Умови (підстави) договірної відповідальності

Зміст

Вступ

1. Поняття та форми цивільно-правової відповідальності.
2. Види договірної відповідальності
3. Умови (підстави) договірної відповідальності.

Висновки

Список  використаної літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ 

     Господарсько-правова  відповідальність базується на визначених ГК України (ч. З ст. 216) принципах, згідно з якими: - потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;- сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов'язань у натурі; - у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції. За загальним правилом, порушник має компенсувати негативні наслідки своєї неправомірної поведінки. Відповідно до ГК України (ч. 1 ст. 219), за невиконання або неналежне виконання господарських зобов'язань чи порушення правил здійснення господарської діяльності правопорушник відповідає належним йому на праві власності або закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном, якщо інше не передбачено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.Законом можуть встановлюватися межі господарсько-правової відповідальності (що має на меті захист майнових інтересів учасників господарських правовідносин) або навпаки - розмір встановлених законом санкцій безпосередньо не пов'язується з розміром збитків (шкоди), завданих неправомірною поведінкою учасника господарських правовідносин (що зумовлено необхідністю захисту публічних інтересів у разі, якщо конкретний розмір завданої шкоди встановити неможливо чи наслідки неправомірної поведінки можуть настати в майбутньому).

     Межі  господарсько-правової відповідальності, а також випадки зменшення  розміру та звільнення від відповідальності встановлюються ГК, ЦК, законами. Так, засновники та учасники суб'єкта господарювання не відповідають за зобов'язаннями цього суб'єкта, крім випадків, передбачених законом або установчими документами про створення даного суб'єкта (ч. 2 ст. 219 ГК; ч. З ст. 96 ЦК; ст. 27 Закону України від 10.07.2003 р. “Про кооперацію”). Винятками з цього правила є випадки субсидіарної відповідальності:- учасників акціонерного товариства та товариства з обмеженою відповідальністю в межах несплаченоючастини акцій (вкладів) у разі невиконання в повному обсязі свого майнового обов'язку перед товариством (ч. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 152 ЦК України; ч. З ст. 24, ч. З ст. 50 Закону України “Про господарські товариства”);- учасників товариства з додатковою відповідальністю в однаковому для всіх кратному розмірі до свого вкладу, а розмір кратності встановлюється статутом товариства (ч. 4 ст. 80 ГК України, ч. 2 ст. 151 ЦК України; ст. 65 Закону України “Про господарські товариства”), а щодо довірчих товариств - Декретом “Про довірчі товариства”; крім того, у разі невиконання в повному обсязі свого майнового обов'язку перед товариством учасники ТДВ несуть додаткову відповідальність в межах несплаченої частини своїх вкладів;- учасників повного товариства та повних учасників командитного товариства, усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернене стягнення (частини 5-6 ст. 80 ГК України, ч. 1 ст. 119, ч. 1 ст. 133 ЦК України; статті 66 і 75 Закону України “Про.господарські.товариства”); - контролюючого підприємства, на яке покладається субсидіарна відповідальність за зобов'язаннями залежного підприємства, якщо останнє опинилося у стані неплатоспроможності та визнане банкрутом з вини контролюючого підприємства (ч. 7 ст. 126 ГК України); - членів кооперативу та учасників господарського об'єднання в межах, встановлених статутом кооперативу/об'єднання (у разі, якщо установчим документом такої організації закріплюються положення про субсидіарну відповідальність її членів/учасників) - (ч. 4 ст. 123 ГК України, ч. 2 ст. 163 ЦК України).  Якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони зобов'язання, суд, відповідно до ч. З ст. 219 ГК України, має право зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача від відповідальності.  Крім того, за певних обставин сторона господарського зобов'язання може звільнятися від відповідальності навіть за наявності значних негативних наслідків від невиконання нею своїх зобов'язань. Такі обставини передбачаються: - законом (підставами звільнення від відповідальності згідно зі ст. 617 ЦК є випадок та непереборна сила, а згідно з ч. 2 ст. 218 ГК - непереборна сила); - договором (відповідно до ч. 4 ст. 219 ГК України сторони зобов'язання можуть передбачити в договорі певні обставини, які через свій надзвичайний характер є підставою для звільнення їх від господарської відповідальності у випадку порушення зобов'язання через дані обставини, а також порядок засвідчення факту виникнення таких (форс-мажорних) обставин).  Особливості має відповідальність, якщо невиконання зобов'язання однією стороною було викликано порушенням з боку іншої сторони. Це стосується випадків прострочення виконання, передбачених статтями 220 і 221 ГК України.  