Контрольная работа по "Водному праву"

Зміст

 

 

1. Міжнародно-правовий режим морських просторів………………..........2

2. Судновий екіпаж. Капітан судна, його права та обов`язки……………11

Список використаної літератури…………………………………………...14

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Міжнародно-правовий режим морських  просторів

 

Простори морів і океанів  нашої планети з міжнародно-правової точки зору поділяються на 1) простори, що перебувають під суверенітетом  різних держав і утворюють їх територію, і 2) простори, на які не поширюється  суверенітет жодної з них.

До складу території кожної держави, що має морське узбережжя, входять внутрішні морські води. Міжнародні угоди і національні закони різних держав відносять до них води, що знаходяться між берегом держави і прямими вихідними лініями, що прийняті для відліку ширини територіального моря.

Внутрішніми морськими  водами прибережної держави вважаються також: 1) акваторії 3 портів, обмежені лінією, що проходить через найбільш віддалені  в бік моря точки гідротехнічних та інших споруд портів; 2) море, повністю оточене сушею однієї і тієї самої держави, а також море, все узбережжя якого і обидва береги природного входу до якого належать одній державі, наприклад Біле море; 3) морські бухти, губи, лимани і затоки, береги яких належать одній і тій самій державі і ширина входу в які не перевищує 24 морські милі. У тому випадку, коли ширина входу в затоку (бухту, губу, лиман) більша 24 морських миль, для відліку внутрішніх морських вод всередині затоки (бухти, губи, лиману) проводиться від берега до берега пряма вихідна лінія в 24 морські милі таким чином, щоб цією лінією було обмежено якомога більший водний простір-

Ці правила  відліку внутрішніх вод в затоках (бухтах, губах і лиманах) не застосовуються до «історичних заток», які незалежно  від ширини входу до них вважаються внутрішніми водами прибережної держави в силу історичної традиції. Так, Канада вважає своїми історичними водами Гудзонову затоку (ширина входу близько 50 морських миль) та ін.

Правовий режим  внутрішніх морських вод встановлюється прибережною державою на її розсуд. Зокрема, судноплавство і рибальство, наукова і пошукова діяльність у внутрішніх морських водах регулюються виключно законами і правилами прибережної держави. Як правило, будь-які іноземні кораблі можуть заходити у внутрішні води іншої держави з дозволу останньої. Однак з метою розвитку міжнародних відносин прибережні держави відкривають багато зі своїх торгових портів для вільного заходу іноземних кораблів.

Військові кораблі, що на законних підставах перебувають  в іноземному порту, мають імунітет від юрисдикції прибережної держави. Згідно з Женевською конвенцією 1958 р. про територіальне море і прилеглу зону, а також Конвенцією ООН з морського права 1982 р. щодо державних морських невійськових кораблів імунітет визнається тільки за державними суднами, що експлуатуються в некомерційних цілях.

Морська смуга, розташована вздовж берега, а також  за межами внутрішніх морських вод, називається  територіальним морем чи територіальними  водами. На цю морську смугу певної ширини поширюється суверенітет  прибережної держави. Зовнішній кордон територіального моря є морським державним кордоном прибережної держави.

Положення про  поширення суверенітету прибережної  держави над територіальним морем  містяться в ст. 1 і 2 Конвенції  про територіальне море і прилеглу зону 1958 р. і в ст. 2 Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Суверенітет прибережної  держави в територіальному морі здійснюється з дотриманням права  іноземних морських суден користуватись мирним проходом через територіальне море інших країн, що і відрізняє його від внутрішніх морських вод (ст. 17 Конвенції 1982 р.).

Нормальною  вихідною лінією для виміру ширини територіального моря є лінія  найбільшого відливу вздовж берега. Якщо ж берег є порізаним, то вихідною лінією буде лінія, яка з'єднує найбільш віддалені в бік моря точки.

Конвенція 1982 р. вперше в договірному порядку  задекларувала, що кожна держава  має право встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль, що вимірюються  від встановлених нею вихідних ліній. На сьогодні більш як 110 держав встановили ширину територіального моря в межах до 12 морських миль. Однак близько 20 держав мають ширину територіального моря, що перевищує встановлений ліміт. А більше як 10 з них (Бразилія, Коста-Ріка, Панама, Перу та ін.) односторонніми законодавчими актами, прийнятими до Конвенції 1982 р., розширили свої територіальні води до 200 морських миль.

