Осудність як обов’язкова ознака суб’єкта злочину. Поняття осудності та її значення

До цілей примусового лікування  обмежено осудних осіб достатньо  віднести лікування та запобігання вчиненню ними нових злочинів.

5. Відповідальність за злочини,  вчинені в стані сп'яніння

Пияцтво, наркоманія, токсикоманія є  тим соціальним злом, що прямо пов'язане зі злочинністю. Кримінологічні дослідження показують, що під впливом пияцтва вчиняються 40-45 відсотків усіх злочинів, а такі тяжкі злочини, як вбивство, тяжкі тілесні ушкодження, хуліганство, грабежі і розбої, в 70-80 відсотках*випадків вчиняються у стані сп'яніння (так званого фізіологічного сп'яніння).

Звичайно, ступінь сп'яніння при  скоєнні злочинів буває різною. Нерідко  особи, що вчинили злочини у стані  сильного сп'яніння, посилаються на те, що зовсім не пам'ятають, як вчинили злочин і чим були зумовлені їхні дії. Зловживання спиртними напоями, як і наркотичними чи іншими одурманюючими речовинами, і справді знижує самоконтроль людини, розвиває моральну нестійкість, корисливі й агресивні мотиви, у неї з'являється нерозбірливість у виборі засобів для досягнення різних антисоціальних цілей. Мозок людини, отруєний такими речовинами, завжди дає негативні збої у своїй діяльності.

У зв'язку з цим і виникає питання  про осудність або неосудність  особи, яка вчинила злочин у стані алкогольного, наркотичного чи психотропного сп'яніння, і про правомірність її притягнення до кримінальної відповідальності.

У статті 21 це питання вирішене однозначно: «Особа, яка вчинила злочин у стані  сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших  одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності». Таким чином, за загальним правилом, стан сп'яніння незалежно від його ступеня не звільняє особу від кримінальної відповідальності. Така позиція закону має принципово важливе значення для профілактики і попередження злочинів, що вчиняються у стані сп'яніння.                     

Цей висновок ґрунтується на тому, що при звичайному фізіологічному сп'янінні відсутній медичний критерій — психічне захворювання, а тому немає підстави для визнання особи неосудною. При фізіологічному сп'янінні не настають ті істотні зміни в психічному стані особи, які характерні для психічного захворювання. Необхідно враховувати й те, що такі особи добровільно доводять себе до стану сп'яніння, усвідомлюючи негативний вплив на свою поведінку спиртних напоїв, наркотиків чи інших одурманюючих речовин. Вони передбачають характер своєї можливої негативної поведінки внаслідок стану сп'яніння і можливі її суспільне небезпечні наслідки. Практика свідчить про те, що навіть у стані глибокого фізіологічного сп'яніння особа не втрачає повною мірою здатності усвідомлювати характер вчинюваних дій і керувати ними.

Інший підхід до рішення розглянутого питання привів би до необгрунтованого звільнення від кримінальної відповідальності багатьох осіб, що вчинили тяжкі, особливо тяжкі злочини. Так, наприклад, не можна було б притягти до кримінальної відповідальності водія автотранспорту, який, перебуваючи у стані сильного алкогольного сп'яніння, скоїв автоаварію, внаслідок якої загинули люди.

Отже, при скоєнні злочинів у  стані фізіологічного сп'яніння відсутній  не тільки медичний, але і юридичний  критерій неосудності. Більш того, в таких випадках осудність особи настільки очевидна, що немає необхідності навіть призначати судово-психіатричну експертизу.

У судовій практиці, хоча й рідко, проте зустрічаються випадки, коли на ґрунті хронічного алкоголізму виникають тяжкі психічні захворювання — біла гарячка, алкогольний галлюциноз та ін. Під впливом таких захворювань особа може вчинити суспільне небезпечне діяння в стані, коли вона не усвідомлює своїх дій (бездіяльності) або не може керувати ними. У цих випадках на підставі ч. 2 ст. 19 особа визнається неосудною і не підлягає кримінальній відповідальності.

