Вдосконалення управління комунальною власністю обласної територіальної громади в сучасній Україні

територіальних  громад області на прикладі Дніпропетровської  області.     

Методологічними принципами даного дослідження є:

  - розділ  XI  Конституції  України  (статті   140-146),   що  закріплює  інститут місцевого   самоврядування.   Принципове   значення   має   ст.   7   Конституції,   якою визнається   і   гарантується   місцеве   самоврядування   як   елемент   демократичного конституційного ладу. Конституція є правовою основою організації і діяльності органів місцевого самоврядування[11].

     Конституція України закріплює вихідні засади правового статусу місцевого  самоврядування: принципи організації  і діяльності, повноваження, гарантії захисту та форми відповідальності. Насамперед вона закріплює дворівневу систему місцевого самоврядування, яка включає первинний рівень самоврядування - село, селище, місто вторинний рівень - область, район. Крім того вона закріплює матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування: рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ і міст, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних та обласних рад. Серед інших пунктів Конституції в галузі місцевого самоврядування слід назвати такі закріплення:

      а) ролі територіальної громади як природної  асоціації жителів сіл (об'єднань сіл), селищ і міст як базису всієї  системи місцевого самоврядування;

      б) фінансових гарантій місцевого самоврядування з боку держави, яка має брати  й участь   у   формуванні   доходів   бюджетів   місцевого   самоврядування,   фінансове підтримувати його і компенсувати йому витрати, що виникли внаслідок рішень органів  державної влади;

      в) ролі місцевого самоврядування як гаранта  прав і свобод громадян [1].

     Норми Конституції про місцеве самоврядування є нормами прямої дії.  Ось чому, окрім Конституції, потрібні закони з найважливіших питань організації  та діяльності, системи місцевого  самоврядування;

     Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р., який включає класичні елементи конституційно-правового регулювання. Він закріплює статус   інститутів  самоврядування,   сферу їх  компетенції (власної,   делегованої та договірної). В ньому ж визначені    гарантії   реалізації   й    захисту    місцевого самоврядування, юридична відповідальність органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, інші питання [6].

     В Законі визначені економічні та фінансові  засади місцевого самоврядування, коло суб'єктів права комунальної власності, договірні основи взаємовідносин органів місцевого самоврядування з підприємствами й організаціями різних форм власності, самостійність місцевих бюджетів, власних фіксованих джерел фінансування, порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності та врегульовані інші питання.

     Межі, в яких за Законом здійснюється місцеве  самоврядування, надзвичайно широкі, що обумовлює не лише його важливість, а й складність. Сьогодні в Україні налічується 30182 населених пункти, серед яких 28833 сільських, 903 селища міського типу, 444 міста, 490 сільських районів, 24 області та міста Київ і Севастополь [13].

     Стосовно  теорій, що використовуються в дослідженні, маю за потрібне назвати теорію власності  і теорію визначення єдиного суб'єкту права власності.

     Методи, що застосовуються в дослідженні, - це: метод декомпозиції (розчленування складного явища на прості складові) - при розгляді питань стосовно спільної (комунальної) власності (тобто визначенні статусу, формуванні та управлінні нею) та нормативний метод (метод порівняння з певною нормативною системою) – при аналізі діяльності місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування згідно з чинним законодавством.

     Структурними  компонентами магістерської роботи є: вступ, перелік основних понять, два  розділи, висновки, список використаних джерел, додаток.

     Вважаю, що аналіз законодавчої бази місцевого  самоврядування, визначення практичних недоліків в діяльності державних  органів влади та органів місцевого  самоврядування дозволить в майбутньому  ліквідувати розбіжності та невизначеність в питаннях самоврядування і управління, і тим самим прискорити перехід Української держави до європейського типу самоврядування. 
 
 

РОЗДІЛ 1

Правовий  статус комунальної  власності за законодавством України 

1. Удосконалення територіальної організації  влади шляхом

проведення  регіональної політики 

       Суттєві зміни в адміністративно-територіальному  поділі України є об’єктивною  і відносно нагальною необхідністю її сучасного розвитку і даного етапу  державотворення [11]. Ці зміни мають проходити під лозунгами “раціоналізації” територіального поділу і “гармонізації” територіальної організації влади. Іншими показниками цього процесу є так звані децентралізація владних повноважень (тобто більш гармонійний перерозподіл виконавчих повноважень між центром і регіонами) і деволюція влади (тобто зміцнення позицій системи місцевого самоврядування в системі виконавчої влади) [13].

       Питання територіального поділу й організації  виконавчої влади в регіонах взаємопов’язані. Немає ніякого сенсу шукати відповідь на запитання, що має бути первинним. З теоретичної точки зору проблема раціоналізації поділу і гармонізації влади виглядає більш-менш вирішеною. Існує навіть практичний закордонний досвід [9] вдалої підготовки і проведення реформи адміністративно-територіального поділу. Але запровадженню його на практиці можуть заважати дві причини: протистояння тих регіональних еліт, які “підпадають” під “скорочення”, та відсутність злагоджених дій законодавчої і виконавчої гілок влади.

       Одним із важливих чинників, що сприятиме  впровадженню реформ, є позитивне  ставлення до них політичних партій.

       Сучасні політичні сили в Україні неоднозначне ставляться до проблематики територіальної організації влади й пріоритетів  розробки регіональної політики. Базуючись на дослідженні програмних документів найвпливовіших партій, можна сформулювати деякі положення, що віддзеркалюють спільні (або спірні) підходи до вдосконалення територіальної організації влади. Незалежно від державного устрою (унітарна або федеральна держава) більшість партій наголошують на самостійності регіонів. Ті партії, що базуються на моделі унітарної держави, цю самостійність переважно визначають значною компетенцією в адміністративно-розпорядчих та фінансово-економічних питаннях. Ті партії, що дотримуються федеративної моделі, додають до цього ще й питання законотворчої компетенції.

