Змiни у державному ладi пiд час Визвiльної Вiйни 1648 – 1654 р.р

Бондаренко О. Г.
Нацiональний унiверситет «Одеська Юридична Академiя

Змiни у державному ладi пiд час Визвiльної Вiйни 1648 – 1654 р.р.

Посилення соцiального, нацiонального та релiгiйного поневолення на українських землях призвело до початку нацiонально – визвiльної вiйни, яка стала единою можливiстю для українського народу отримати свободу та незалежнiсть, вiдстояти свої права на вiльне iснування як народа.

Визвiльна вiйна свідчила про пробудження української нацiї, про її прагнення до самостiйного життя, до вiдрождення української державностї. Як нам вiдомо, основними ознаками держави є єдиний терiторiальний простiр, де здiйснюється господарська дiяльнiсть та наявнiсть особливої групи людей – аппарата управлiння, який здiйнює рiзноманiтнi суспiльнi функцiї, але за необхiднiстю має можливiсть здiйснити державний примус. До цих ознак необхiдно додати єдину систему оборони та зовнiшню полiтику, єдину держану мову, наявнiсть прав у громадянина, якi захищаються державою. У сукупностi цi ознаки характеризують державу; i не може iснувати держава, яка не має таких ознак чи володiє їх обмеженим перелiком.

Роздивимося бiльш детально наявнiсть цих ознак на прикладi українськой державностi, яка зарождувалася пiд час Визвiльної Вiйни.

У ходi Визвiльної вiйни полiтичний та суспiльний лад зазнали значних змiн. Мiсто панiвної соцiальної групи замiсть польської шляхти зайняло казацтво та українськi шляхтичi. Але не дивлячись на вигнання польської шляхти, розподiл на панiвнi i залежнi стани залишився.

У полiтичному ладi мав мicто значний ряд змiн, якi ми роздивимось детальнiше.

Вперше за Визвiльну вiйну терiторiя незалежної України була засвiдчена у Зборiвському договорi, згiдно з яким територiя вiльної України займала три воєводства – Київське, Брацлавське та Чернiгiвське, якi були подiленi на 16 полкiв  i 262 сотнi. Таким чином, визволена територiя тепер мала власний адмiнiстративно–територiальний розподiл. Полково-сотенний лад був iстотним елементом української державностi. Починаючи з лiта 1648 року полки i сотнi як територiальнi одиницi включають до свого складу усе населення, яке проживало у iх межах, i на нього поширюється влада полкових та сотенних урядiв. У 1654 роцi до звiльненої терiторiї вiдносилися Лiвобережжя та Правобережжя (крiм Галичини та Волинi), а також значна частина терiторiй на Пiвднi.

Отже, до момент укладення українсько-московського договору 1654 року Україна була незалежною державою, яка мала свою державно органiзовану терiторiю.

На закріпленій правовими засадами українській території Б. Хмельницький у ході Національно-визвольної війни ство­рював органи влади й управління. У цьому йому допомагала сильна старшинська група, що здійснювала керівництво пов­стансько-визвольним рухом.

З названих угруповань Б. Хмельницький створював дер­жавний апарат управління. Прототипом його були установи, що вже існували в Запорозькій Січі та реєстровому козацтві. Вся влада належала козацькому війську. В найвищому органі влади — раді мали право брати участь усі козаки, кожен міг виступати й голосувати. Але фактично козацьку раду пізніше підмінила рада старшин.

Рада обирала гетьмана та інших старшин, усувала їх з посад, вирішувала головні політичні військові й господарські справи, здійснювала судочинство. До складу старшинської ради входили насамперед полковники й генеральна старши­на. Іноді рада була розширеною. Як учасники весняної ради 1652 р. згадуються сотники, а ради 1654 р. в Корсуні — чернь (тобто рядове козацтво). Відомі також випадки, коли в раді брали участь «голови міст і сіл». Це свідчить про значущість громадських органів самоврядування та їхніх керівників. Щоб здобути підтримку цих людей, старшина залучала їх до своїх рад. Отже, рада почала перетворюватися на загальнодержавну установу.

Раду старшин скликав гетьман листами. Розсилав їх війсь­ковий писар. Інколи заздалегідь складався порядок нарад. Рада старшин була обов'язковою установою, яку гетьман му­сив шанувати. Проте в останні роки життя Б. Хмельницький скликав раду рідше й не всі справи державного життя виносив на її розгляд. Дехто з козацької старшини скаржився в Моск­ву, що гетьман сам, без контролю вирішує фінансові справи, й вимагав від московських бояр спонукати його «зібрати пол­ковників, осавулів і всю старшину й зробити раду». Та хоч би там як, а більшість дослідників вважає старшинську раду го­ловним органом влади на території держави — Війська Запо­розького.

Крім вищезазначених повноважень старшинська рада ви­рішувала питання війни і миру, встановлення дипломатичних відносин та ін.

Поряд із старшинською радою у Війську Запорозькому діяла постійна вища адміністрація, посади в якій посідала військова або генеральна старшина. Під час війни це був штаб гетьмана. За нових обставин він почав здійснювати не лише військові, а й цивільні та управлінські повноваження. Не маємо точних відомостей, хто призначав генеральну старши­ну, мабуть, гетьман за згодою старшинської ради. До гене­ральної старшини відносилися: обозний, два осавули, два судді та писар.