Таке захворювання може виникнути  не тільки у злісних алкоголіків, але і в тих, хто не страждає на алкоголізм. У практиці зустрічаються  випадки, коли під впливом різних несприятливих обставин — фізичного чи психічного виснаження, нервових перевантажень та інших несприятливих обставин, навіть при незначному вживанні алкоголю і наркотиків настають такі серйозні розлади психіки (так зване патологічне сп'яніння), коли особа не усвідомлює своїх дій (бездіяльності) або не може керувати ними. Такі особи з урахування судово-психіатричної експертизи визнаються неосудними.

З огляду на підвищену небезпечність  осіб, що вчинюють злочини у стані  сп'яніння, у п. 13 ст. 67 ця обставина при призначенні покарання визнається такою, яка обтяжує провину. Але залежно від характеру вчиненого злочину суд має право і не визнавати цю обставину такою, яка обтяжує провину (ч. 2 ст. 67). Це, наприклад, випадки, коли вчинення злочину ніяк не пов'язане зі станом сп'яніння або коли неповнолітній, який раніше не вживав спиртних напоїв, під впливом дорослих довів себе до стану сп'яніння і в такому Стані вчинив,наприклад,хуліганство.

У всіх випадках, коли суд не визнає стан сп'яніння обставиною, яка обтяжує провину, він повинен у вироці вказати мотиви свого рішення.

Але, на думку деяких фахівців, вчинення злочину у стані сп’яніння у випадках, коли а) особа доводиться до такого стану всупереч її волі, і цей стан внаслідок низки причин (ступеня алкогольного сп’яніння, особистих особливостей) може суттєво обмежити здатність особи усвідомлювати та керувати своїми діями; б) коли особа не знає, що через існуючі у неї особливості організму певна доза алкоголю може викликати стан, за якого можливість усвідомлювати свої дії та керувати ними суттєво звузиться, однак ступеня патологічного сп’яніння не досягне – може бути підставою для визнання такої особи обмежено осудною, а злочину вчиненим за пом’якшуючих обставин²⁵.

Висновки

1. Під обмеженою осудністю слід розуміти таку кримінально-правову категорію, яка характеризує психічний стан особи під час вчинення злочину, обов'язковою ознакою якого (стану) є суттєве обмеження внаслідок хронічного або тимчасового хворобливого розладу психічної діяльності (непсихоти-чного рівня) здатності особи усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості.

Обмежена осудність зумовлює можливість особи визнаватися винною та нести  кримінальну відповідальність за вчинене (тобто є юридичною передумовою вини і кримінальної відповідальності).               

Юридичним критерієм обмеженої  осудності є факт вчинення передбаченого  кримінальним законодавством суспільне  небезпечного діяння (дії чи бездіяльності) ознаки якого відбивають психічний розлад суб'єкта злочину і суттєве обмеження здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними, за наявності доказів вчинення його особою, відносно якої вирішується питання про обмежену осудність.

Під психологічним критерієм обмеженої  осудності розуміється суттєве обмеження (кількісне) у суб'єкта протиправного діяння здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними.                      

Медичним критерієм обмеженої  осудності є хронічні або тимчасові  хворобли-ні розлади психічної діяльності непсихогичного рівня (так звані межові психічні розлади або психічні аномалії), які проявляються переважно розумовою недостатністю, афскгивними або вольовими розладами, суттєвою ознакою яких є обмеження здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості.

2. Обмежена здатність усвідомлювати  свої дії або керувати ними  при певних хворобливих розладах  психіки (непсихотичного характеру), якщо ці розлади вплинули на  поведінку особи і на зумовили  злочинний характер діяння, не може прирівнюватись до обмеженої осудності.

3. Встановлення юридичного критерію  обмеженої осудності (факту вчинення  суспільно небезпечного діяння, яке містить ознаки складу злочину, передбаченого кримінальним законодавством, та особи, якій інкримінується це діяння, а також доказ того, що саме ця особа вчиняла дане діяння) належить до компетенції судді (суду), слідчого, а здатносгі особи усвідомлювати свої дії та керувати ними під час вчинення суспільно небезпечного діяння, тобто встановлення психологічного і медичного критеріїв - психіатра-експерта.     