Так, у разі прострочення з боку боржника для останнього настають такі негативні наслідки: а) відповідальність перед кредитором (кредиторами) за збитки, завдані простроченням, і за неможливість виконання, що випадково виникла після прострочення; б) у кредитора виникає право відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків, якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора. Проте, боржник не вважається таким, що прострочив виконання зобов'язання, поки воно не може бути виконано внаслідок прострочення кредитора.  Кредитор вважається таким, що прострочив виконання господарського зобов'язання, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не виконав дій, що передбачені законом, іншими правовими актами, або випливають із змісту зобов'язання, до вчинення яких боржник не міг виконати свого зобов'язання перед кредитором.  Прострочення з боку кредитора тягне для нього такі наслідки: а) у боржника виникає право вимагати від кредитора відшкодування завданих простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не спричинено умисно або через необережність його самого або тих осіб, на яких за законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття виконання (проте після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає за виконання на загальних підставах); б) у разі якщо кредитор не виконав дій, необхідних для виконання боржником своїх зобов'язань, за погодженням сторін допускається відстрочення виконання на строк прострочення кредитора. Господарсько-правові санкції застосовуються до порушника протягом встановлених законом строків: - строків позовної давності, передбачених ЦК (глава 19) та ГК (ч. 8 ст. 269, частини 2-6 ст. 315, ч. З ст. 322, ч. 5 ст. 324) - у разі застосування судового (претензійно-позовного) порядку; - спеціальних строків, що встановлюються ГК та/або спеціальними законами у разі застосування адміністративно-господарських санкцій (ст. 250 ГК України), заходів відповідальності за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства (ст. 42 Закону України “Про захист економічної конкуренції”).  Статтею 222 ГК України передбачається досудовий порядок реалізації господарсько-правової відповідальності, відповідно до якого:- учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду; - у разі необхідності відшкодування збитків або застосування інших санкцій суб'єкт господарювання чи інша юридична особа - учасник господарських відносин, чиї права або законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав або інтересів вправі (якщо інше не встановлено законом) надіслати йому рекомендованим чи цінним листом (або вручити під розписку) підписану повноважною особою претензію із зазначенням передбачених законом відомостей (реквізитів), а саме: - повного найменування і поштових реквізитів заявника претензії та особи (осіб), якій претензія пред'являється;- дати пред'явлення і номеру претензії;- обставин, на підставі яких пред'явлено претензію;- доказів, що підтверджують ці обставини;- вимог заявника з посиланням на нормативні акти;- суми претензії та її розрахунку, якщо претензія підлягає грошовій оцінці;- платіжних реквізитів заявника претензії;- переліку документів, що додаються до претензії. Претензія має бути розглянута з дотриманням таких вимог: а) протягом місячного терміну з дня її одержання, якщо інший строк не встановлено законом; б) обґрунтовані вимоги заявника одержувач претензії зобов'язаний задовольнити; в) при розгляді претензії сторони у разі необхідності повинні звірити розрахунки, провести експертизу або вчинити інші дії для забезпечення досудового врегулювання спору; г) про результати розгляду претензії заявник має бути повідомлений письмово; при цьому відповідь на претензію підписується повноважною особою або представником одержувача претензії та надсилається заявникові рекомендованим або цінним листом, або вручається йому під розписку.  У разі порушення встановлених строків розгляду претензії або залишення її без відповіді суд при вирішенні господарського спору стягує в доход держави з винної особи штраф у розмірі, встановленому законом. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.Поняття та форми цивільно-правової відповідальності. 

     Цивільне  право як система правових норм регулює  майнові та особисті немайнові відносини, основані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності та широкій свободі їх учасників у визначенні своїх прав та обов'язків. В період переходу до ринкової економіки додержання порядку, дисципліни, умов прийнятих за договором зобов'язань набуває особливої ваги.

     Цінність цивільного права полягає в тому, що воно у своїх нормах містить широкий арсенал засобів впливу на поведінку громадян та організацій через їхні інтереси і за допомогою інтересів. Одним із таких засобів впливу на майнові інтереси осіб є застосування до правопорушника майнових санкцій, зокрема цивільно-правової відповідальності.

     Питання про суть санкції та її співвідношення з поняттям відповідальності залишається дискусійним як у літературі із загальної теорії права, так і в галузевих юридичних науках. Зазначаючи, що санкція безпосередньо пов'язана з вимогою певної поведінки, яка міститься у правовій нормі, О. Е. Лейст писав: "У юридичному обов'язку відображено вимогу належної поведінки, а санкція — спосіб державного примусу до виконання (додержання) цієї вимоги, загроза примусом на випадок її порушення".

