Початок XXI ст. ознаменував  новий етап продукування теорій у  царині регіоналістики; кожна з них пропонувала більш складні моделі впливу на локальний розвиток, у тому числі шляхом залучення на депресивні території венчурного капіталу, що мав інвестуватися перш за все в галузі "нової економіки". Фінансовий вплив останньої на регіональну динаміку виявився значно сильнішим, ніж численні гранти євроструктур, при цьому в ЄС набула надзвичайно великого поширення ідея про переваги саме ринкових підойм регулювання локальних систем економічного зростання. Нові технології дуже вплинули на характер руху капіталу і спровокували загострення мікрорегіональної конкуренції, з легкої руки професора X. Сіберта із славнозвісного Інституту світової економіки (м. Кіль, Німеччина) названої локальною конкуренцією,адже за нових обставин конкурували вже не сільськогосподарські території, для яких з кожним роком виділялося дедалі більше дотацій, а міста, що пропонували інвесторам кращі умови для вкладення коштів, розвинуту інфраструктуру, вищу якість людського капіталу. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

II. Еволюція регіональної політики в ЄС 

Диспропорційність взагалі притаманна будь-якій системі, що розвивається, і прагнення досягти  повної гармонії в межах існуючих ієрархічних зв'язків часто-густо  лишається нездійсненним, скільки  б зусиль до цього не докладалося. З іншого боку, абсолютна відсутність  регулювання може призвести до цілковитої дезінтеграції самої системи, що зводить нанівець здобутий у ході інтеграції синергетичний ефект. Саме на ґрунті "розумної достатності" вибудовувалася у повоєнні часи регіональна політика ЄС.

Римський Договір  про європейські співтовариства (1957 р.) поряд з численними ініціативами та певними механізмами регулювання  мав у своїй основі ще й ідею гармонізації регіонального розвитку, яка передбачала збалансований  поступ усіх регіонів Європейського  співтовариства, але передусім тих, що відставали (less-favoured regions).

І все ж таки найбільш конфліктним в Європейському  співтоваристві тієї пори залишалося сільське господарство. "Винні війни" між Італією і Францією, проблеми збуту надлишкової яловичини, сирів  та дешевих цитрусових, необхідність впровадити квоти на вилов риби виявили  чимало глибоких суперечностей в  інтеграційному угрупованні, а рішення, які приймалися в Брюсселі, інколи призводили до подальшого занепаду регіонів, зокрема тих, що мали переважно аграрну  спеціалізацію. Ці та деякі інші функції  було покладено на Європейський фонд забезпечення і гарантій у сільському господарстві (EAGGE) ", створений у 1962 р. Його роль, особливо Секції управління, у реалізації структурної політики ЄС була доволі значною, оскільки передбачалися  застосування фінансових механізмів у  розвиткові аграрних територій і  допомога фермерам у найменш розвинутих регіонах.

У 70-х роках  у країнах Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) виразно позначився той факт, що в інтеграційному угрупованні  існує чимало й інших проблемних регіонів, зокрема "старопромислових", які ще на початку XX ст. вважалися авангардними з огляду на їхню промислову спеціалізацію (чорна металургія, вугільна промисловість тощо), а наприкінці 60-х уже характеризувалися сталою тенденцією до занепаду. Ельзас та Лотарингія, за які впродовж багатьох років боролися Франція і Німеччина, стрімко скочувалися до розряду депресивних, тому що застосування в ЄС матеріапоощадних технологій суттєво зменшувало попит на чорні метали, вугілля, кокс тощо. Ідея підтримки регіонів, що "потерпали" від науково-технічного прогресу, дуже швидко матеріалізувалася: у 1975 р. було створено Європейський фонд регіонального розвитку (ERDF), на який було покладено функції розвитку інфраструктури регіонів, стимулювання створення нових робочих місць (цю функцію нерідко критикували через дублювання її Європейським соціальним фондом), підтримки проектів місцевого масштабу тощо[11, c. 93-96].