4. Визнання особи обмежено осудною  враховується при визначенні  вини (її ступеня), призначенні покарання і застосуванні примусового лікування. Злочин, вчинений особою, визнаною судом обмежено осудною, визнається вчиненим за пом'якшуючої покарання обставини, що передбачена самостійною нормою Загальної частини КК України.

5. Т. Приходько пропонує такий  текст норми, що регламентує  категорію обмеженої осудності (ст. 20 КК України):

«Стаття 20. Обмежена осудність

Обмежено осудною визнається особа, у якої під час вчинення нею  злочину була суттєво обмежена внаслідок  хронічного або тимчасового розладу  психічної діяльності (непсихотичного рівня) здатність усвідомлювати  свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості.

Така особа підлягає кримінальній відповідальності. Визнання особи обмежено осудною здійснюється судом.

Визнання особи обмежено осудною  враховується судом при призначенні  покарання в бік його пом'якшення.

До обмежено осудної особи за призначенням суду може застосовуватися  примусове лікування»²⁶.

6. Пропозиції щодо створення  для обмежено осудних злочинців  спеціалізованих лікувально-виправних  установ або створення спеціалізованих  лікувально-виправних відділень у виправно-трудових установах відбування покарання, у яких покарання поєднуватиметься не лише з примусовим лікуванням, а й з проведенням певних додаткових заходів, які здійснюватимуться спеціально підготовленими фахівцями (психіатрами та психологами).

7. Примусове лікування обмежено  осудним особам може бути призначено  за наявності таких підстав: 1) наявність у діях винного ознак складу злочину; 2) визнання даної особи обмежено осудною.

Умовами примусового лікування  даних осіб є: а) медичний висновок про наявність у суб'єкта злочину хворобливого розладу психічної діяльності (непсихотичного рівня) та про необхідність застосування примусового лікування; б) хворобливий розлад психічної діяльності (непсихотичного рівня), який визначив злочинний характер діяння, суттєво вплинув на поведінку особи під час вчинення нею злочину; в) покарання, призначене особі, в якої виявлений певний хворобливий розлад (непсихотичного рівня), за злочин, зумовлений цим розладом.     

8. Види примусового лікування стосовно обмежено осудних осіб можуть бути такі: 1) примусове лікування в місцях позбавлення волі під час відбування засудженим покарання; 2) примусове лікування в спеціальних медичних (лікувальних) закладах, яке має застосовуватися до покарання, не повязаного з позбавленням волі, та до осіб, звільнених з місць позбавлення волі за необхідності продовження примусового лікування.

9. Проведені розвідки з чинного  законодавства вимагають наступних  пропозицій з його удосконалення у зазначеній сфері:

1. доповнити КК положеннями щодо продовження або припинення примусового лікування обмежено осудних осіб у ч.3 ст. 96 КК і визначити порядок його продовження або припинення;
2. викласти положення щодо примусового лікування обмеженно осудних осіб у ч.1 ст. 96 КК, доповнивши її словами “до осіб, визнаних судом обмежено осудними, та”, викладеними після слова “покарання”;
3. у КПК передбачити статтю, яка б регламентувала порядок продовження або припинення судом примусового лікування до засуджених, визнаних судом обмежено осудними, які відбувають покарання у спеціалізованій лікувально-виправній установі, (або спеціалізованому лікувально-виправному відділенні у виправно-трудовій установі), або спеціальному медичному (лікувальному) закладі, де засуджені перебувають на лікуванні, що вирішується суддею місцевого суду за місцем знаходження цієї установи чи закладу, за поданням ('заявою) адміністрації цієї установи чи закладу на підставі висновку лікарської комісії;
4. доповнити чинний ВТК положенням про примусове лікування позбавлених волі обмежено осудних осіб.  

