Історичні та концептуальні вимоги благодійництва

   Порівняльний  аналіз понять «благодійність», «благодійництво» та «благодійна діяльність» свідчить, що, наприклад, благодійництво є приватною  акцією з надання допомоги нужденним  із боку фізичних і юридичних осіб (які не є благодійними організаціями), а благодійна діяльність – це регулярна діяльність із метою надання благодійної допомоги, що провадиться благодійними організаціями. Поняття «благодійність» поєднує в собі благодійництво і благодійну діяльність, тому за змістом воно є ширшим від двох останніх понять. Їх споріднює загальна мета: і благодійництво, і благодійна діяльність здійснюються з метою надання доброчинної допомоги.

   На  нашу думку, благодійність – це добровільна, усвідомлена, безкорислива діяльність організованих суб’єктів (благодійних  об’єднань) і одноразова чи періодична дія окремих благодійників, спрямована на покращення соціального стану  певних осіб, які цього потребують, та розв’язання проблем соціально-культурної сфери суспільства загалом. А благодійництво – це добровільна, безкорислива, усвідомлена пожертва, що здійснюється у формі фінансової, матеріальної, організаційної допомоги чи наданої послуги, із метою покращення матеріального та морального стану її набувача. Таке визначення точніше відтворює значення цього поняття, бо вказує на те, що благодійництво – це конкретна дія, здійснена щодо іншої особи, яка має в цьому потребу. Водночас благодійна діяльність – це добровільна, безкорислива, усвідомлена, неприбуткова економічна діяльність організованих суб’єктів із надання фінансової, матеріальної, організаційної допомоги її набувачам, а також безоплатного надання послуг, що здійснюється з метою покращення матеріального й морального стану окремих осіб та соціально-економічного розвитку. Інакше кажучи, благодійну діяльність можна трактувати як особливий вид соціальних відносин, які виникають між юридичними й фізичними особами та державою під час формування й використання благодійних коштів, надання матеріальної, організаційної допомоги, а також соціальних послуг із метою покращення реалізації конституційних прав громадян на охорону здоров’я, освіту, соціальний захист, культурний розвиток і забезпечення суспільного добробуту загалом.

   З огляду на те, що у ст. 16 Закону «Про благодійництво та благодійні організації» ідеться про «здійснення благодійними організаціями благодійної діяльності у вигляді надання конкретних послуг (виконання робіт), що підлягають обов’язковій сертифікації або ліцензуванню, допускається після такої сертифікації або ліцензування в установленому законодавством України порядку», можна дійти такого висновку: благодійна діяльність передбачає також надання послуг. У зв’язку з цим необхідно врахувати у визначенні поняття «благодійна діяльність» таку її форму, як надання послуг. Це, на нашу думку, гармонізує Закон «Про благодійництво і благодійні організації» із Законом «Про соціальні послуги», ст. 1 якого визначає поняття соціальних послуг [6]. Його розуміють як комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, здійснюваних щодо окремих соціальних груп чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах і потребують сторонньої допомоги, із метою поліпшення або відтворення їхньої життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до повноцінного життя.  

   3. Благодійна діяльність – складова  соціальної діяльності. 

   Відповідно  благодійна діяльність є складовою  соціальної діяльності.

   Соціальна діяльність – це єдність теоретичного й матеріально-практичного процесів, що здійснюються соціальними суб’єктами з метою цілеспрямованого використання та зміни навколишнього середовища в інтересах людей.

   На  нашу думку, регулювання благодійної  діяльності як складової соціальної здійснюється за загальними принципами соціального регулювання, об’єктивна необхідність якого зумовлюється сутністю людського суспільства. Останнє, у свою чергу, складається з великої кількості осіб, спільна діяльність яких викликає потребу формувати й узгоджувати їхню поведінку в усіх сферах суспільного життя, що й досягається за допомогою соціального регулювання. Його мета полягає у приведенні поведінки індивідів та їхніх груп у відповідність із об’єктивною закономірністю, яка існує у суспільстві. Інакше кажучи – в досягненні оптимально можливого збігу дій суспільних законів із життєдіяльністю людей, у якій ці закони проявляються.

   Соціальне регулювання в суспільстві було завжди. Отже, воно має загальний  характер щодо системної природи  суспільства, суспільної колективної праці людей, потреби у спілкуванні під час трудової діяльності та в побуті, необхідності обмінюватися продуктами матеріальної та духовної діяльності.