Єдиний Європейський акт (1986 р.) визначив напрями політики згуртування (Cohesion Policy), яка й досі є пріоритетною і передбачає функціонування поліструктурної моделі соціально-економічного розвитку регіонів ЄС. Уже в 1988 р. Рада ЄС у Брюсселі ухвалює рішення про здійснення операцій по лінії Фондів солідарності (нинішня назва - Структурні фонди), для чого бюджетом відводилося 68 млрд. екю.

Кошти, що виділялися у 90-ті роки для регіонів, були рекордними за обсягами для ЄС, а тому логічним був і системний аналіз наслідків  такого розширеного фінансування. Учені-регіоналісти з Лондонської школи економіки та політики, що займалися проблемами конвергенції, дійшли висновку, що регіони в цілому мали тенденцію до зближення.[13, c. 34-36].

У березні 1999 р. на засіданні Європейської Ради в  Берліні було прийнято фундаментальні рішення щодо розвитку ЄС у найближчі 7 років; документ, який дістав назву "Agenda-2000" ("Порядок денний-2000"), визначив перспективи, прості й послідовні фінансові  механізми гармонізації регіональних суперечностей. Було сформульовано  такі цілі:

- сприяння розвиткові  та реструктуризації регіонів, що  відстають (мета 1);

- підтримка регіонів  зі структурними проблемами у  сфері соціально-економічних перетворень  та сільського господарства (мета 2);

- модернізація  політики в царині освіти, професійно-технічної  підготовки, зайнятості і відповідних  систем (мета 3). 

Основними механізмами  реалізації цілей стали зазначені  вище Структурні фонди ЄС та Фонд згуртування, які у своїй діяльності почали користуватися п'ятьма принципами, що встановили нові правила регулювання  регіонального розвитку, а саме:

- концентрації (передбачалась підтримка лише  тих проектів, що відповідали  цілям "семирічки");

- програмування  (вимагалося досягнення необхідного  ефекту, визначалися стадійність  і взаємодія на локальному  рівні);

- партнерства  (системна взаємодія і кооперація  міжЄврокомісією, національними регіональними та локальними органами влади);

- компліментарності  (від кожного з учасників вимагалася  конкретизація фінансового внеску  до спільного проекту);

- субсидіарності (реалізація заходів на наднаціональному рівні може бути здійснена лише тоді, коли ефективність роботи на національному, регіональному, локальному рівнях поступається перед ним). 

Основними інструментами  реалізації регіональної політики на національному та наднаціональному рівнях в ЄС виступали: інвестиційний  грант (найпотужніший з усіх існуючих), субсидіювання відсоткових ставок (Бельгія, Німеччина, Греція, Норвегія, Португалія, Великобританія), податкові  пільги (Фінляндія, Франція, Греція, Італія), податкова знижка на амортизацію (Греція), субсидії, пов'язані з використанням  робочої сили (Австрія, Бельгія, Франція, Ірландія, Швеція, Великобританія), транскордонні  пільги (Фінляндія, Швеція). [14, c. 51-54].

На початок  реалізації "Порядку денного-2000" всі регіони ЄС були приведені  у відповідність до системи номенклатурно-територіальних одиниць статистики (NUTS), запровадження  якої розпочалося ще в 1988 р. Ця модель дозволила вибудувати чітку ієрархію регіонів 15 країн Європейського  Союзу, яка відтепер включала:

- NUTS-I (78 од.). Це  були землі Німеччини, Бельгія,  Данія, Швеція, Ірландія, а також  Уельс та Шотландія у Великобританії, території просторового планування ZEAN у Франції та інші регіони;

- NUTS-II (210 од.) - автономні  регіони в Іспанії та франції,  включаючи її заморські території,  провінції у Бельгії та Данії,  італійські регіони, австрійські  "Lander", німецькі "Regierungsbezirke" (первинні адміністративні субрегіони в землях) тощо;

- NUTS-III (1093 од.) - первинні  локальні формування, які умовно  відповідають "сільським районам"  України, що об'єднані між собою  по дві-три одиниці.