Стаття 33 до Конвенції 1982 р. визначає прилеглу зону до територіального  моря як смугу, яка не може перевищувати 24 морські милі від тих же вихідних ліній, від яких вимірюється ширина територіального моря. В цій зоні держави користуються обмеженою юрисдикцією, здійснюючи контроль для таких цілей, як дотримання санітарних, іміграційних норм тощо.

Простори морів  і океанів, які знаходяться за межами територіального моря і не входять до складу території жодної з держав, традиційно іменувались відкритим морем. І хоч окремі частини цих просторів (прилегла зона, виключна економічна зона та ін.) мають різний правовий режим, всі вони мають однаковий правовий статус: вони не підлягають суверенітету будь-якої держави.

Ідея про  вільне користування відкритим морем висловлювалась ще в ХVІ-ХVІІ ст., зокрема найбільш обґрунтовано в книзі видатного голландського юриста Гуґо Ґроція «Вільне море» (1609 р.). Однак загальне визнання принцип свободи відкритого моря отримав тільки на початку XIX ст.

Положення про  режим відкритого моря були задекларовані  в Конвенції про відкрите море 1958 р. У ній ішлося, що «ніяка держава  не має права претендувати на підпорядкування будь-якої частини відкритого моря своєму суверенітету».

Конвенція 1982 р. внесла у правовий режим відкритого моря низку значних змін. Вона надала прибережним державам право встановлювати  за межами територіального моря в  прилеглому до неї районі відкритого моря виключну економічну зону шириною до 200 морських миль, в якій визначаються суверенні права прибережної держави на розвідку і розробку природних ресурсів зони. Свобода рибальства і свобода наукових досліджень у виключній економічній зоні були скасовані і замінені новими положеннями.

Дно відкритого моря належить до спільного спадку людства і не може експлуатуватися в односторонньому порядку. Багатьом західним державам ця ідея спільного спадку людства не подобається, і це є однією з головних причин, чому вони не ратифікували Конвенцію з морського права.

Питання про  створення за межами територіального  моря виключної економічної зони виникло на межі 60-70-х років XX століття. Ініціатива його виходила від країн, що розвиваються, які вважали, що в  умовах величезної технічної та економічної переваги розвинутих держав принцип свободи рибальства та видобування мінеральних ресурсів у відкритому морі не відповідає інтересам країн «третього світу» і вигідний тільки морським державам, що мають необхідні економічні і технічні можливості та сучасний флот.

Після певного  періоду заперечень великі морські  держави в 1974 р. прийняли концепцію  виключної економічної зони, що знайшло  відбиття в Конвенції з морського  права 1982 р. Конвенція передбачає право  інших держав за певних умов брати участь у промислі живих ресурсів виключної економічної зони, однак тільки за згодою прибережної держави. За прибережною державою визнана також юрисдикція щодо створення і використання штучних островів, установок та споруд, проведення морських наукових досліджень та збереження морського середовища.

Разом з тим  інші держави — як морські, так  і ті, що не мають виходу до моря, користуються у виключній економічній  зоні свободами судноплавства, польотами  над цією зоною тощо. На виключну економічну зону поширюються також і інші норми, що регулюють правопорядок у відкритому морі, а саме виключна юрисдикція держави прапора судна над своїм судном тощо. Жодна держава не має права претендувати на підпорядкування виключної економічної зони своєму суверенітету.

Нині понад 80 держав мають  виключні економічні чи риболовецькі зони шириною до 200 морських миль. 16 травня 1995 р. було прийнято Закон України  «Про виключну (морську) економічну зону України», який повністю відповідає Конвенції 1982 р. Згідно зі ст. 2 цього Закону, морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, у тому числі райони навколо островів, що їй належать, становлять виключну (морську) економічну зону України. Ширина виключної (морської) економічної зони становить до 200 морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України.