     Стосовно  цивільно-правових відносин О, О. Красавчиков  під санкцією розумів установлену законом міру майнових або інших правових невигідних для особи наслідків, яка застосовується в разі недодержання закону, невиконання прийнятих зобов'язань, заподіяння шкоди або за наявності інших передбачених законом підстав. Так, санкцією в цьому розумінні є примус до виконання обов'язку в натурі (ст. 208 ЦК). У разі невиконання зобов'язання передати індивідуально-визначену річ у власність або в користування кредиторові останній має право вимагати відібрання цієї речі у боржника і передачі її йому, кредиторові.

     Цивільно-правова  відповідальність як різновид санкції — це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які виявляються у позбавленні його певних прав або в заміні невиконаного обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового.

     Покладення  на особу нових додаткових обов'язків  як міри відповідальності має місце, зокрема, при пред'явленні до правопорушника вимог про відшкодування ним збитків або сплату неустойки (штрафу, пені). Так, наприклад, за договором поставки, укладеним строком на один рік, постачальник повинен здійснювати поставку покупцеві товарів рівномірно рівними щомісячними партіями. Якщо, приміром, протягом одного місяця поставки товарів не було, непоставлена в цьому місяці кількість товарів підлягає поставці в наступному місяці поточного року за умови, що покупець у встановленому порядку не відмовився від прострочених поставкою товарів. За порушення умов договору щодо кількості поставки постачальник, крім того, повинен відшкодувати завдані покупцеві збитки (ст. 203 ЦК) і сплатити неустойку, якщо вона передбачена договором. Отже, до основного обов'язку (допоставити товари) приєднуються нові додаткові обов'язки у вигляді відшкодування збитків або сплати неустойки.

     Мірою цивільно-правової відповідальності є  також втрата завдатку однією стороною або повернення його у подвійному розмірі другою стороною. Завдатком є грошова сума, що видається однією з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні на підтвердження укладення договору і забезпечення його виконання. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка дала завдаток, він залишається у другої сторони. Коли ж за невиконання договору відповідальною є сторона, що одержала завдаток, вона повинна сплатити другій стороні подвійну суму завдатку (ст. 195 ЦК).

     І відшкодування збитків, і сплата неустойки, і втрата завдатку є додатковими (до основного) обов'язками, бо основний обов'язок боржника полягає у передачі речі, виконанні роботи, наданні послуг тощо, і він виконується на еквівалентних та оплатних засадах. Сплачуючи неустойку, втрачаючи завдаток або відшкодовуючи кредиторові заподіяні збитки, боржник не отримує від нього жодної компенсації, отже на боржника покладаються всі невигідні майнові наслідки порушення зобов'язання.

     За  ознакою примусу С. М. Братусь  пропонував розмежовувати обов'язок, що виконується добровільно, і юридичний  обов'язок, що виконується за допомогою  державного примусу. На його думку, юридична відповідальність – це виконання  обов'язку на основі державного або прирівняного до нього громадського примусу. Добровільне ж виконання обов'язку юридичною відповідальністю бути не може. З такою думкою важко погодитись, бо в такому разі не визнаватиметься відповідальністю добровільна сплата боржником сум неустойки чи збитків, які він перерахував на користь кредитора платіжним дорученням, і навпаки, відповідальністю вважатимуться примусове виконання добровільно невиконаного обов'язку (наприклад, відібрання речі у боржника).

     Підкреслюючи, що обов'язок і відповідальність взаємопов'язані, А. М. Савицька правильно відзначала, що цей явний взаємозв'язок не може бути підставою для ототожнення їх у разі примусового виконання обов'язку, в основі якого лежить мета – реальне виконання зобов'язання. За допомогою примусу боржник вчиняє дії, які він добровільно не виконав, і таким чином досягається мета, яка ставилася при виникненні зобов'язання. Цивільна відповідальність виступає як засіб спонукання, стимулювання боржника добровільно виконати свій обов'язок. І якщо порівняти відповідальність і примусове здійснення добровільно невиконаного обов'язку, то останнє виступає як мета, а відповідальність – як засіб.

     Від цивільно-правової відповідальності як покладення на правопорушника нового додаткового обов'язку або позбавлення  суб'єктивного цивільного права  слід відрізняти засоби оперативного впливу (оперативні санкції). Останні не відновлюють початкового майнового стану потерпілої сторони, а спрямовані на запобігання конкретним порушенням у майбутньому, виконують забезпечувальну функцію, мають запобіжний характер і можуть застосовуватись в оперативному порядку односторонньо управомоченою стороною без звернення до юрисдикційного органу. Так, якщо підрядник не приступає своєчасно до виконання договору або виконує роботу настільки повільно, що закінчити її до строку явно неможливо, замовник має право відмовитися від договору і вимагати відшкодування збитків (ч. 1 ст. 347 ЦК). Тут одностороння відмова замовника від договору є засобом оперативного впливу, а відшкодування збитків – мірою цивільно-правової відповідальності підрядника за затримку виконання робіт за договором підряду.