Література

1. Антонян Ю. М., Бородин С. В. Преступность и психические аномалии. - М., 1987.
2. Антонян Ю. М., Гульдан В. В. Криминальная патопсихология. —М., 1991. — С. 96.
3. Антонян Ю.М., Виноградов М.В., Готлиб Ц.А. Преступность и психические аномалии // Сов. гос. и право. — 1977. — № 7.
4. Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть. – Днепропетровск, 1992.
5. Балабанова Л. М. Судебная патопсихология (вопросы определения нормы и отклонений). —Донецк, 1998. —С. 102-103.
6. Боброва И.Н., Шишков С. Н. Об уменьшенной (ограниченной) вменяемости // Вопросы теории и организации судебно-психиатрической зкспертизы. - М.. 1989.
7. Бородин С.В. Борьба с преступностью: теоретическая модель комплексной программы. - М., 1990. - С. 236-237.
8. Бородин С.В.,  Полубинская С.В. Юридические проблемы советской психиатрии (Взгляд американских и советских специалистов) // Сов. гос. и право. — 1990.  - № 5.
9. Відомості Верхов. Ради України. — 1995. — № 10. — Ст. 62.
10. Волощук Т.М, Клименко В.А Відповідальність за злочини, вчинені в стані зменшеної осудності//Науковий вісник Української академії внутрішніх справ. - 1998. - № 1. - С. 96-101.
11. Волощук Т.Н. Проблема уменьшенной вменяемости в уголовном праве // Наука і вища освіта: Конференції. Наукове рецензування. Інформація / Запорізьк. ін-т держ. та муніцип. упр-ня; редкол.: О.М.Горбавь, в.а.мисливий, В.М.Северинюк (відповід.редактор). - Вип.1 - Запоріжжя, 1998. - С. 95-97.
12. Волощук ТМ. Роль експертизи при визначенні зменшеної осудності // Конституційні права та свободи людини і громадянина. Матеріали наукової конференції / Інститут адвокатури при Київському Національному університеті імені Тараса Шевченка. - К., 1998. - С. 236-239.
13. Галаган А.И. Особенности расследования органами внутренних дел общественно опасных деяний лиц, признаваемых невменяемыми. — К.. 1986.
14. Закалюк А.П., Коротченко А.И., Москалюк Л.Н. Допреступное поведение и механизм совершения преступления при нарушении психики пограничного харакгера // Проблемы изучения личности. — М.. 1984.
15. Зелинский А. Ф. Криминальная психология. - К., 1999.
16. Кондратьев Ф.В. О практике клинических обоснований вменяемости при шизофрении //Седьмой Всесоюзний сьезд невропатологов й психиатров. — Т. 3. — М., 1981. - С. 331-333.
17. Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. Проф. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ-Харків: Юрінком Інтер – Право, 2001. – С.136.
18. Майер Д.И., Мирошниченко Н.А. Предпосылки к законодательным предложениям по уменьшенной вменяемости // Судебная и социальная психиатрия 90-х. - Т. 1. - Вып. 5 - К., 1994. - С. 88.
19. Мельник В. До проблеми обмеженої осудності //Право Укр.-1999. -М 1.-С. 102-105 .
20. Мирошниченко Н.А. О вменяемости лиц, злоупотребляющих наркотическими веществами // Мери предупреждения преступлений: Межвуз. сб. — Барнаул, 1985. — С. 70—73.
21. МирошниченкоН.А. Уголовная ответственность за незаконное изготовление, приобретение, хранение, перевозку, пересылку или сбыт наркотических вешеств: Автореф. Дис... канд. юрид. наук. — Харьков, І984.
22. Михеев Р.И. Проблема вменяемости и невменяемости в советском уголовном праве. – Владивостов: Изд-во ДвГУ, 1983.
23. Михеев Р.И. Уголовная ответственность лиц с психофизиологическими особенностями и психогенетическими аномалиями (Спорные вопросы правовой теории и трудности практической деятельности органов правоприменения): Учеб. пособие. — Хабаровск, 1989.