Під континентальним шельфом  з геологічної точки зору розуміють  підводне продовження материка (континента) в бік моря до його різкого обриву чи переходу в материковий схил. З міжнародно-правової точки зору під континентальним шельфом розуміється морське дно, включно з його надрами, що простягається від зовнішньої межі територіального моря прибережної держави до встановлених міжнародним правом меж.

Питання про континентальний шельф в міжнародно-правовому аспекті виникло, коли виявилось, що в надрах шельфу знаходяться поклади матеріальних ресурсів, які стали доступними для видобування. На першій конференції ООН з морського права у 1958 р. прийнято спеціальну Конвенцію про континентальний шельф, що визнала суверенні права прибережної держави над континентальним шельфом для розвідки та розробки його природних багатств тощо.

У Конвенції континентальний  шельф визначається як поверхня і  надра морського дна підводних  районів поза зоною територіального моря на відстань до 200 морських миль чи за цією межею до такого місця, до якого глибина вод дозволяє розробку природних багатств цих районів.

На третій конференції  ООН з морського права були прийняті цифрові межі для встановлення зовнішнього кордону континентального шельфу. Конвенція ООН з морського права 1982 р. визначила континентальний шельф прибережної держави як «морське дно і надра підводних районів, що простягаються за межі територіального моря на всій відстані природного продовження його сухопутної території до зовнішнього кордону підводної околиці материка чи на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної околиці материка не простягається на таку відстань».

Якщо ж підводна околиця  материка простягається більш як на 200 морських миль, прибережна держава  може віднести зовнішню межу свого  шельфу за межі 200 морських миль, а саме до 350 миль від вихідної лінії або 100 миль від 2500-метро-вої ізобати, що з'єднує точки однакової глибини.

Права прибережної держави  на континентальний шельф не торкаються правового статусу вод над  шельфом і повітряного простору над ними. Крім того, всі держави  можуть прокладати підводні кабелі й  трубопроводи на континентальному шельфі. Наукові дослідження на континентальному шельфі в межах 200 морських миль можуть проводитися тільки зі згоди прибережної держави.

Отже, можна виділити дві  основні відмінності між континентальним  шельфом та виключною економічною  зоною, а саме: 1) континентальний шельф може простягатись і поза 200 морськими милями, у виключних випадках аж до режиму дна відкритого моря; 2) на відміну від континентального шельфу, права на який не потрібно декларувати, право на виключну економічну зону повинно бути заявлене - засвідчене спеціальною заявою.

 

Міжнародно-правовий режим  міжнародних проток і каналів 

Міжнародними  вважаються всі протоки, що використовуються для міжнародного судноплавства і з'єднують між собою: 1) частини відкритого моря (чи виключних економічних зон); 2) частини відкритого моря з територіальним морем іншої чи кількох інших держав.

Конкретні протоки  мають свої особливості. Вважається, що такі протоки, як Ла-Манш, Гібралтарська та інші, є світовими морськими шляхами, відкритими для вільного і безперешкодного мореплавства і повітряної навігації всіх країн.

У частині III Конвенції  ООН з морського права «Протоки, що використовуються для міжнародного судноплавства», застережено, що вона стосується проток, які використовуються для міжнародного судноплавства, між однією частиною відкритого моря чи виключної економічної зони та іншою частиною відкритого моря чи виключної економічної зони.

У протоках між  районами відкритого моря і територіальним морем прибережної чи прибережних  держав «всі судна і літальні апарати  мають право транзитного проходу, якому не повинно чинитися перешкод».

Згідно з  Конвенцією про Чорноморські протоки (1936 р., Монтрьо, Швейцарія) передбачаються обмеження для проходу в мирний час військових кораблів нечорноморських держав. Загальний тоннаж військових кораблів усіх нечорноморських держав, що знаходяться в транзиті через протоки, не повинен перевищувати 15 тис. тонн, а їх загальне число не повинно перевищувати дев'яти. Загальний тоннаж військових кораблів всіх нечорноморських держав, що знаходяться в Чорному морі, не повинен перевищувати ЗО тис. тонн. Військові кораблі нечорноморських держав проходять через протоки з повідомленням за 15 діб і можуть знаходитись в Чорному морі не більше 21 доби.