     Значення  цивільно-правової відповідальності розкривається  через її функції:

1. встановлюючи обов'язок правопорушника відновити порушене право управомоченої особи, зокрема відшкодувати завдані їй збитки, інститут відповідальності виконує компенсаційну роль;
2. загроза застосування мір відповідальності покликана запобігати вчиненню правопорушення суб'єктами цивільних правовідносин, виховувати їх у дусі поваги до закону, до прав та інтересів інших осіб, неухильного виконання прийнятих на себе обов'язків;
3. як вид юридичної відповідальності цивільно-правова відповідальність є негативною реакцією держави на скоєне правопорушення, яка полягає в його осудженні суспільством і державою і, отже, є карою для правопорушника;
4. застосування мір відповідальності до особи, яка порушує зобов'язання, може негативно позначитися на її матеріальному і фінансовому становищі, призвести до банкрутства господарюючого суб'єкта, а це є сигналом про неблагополучний стан організації і необхідність вжити заходів щодо його оздоровлення (наприклад, санації).

     Ефективність  цивільно-правової відповідальності залежить передусім від її застосування до конкретних осіб, винних у скоєнні цивільного правопорушення. Проте, керуючись принципом диспозитивності, властивим як цивільному праву в цілому, так і окремим його інститутам, зокрема інституту відповідальності, потерпіла сторона сама вирішує, застосовувати чи не застосовувати міри відповідальності до правопорушника. Іншими словами, застосування майнових або немайнових санкцій, у тому числі відповідальності, за чинним законодавством є правом, а не обов'язком суб'єктів цивільних правовідносин. Це стосується і юридичних осіб, які самостійно вирішують питання щодо здійснення належних їм прав. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Види договірної відповідальності. 

     У цивільному законодавстві розрізняють  види відповідальності за різними критеріями. Так, за підставами виникнення прав та обов'язків, за порушення яких встановлено відповідальність, вона поділяється на договірну і позадоговірну.

     Договірною  вважається відповідальність у формі  відшкодування збитків, сплати неустойки, втрати завдатку або позбавлення  суб'єктивного права за невиконання  або неналежне виконання зобов'язання, яке виникло з договору. Наприклад, за поставку товарів, що виявилися недоброякісними (брак), постачальник сплачує покупцеві  штраф у розмірі 20 відсотків від вартості цих товарів, повертає суму – вартість товарів, якщо вона була сплачена покупцем, а також відшкодовує витрати, яких зазнав покупець у зв'язку з проведенням експертизи, зберіганням, поверненням забракованих товарів постачальникові тощо. Така відповідальність є договірною, бо вона настає за порушення обов'язків, що основані на договорі поставки.

     Позадоговірна відповідальність настає за вчинення протиправних дій однією особою щодо іншої за відсутності між ними договору або незалежно від наявних між ними договірних відносин. Вона настає за порушення обов'язку, встановленого законом або підзаконним актом, і найчастіше виражається у формі відшкодування збитків. Так, у разі заподіяння каліцтва або іншого ушкодження здоров'я організація чи громадянин, відповідальні за шкоду, зобов'язані відшкодувати потерпілому заробіток, втрачений ним внаслідок втрати або зменшення працездатності, виплатити потерпілому одноразову допомогу у встановленому законом порядку, а також компенсувати витрати, викликані ушкодженням здоров'я, зокрема на посилене харчування, протезування, сторонній догляд тощо (статті 455 і 456 ЦК). У цьому разі відповідальність є позадоговірною, хоч потерпілий з організацією чи громадянином може перебувати у трудових договірних відносинах.

     У п. 2 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання  практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди" від 1 квітня 1994 р. звертається увага на необхідність відрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, заподіяні невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що виникло з договору (ст. 203 ЦК), від позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, яке виникло внаслідок заподіяння шкоди (глава 40 ЦК). Звичайно, можуть мати місце випадки, коли сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією із сторін другій стороні не пов'язано з виконанням зобов'язання, що випливає з цього договору. За таких обставин, незалежно від наявності договору, при вирішенні спору слід керуватися главою 40 ЦК. За правилами про позадоговірну відповідальність здійснюється відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок загибелі (смерті) чи ушкодження здоров'я пасажира під час користування транспортом, а також шкоди, заподіяної здоров'ю або майну споживача товарами (роботами, послугами) неналежної якості (ст. 17 Закону України "Про захист прав споживачів").