   Розрізняють індивідуальне та нормативне соціальне  регулювання.

   Індивідуальне регулювання має певні переваги: допомагає у розв’язанні життєвих проблем з урахуванням особливостей конкретної ситуації, особистих якостей особи, характеру відносин, що виникають.

   Водночас  його недоліки проявляються за відсутності  нормативного регулювання: щоразу життєву ситуацію необхідно залагоджувати заново, немає єдиного загального порядку, а головне – є великі можливості для прийняття суб’єктивних рішень [2, с. 43–44].

   Зазначені недоліки можна усунути за допомогою  того-таки нормативного регулювання: із прийняттям загальних правил досягається єдиний порядок, що безперервно діє, у суспільних відносинах; забезпечується приведення поведінки людей до загальних норм, спричинених вимогами економіки, соціальним життям загалом; значно зменшуються можливості для сваволі чи випадковості.

   Нормативне  регулювання впливає на суспільні  відносини через посередництво  індивідуального, яке, в свою чергу, без нормативного не може існувати, позаяк спочатку створюється модель поведінки (нормативне регулювання), а  потім уже на неї орієнтується реальна поведінка конкретного індивіда чи групи індивідів (індивідуальне регулювання).

   До  видів нормативних систем, за допомогою  яких здійснюється нормативне регулювання  в суспільстві, окрім норм права, належать мораль, звичаї, естетичні, релігійні та корпоративні норми (або норми громадських організацій).

   Право й мораль – основні соціальні  регулятори поведінки людини. Відмінність  між нормами права й моралі полягає не лише в їхніх різних характеристиках, приміром, у більш  формальній визначеності права порівняно з мораллю. Різняться також і сам зміст норм, їхня логічна будова. Для правових норм характерними є заборони й дозволи («заборонено» – «можна«). Норми моралі свій регулятивний уплив виражають оціночними поняттями типу «добро» – «зло», «справедливо» – «несправедливо», «сором», «совість» тощо.

   Учений  Я. Магазинер зауважував, що «відмінність права від моралі полягає у  тому, що зобов’язання, яке покладається правом, є обов’язком перед певними  особами, які можуть вимагати його виконання. Водночас зобов’язання, покладене мораллю, є обов’язком перед невизначеною чисельністю осіб, які становлять наше суспільство або середовище (клас, партія, професія). Наприклад, обов’язок не обманювати є моральним зобов’язанням перед невизначеною кількістю людей; тут немає особливого уповноваженого, який може вимагати виконання цього обов’язку. Натомість відшкодування збитків, завданих корисливим обманом, є юридичним обов’язком перед обманутим, який може вимагати цієї винагороди».

   Такі  міркування автора є актуальними й нині. Щодо юридичних обов’язків Я. Магазинер зазначав: «Вони часто збігаються з моральними. Наприклад, корисливий обман одночасно є порушенням морального і юридичного обов’язку. Але цей збіг не завжди може бути: те, що є обов’язковим відповідно до права, може бути необов’язковим за правилами моралі і навпаки» [8, c. 21].

   Підсумовуючи  викладене щодо співвідношення норм права й норм моралі, слушно навести  слова С. Алексєєва: «Право й мораль – два своєрідні, самостійні інститути  соціального регулювання, вони взаємодіють, але взаємодіють саме як особливі, суверенні явища, кожне з яких в опосередкуванні суспільних відносин виконує свої особливі функції та має свою особливу цінність» [1, c. 36].

   Важливо донести до суспільної свідомості тезу про практичну цінність благодійності як для благодійника, так і для всього суспільства, що отримує реабілітованих громадян, а також для пом’якшення гостроти соціальних проблем. Залучення до їхнього розв’язання широких кіл громадськості через участь у роботі громадських та благодійних організацій на добровільних засадах може створити передумови для формування такої системи саморегуляції у суспільстві, коли проблеми, що постають, можуть бути розв’язані за рахунок внутрішнього потенціалу цього суспільства.

   Жодне суспільство не обходиться без матеріальної нерівності між громадянами та без благодійної діяльності в тій чи іншій формі. Державі благодійність потрібна для підтримки суспільної рівноваги та гармонійного розвитку. Для релігії благодійність залишається необхідною умовою морального здоров’я людини. А загалом для суспільства благодійність була одним із засобів поліпшення матеріального стану та надання моральної підтримки незахищеним верствам населення країни.