24. Михеев Р.И. Уголовное право и психиатрия. — Владивосток, 1988. — С. 5, 13, 18.
25. Мірошниченко Н., Орловська Н. Обмежена осудність та її законодавче вирішення // Право України. — 1997. — № 7. — С. 24.
26. Музика А. Ще раз про обмежену осудність // Право України. – 1999. - №1. – С.38-41, 49.
27. Недоступ Ю. Особливості допиту психічно аномальних осіб // Юридичний вісник. – 2000. - №3. – С.129.
28. Остапенко 0.1. Адміністративна деліктологія. — Львів, 1995.
29. Павлов И.П. Полн. собр. трудов. — Т. III. — М.—Л., 1949.
30. Первомайський В. Призначення судово-психіатричної експертизи привирішенні питання про застосування ст.14 КК України//Право України. -1999.- №1.-С. 115-118.
31. Приходько Т.М. Витоки та історичний нарис обмеженої осудності // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України. - 2000. - Випуск 1. - С. 95-109.
32. Приходько Т.М. Межі компетенції юриста та психіатра-експерта при визначенні обмеженої осудності // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України. - Луганськ. - 2001. - Випуск 1. - С. 48-55.  
33. Приходько Т.М. Обмежена осудність в проектах кримінального кодексу України // Проблеми державного будівництва в Україні / Міжнар. ін-т лінгвістики і права. - К.: Правові джерела, Вип. № 7: Актуальні проблеми вдосконалення національного законодавства України: Матеріали наук.-пракг. конф., присвяч. 10-й річниці незалежності України, 25-26 квіт. 2001р./ Редкол.: ВАКлименко та ін. - 2001. - С. 53-57.       
34. Приходько Т.М. Обмежена, межова чи зменшена осудність: термінологічний аспект// Вісник Університету внутрішніх справ. - Харків. - 2000. – № 12. - С. 102-105.
35. Приходько Т.М. Поняття обмеженої осудності // Проблеми права на зламі тисячоліть. Матеріали міжнародної наукової конференції. Наукове видання. - Дніпропетровськ: ІМА-Прес, 2001. - С. 266-268.                
36. Приходько Т.М. Проблема обмеженої осудності в кримінальному праві. Автореферат на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2001.  – 20 с.
37. Приходько Т.М. Сутність та критерії зменшеної осудності // Молодий будівничий України № 5. Матеріали наукової конференції «Державотворення в Україні» / Міжнар. ін-т лінгвістики і права; редкол.: Х.В.Хачатурян,М.А. Швайка та ін. - К., 1998. - С. 180.
38. Приходько Т.М. Фізіологічний афект - одна з підстав визнання особи обмежено осудною//Право України. - 2001. - № 1. - С. 53-55.
39. Сегай М.Я. Первомайський В.В. Обмежена осудність: перспективи впровадження // Державно-правова реформа в Україні: Матеріали науково-практичної конференції (листопад 1997 року). — К., 1997. — С. 340.
40. Седнєв В.В.   До питання співвідношення станів фізіологічного афекту й алкогольного сп'яніння//Вісник Верхов. Суду Укр. - 2000. - № 5. - С. 56-57. - Бібліогр.
41. Сочнева З.Г. и др. Вопросы ошибочного распознавания шизофрении в судебно-психиатрической практике (клинико-катамнестическое исследование) // Седьмой Всесоюзный сьезд невропатологов и психиатров. — Т. 3. — С. 363—364.
42. Тараненко С. Щодо поняття неосудності в адміністративному праві // Право України. – 1998. - №6. – С.88.
43. Уголовный закон. Опыт теоретического моделирования. — М., 1987. — С. 74—80.
44. ЧепуркоВ. Тонкощі психіатрії законодавству не під силу? //-Київські відомості.  - 1997. - 20 черв.
45. Щерба С. П. Расследование и судебное разбирательство по делам лиц, страдающих физическими или, психическими недостатками. — М., 1975. — С. 89-90.