       У програмних документах більшість партій вказує або й наголошує на важливості питань регіональної політики чи вдосконалення  регіонального рівня управління. Визначальним є факт, що третина  з досліджених партій взагалі (або  майже взагалі) не згадують питання регіональної політики у своїх програмних документах.

       Серед найважливіших аспектів територіального  управління й регіональної політики, що висвітлюються в партійних  документах, слід відзначити такі, як правове  закріплення статусу регіону, зміст  регіональної політики, розподіл повноважень щодо управління регіонами, власність регіонів. Статус регіонів переважно тлумачиться як статус певної економіко-географічної одиниці. При цьому враховуються регіональні особливості, як-то природні ресурси, географічне положення, потенціал продуктивних сил. Вказується на можливість (інколи навіть бажаність) зберегти існуючі границі між суб’єктами регіонального управління.

       Зміст регіональної політики базується таких  положеннях, як поєднання загальнодержавних  і місцевих інтересів, використання потенціалу самореалізації регіонів, забезпечення підходів самоорганізації знизу тощо.

       Розподіл  повноважень щодо управління територіями  визначається як дієвий механізм реалізації регіональної політики. Для цього  пропонуються загальні підходи, як-то розмежування компетенцій між центром та регіональними владами, пропонується модель противаг і стримувань, розглядається можливість обрання, замість призначення, регіональних лідерів.

       Власність регіонів є економічним підґрунтям їх самостійності й самодостатності. Пропонується перерозподіл суспільної власності на користь комунальної, наголошується на необхідності забезпечити регіонам право на розпорядження належними їм ресурсами (природними, економічними, інтелектуальними), робляться спроби вирівняти потенціали регіонів завдяки перерозподілу централізованих (наприклад бюджетних) ресурсів.

       Виходячи  зі сказаного, переліченого вище можна  зробити такі висновки:

1. ставлення переважною більшістю партій до проблем територіального управління і регіональної політики слід кваліфікувати як поверхневе і неуважне;
2. питання регіональної політики в програмних документах партій розроблені недостатньо чітко і ґрунтовно;
3. для того щоб зацікавити політичні сили в підтримці проведення адміністративних реформ, вдосконалення територіальної організації влади і впровадження регіональної політики, державі слід визначитися стосовно трьох ключових питань:
• раціоналізації адміністративно-територіального устрою і визначення статусу регіонів,
• визначення ролі регіонів у системі державного управління й місцевого самоврядування,
• створення стимулюючої і справедливої системи вирівнювання потенціалу (фінансово-економічного й виробничого) регіонів.

       У процесі реформ вагомим є також  питання про призначення і  зміст діяльності “пореформованих” регіональних влад. З точки зору сучасних представників регіональних еліт головною ціллю реформ є суттєве збільшення повноважень (в першу чергу виконавчих) місцевих органів влади. Але щодо подальших перспектив розвитку суспільних відносин в Україні доцільнішим є протилежна ціль: не збільшувати повноваження, а зменшувати відповідальність. Усвідомлення цього підходу може дати помітний поштовх у просуванні реформ і зменшенні протистояння регіональних лідерів та центральної влади.

       Значна  частина повноважень буде зосереджуватись на рівні органів місцевої влади. Зараз така ситуація здається місцевим лідерам якнайбажанішою. Але з огляду на вищезазначені фактори, з часом вони також усвідомлять важкість цього тягаря. Тому зміцнення системи місцевого самоврядування, особливо якщо цей процес і в подальшому буде скеровуватись міжнародною спільнотою, приведе до добровільного перерозподілу повноважень (а по суті до відмови від частини цих повноважень) між органами місцевого самоврядування та територіальним громадами (або їх громадськими організаціями) на користь останніх. Таким чином і реалізується принцип самоврядування.

       Поняття державної регіональної політики як інструменту покращення управління територіями увійшло в лексикон державного управління відносно недавно, але вже посіло в ньому помітне місце. Думається, що ґрунтовне науково-методичне тлумачення цього (і споріднених до нього) терміна ще попереду, тому зараз дамо концептуальну трактовку: мова йде про регіональний вимір, образно кажучи регіональну проекцію політики держави стосовно забезпечення стійкого і збалансованого соціально-економічного розвитку України.

       Сучасна регіональна політика має бути визначена  як така діяльність держави, що спрямована на адміністративно-економічну оптимізацію  регіональної структури країни і  відносин між центром і територіями з метою забезпечення збалансованого розвитку за рахунок максимально ефективного використання існуючих внутрішніх і заохочення зовнішніх ресурсів. При цьому основними цілями вдосконалення територіальної організації влади мають стати:

• чітке розмежування, згідно з законами України, повноважень щодо управління регіонами між центральними та місцевими органами державної влади, органами самоврядування;
• запровадження дієвого механізму участі місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування у процесі розв’язання регіональних проблем на державному рівні;
• розробка формалізованого механізму державної підтримки програм розвитку регіонів.

       Передовсім  визначимо основні принципи, на яких має ґрунтуватися територіальна  організація влади. Не претендуючи на вичерпність переліку, розглянемо найважливіші.

       Принцип легітимності вимагає розробки політики з урахуванням основних норм вітчизняного правового простору, а також напрямів європейських тенденцій. Реалізувати  цей принцип можна тільки шляхом правової презумпції при розробці й впровадженні реформ. Очевидно, що рівень легітимності державної політики щодо управління регіонами значно зростає за умов її підтримки більшістю представників регіональних політичних сил.