   Відновлення в Україні благодійної діяльності дасть державі можливість певною мірою зменшити витрати та зняти з себе відповідальність за виконання багатьох соціальних завдань, особливо сьогодні, коли досягнути громадської злагоди можна лише шляхом виявлення милосердя та соціальної відповідальності. 

4. Висновок. 

      Благодійництво, благодійна діяльність здійснюються на засадах законності, гуманності, спільності інтересів і рівності прав її учасників, гласності, добровільності та самоврядування.

      Суб’єктами  благодійної діяльності є благодійні організації, які утворені та діють відповідно до цього Закону, а також інші благодійники та набувачі благодійної допомоги.

      Діяльність  благодійників і благодійних  організацій має суспільний характер, що не суперечить їх взаємодії з органами державної влади і не позбавляє права на отримання державної допомоги.

      Фізичні та юридичні особи можуть займатися  благодійництвом самостійно або разом з відповідними благодійними організаціями, зареєстрованими у встановленому законодавством порядку.

      Можна підсумувати, що для вирішення цієї проблеми благодійництва слід не лише законодавчо стимулювати благодійності з боку бізнесового сектору, а й запровадити інші форми та способи рівноправного та взаємовигідного партнерства громадського сектору та бізнесу.

      Експерти  зазначають також, що у рамках чинного законодавства бізнес завжди лишатиметься осторонь вирішення соціальних проблем. Єдина форма взаємодії бізнесу та громадського сектору, яка передбачена чинним законодавством, — благодійна діяльність, у рамках якої комерційна фірма має право надавати безоплатно товари, послуги та грошові кошти населенню, розмір такої благодійної допомоги не повинен перевищувати 4% доходу фірми за попередній звітний період. Згідно чинного законодавства на суму «благодійності» зменшується база оподаткування прибутку фірми, тоді як за кордоном на суму благодійної допомоги зменшується розмір сплачуваного податку. Нерозвиненість українського меценатства пов’язане із не сформованістю середнього класу, адже за статистикою в США, де кошти від пожертвувань складають 60% обсягу валового продукту, благодійністю займається кожен третій представник середнього класу і лише дуже невелика кількість (близько 10% дуже багатих людей).

      Отже, головним завданням на найближчий час  є виробити спільне бачення суті і логіки реформи благодійного законодавства між органами влади та благодійними фондами, корпоративними благодійниками, одержувачами благодійної допомоги. Дуже важливо знайти спільну позицію з ключових питань між Міністерством культури і туризму, Міністерством фінансів, Державною податковою адміністрацією, Міністерством юстиції, Секретаріатом Кабінету Міністрів України, Комітетом ВРУ з питань культури і духовності та Комітетом ВРУ з питань податкової і митної політики.  
 
 
 

5. Список використаних джерел. 

     1.Алексеев С. С. Теория права / С.С. Алексеев. – М.: БЕК, 1996. – 311 с.

     2.Безгубенко Л. М. Професійна етика: Навчально-методичний комплекс / Буздуган Я. М., Дем’янишин В. Г., Гендович П. М. – Тернопіль, 2007. – 174 с.

     3.Буздуган Я. М. Роль благодійних організацій у вирішенні соціальних проблем суспільства // Наукові записки. – ТДПУ. Серія: Економіка. – 2002. – № 12.

     4.Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 року № 531/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 46.

     5.Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» від 7 березня 2003 року № 3091-111 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 14.

     6.Закон України «Про соціальні послуги» від 19 червня 2003 року № 966-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 45. – Ст. 358.

     7.Магазинер Я. М. Избранные труды по общей теории права / Отв. ред. докт. юрид. наук, проф. А. К. Кравцов. – СПб: Изд-во Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2006. – 352 с.

     8.Ступак Ф. Я. Благодійні товариства Києва (др. пол. ХІХ – початок ХХ ст.): Монографія / Ф. Я. Ступак. – К.,  1998. – 208 с.

      9.Чепурнов В. О. Некомерційні організації України: проблеми розвитку правової бази // Міжнар. конф. «На порозі тисячоліть: сучасні підходи до розвитку громад та регіонів» – Ужгород: Мистецька лінія, 2000. – С. 72–76.

      10.Ярошенко Л. Заможні Заходу б’ють благодійністю по кризі [Електрон. ресурс] / Л. Ярошенко // Український форум благодійників - Режим доступу: http://www.ufb.org.ua/international/1335.html.