Генеральний обозний керував усіма господарськими спра­вами (обозом, озброєнням, харчуванням), а якщо не було гетьмана, то виконував його функції. Йому допомагав цілий відділ виконавців (урядовців): осавул, хорунжий, економ, гар­матний, писар, отамани та ін. Фактично посада обозного від­повідала посаді військового міністра в ряді країн тодішньої Європи.

Генеральні судді вирішували судові справи, головним чином ті, що подавалися самому гетьманові. Судив суддя переважно сам за участю судового писаря.

Генеральні осавули організовували військову раду й брали участь у прийомі іноземних послів.

Генеральний писар виконував переважно адміністративні функції, очолював гетьманську канцелярію — центральну установу адміністрації. 1657 р. в ній працювало 12 канце­ляристів. Люди з освітою і знанням мов, вони були одночасно перекладачами (драгоманами). У військовій канцелярії роз­глядалися всі найважливіші справи адміністративного і військового характеру: звіти й листування полкової і сотенної старшини, справи міст, прохання і скарги окремих громадян. На різноманітність діловодства вказують гетьманські універ­сали, які готувала канцелярія: були тут накази старшині у військових справах, призначення полковників, мобілізаційні накази, затвердження і надання маєтків козацькій старшині, шляхті, духівництву, підтвердження прав міст, торговельні справи, як, наприклад, встановлення мита і надання привілеїв окремим купцям, проїзні універсали для послів та ін.

Інакше кажучи, гетьманська адміністрація охоплювала широке коло питань, виявляючи у вирішенні справ становий характер. Крім того, в адміністрації гетьмана було по два ге­неральних бунчужних і генеральних хорунжих, які викону­вали найважливіші його доручення, церемоніальні дії. До ге­неральних старшин відносився і гетьманський підскарбій, що відав фінансами.

Кожен із генеральних старшин крім своїх функцій викону­вав важливі доручення гетьмана як військового, так і ци­вільного характеру. Фактично старшина виконувала функції міністрів. Іноземні посли, наприклад, генерального писаря називали канцлером. Але генеральна старшина не перет­ворилася на справжній уряд, не розвинула своїх функцій виконавчої влади. Причиною цього було те, що Б. Хмельни­цький, зосередивши владу в своїх руках, не дозволяв поміч­никам діяти самостійно. Навіть дрібні справи він вирішував особисто.

Управління Україною зосереджувалося в руках гетьмана. Він очолював державний апарат, адміністрацію і різні гілки влади: скликав загальну раду й раду старшин, керував ними, брав участь в обоговоренні й винесенні рішень ради і виконував ці рішення; за його підписом виходили найважливіші розпорядження, накази; брав участь у судочинстві й розглядав скарги на нижчі суди; організовував фінанси; очолював військо; за участю старшинської ради починав війну; вів переговори з іншими державцями й організовував дипломатичні зносини з іно­земними державами. Б. Хмельницький тримав у руках важелі господарсько-фінансової політики. Владі гетьмана підлягали крім війська всі стани країни: шляхта, козаки, міщани, селяни й духівництво. Гетьман брав під свою опіку монастирі й щедро наділяв їх маєтностями.

Як уже зазначалося, Б. Хмельницький сам вважав себе одновладцем і самодержцем. Маси українського народу визнавали його таким і в усьому покладалися на нього. Ко­зацькі сотники й отамани, високо підносили владу гетьмана, вважали його незалежним володарем.

Таким чином, верховна влада періоду визвольної війни у Війську Запорозькому належала гетьманові. Але в своїй пра­вовій основі вона вважалася обмеженою Козацькою, а пізні­ше — старшинською радою. Адміністративний апарат (гене­ральна старшина) був слухняним виконавцем рішень і дій гетьмана.

Крім центральних органів влади й управління у Війську За­порозькому існували місцеві уряди. Адміністративно-терито­ріальними одиницями — полками й сотнями — керували полковники і сотники.

Полковники поряд з військовими обов'язками виконували адміністративні завдання на своїй території. Полковник роз­поряджався усім земельним фондом свого полку, який скла­дався з колишніх королівщин та земель, залишених шляхтою. Він надавав ці землі насамперед тим, хто за свою службу не одержував грошової винагороди. Рядові козаки отримували невеликі наділи, приблизно такого ж розміру, як у середніх селян. Перед полковниками ставилося завдання дбати про порядок у земельних справах. Полковники організовували також фінансову справу на підлеглій їм території, керували збором податків до військового скарбу, надавали в оренду підприємства і збирали орендну плату. Інакше кажучи, вони, були головними представниками військової та адміністративної гетьманської влади на території полку й виконували до­ручення гетьмана та старшинської ради. Полковники вирішу­вали багато справ цілком самостійно і на території полку мали великий авторитет.

На території сотень адміністративні обов'язки виконували сотники, в окремих містах і селах — отамани.

Таким чином, уже в ході визвольної війни 1648— 1657 рр. нова козацька адміністрація зайняла місце колишнього шля­хетського управління.