Державне управління у соціально-культурній сфері

План

1. Поняття соціально-культурної  діяльності

1.1 Сутність соціокультурної  діяльності

1.2 Критерії соціально-культурної  діяльності

2. Функції та методи соціально-культурної діяльності

3. Державне управління  у соціально-культурній сфері

Висновки

Список використаної літератури

1.   Поняття соціально-культурної діяльності

Соціальна діяльність - сукупність соціально-значимих дій, які здійснює суб'єкт (суспільство, клас, група, індивід) в різних сферах і на різних рівнях соціальної організації суспільства, що має на меті певні соціальні  інтереси і використовує для досягнення цих інтересів різні засоби - економічні, соціальні, політичні, ідеологічні. Соціальна  діяльність має місце тоді, коли особа, група, клас або суспільство  в цілому ставлять перед собою  мету і активно беруть участь в  її реалізації. Різноманітність соціальної діяльності можна звести до 4-х основних груп:

- цілеспрямована дія, зв'язана зі зміною даної соціальної системи або умов діяльності;

- дії, направлені на їх стабілізацію;

- дії, що направлені на адаптацію до даної соціальної системи і умов діяльності;

- інтегративна дія, що передбачає входження особи, групи або іншої спільноти в більш крупну соціальну спільність або систему.

Соціальна діяльність характеризує активність суб'єкта. Її елементами є  предметність, обумовлена результатами минулої діяльності, накопиченим  досвідом і знаннями, доцільність, перетворення об'єкта, на який направлена діяльність або створення нового, раніше невідомого об'єкта.

Будь-яка діяльність включає 4 взаємозв'язані підсистеми:

- об'єктивно-передумовну  (потреби і інтереси);

- суб'єктивно-регулятивну  (диспозиція);

- виконавчу (сукупність  вчинків, що здійснюються для  реалізації поставленої мети);

- об'єктивно-регулятивну  (результати діяльності).

Науковий статус та суспільне  визнання будь-якої науки визначаються рівнем розробки її теоретичних засад, що розкривають та обґрунтовують  предмет, цілі, функції та закономірності певної науки, її зв’язок з практикою. Соціально-культурна діяльність у  цьому контексті не є винятком. Усвідомлення поняття “соціально-культурна  діяльність” можливе лише на перехресті таких фундаментальних наук як філософія, соціологія, історія, педагогіка, психологія, право. [1;14]

1.1 Сутність соціокультурної  діяльності

Соціально-культурна діяльність – це діяльність, спрямована на створення умов для найбільш повного розвитку, самоствердження і самореалізації особистості та групи (студії, гуртки, аматорські об'єднання) у сфері дозвілля. Вона включає в себе все різноманіття проблем з організації вільного часу: спілкування, виробництво і засвоєння культурних цінностей і т.д. Педагогам-організаторам доводиться брати участь у вирішенні проблем сім'ї, дітей, у вирішенні проблем в історико-культурній, екологічній, релігійної та інших сферах, у створенні сприятливого середовища для соціально-культурної діяльності та ініціатив населення у сфері дозвілля.

Культурно-дозвіллєва діяльність – складова частина соціально-культурної діяльності, допомагає у вирішенні багатьох соціальних проблем своїми своєрідними засобами, формами, методами (мистецтво, фольклор, свята, обряди і т.д.)

Культурно-просвітницька  робота також є частиною соціально-культурної діяльності, але, на жаль, неефективно  використовується в діяльності культурних установ , тобто, немає лекцій, лекторіїв, народних університетів та інших  форм просвітницької роботи.

Важливість соціально-культурної діяльності полягає в тому, що це не просто організація дозвілля, а  організація в соціально-значущих цілях: задоволення і розвиток культурних потреб та інтересів як окремої особистості, так і соціуму в цілому.

У науковий обіг активно  вводяться такі поняття як “соціально-культурна  сфера”, “соціально-культурна діяльність”, “соціально-культурні технології”, “соціально-культурні інститути”, “соціально-культурна освіта” тощо. Тому аналіз поняття “соціально-культурна  діяльність” виявляється доцільним  і необхідним. Чи можна соціально-культурну  діяльність вважати логічним спадкоємницею  культурно-просвітньої та культурно-дозвіллєвої  діяльності, а культурологічну освіту – спадкоємницею культурно-просвітньої  освіти? Зазначимо, що еволюція соціально- культурної діяльності є не лише наслідком  її внутрішнього розвитку, але й  результатом незворотних змін, які  відбуваються в сучасному суспільстві. Закономірний діалектичний розвиток культурно-просвітньої  роботи у багатоманітніше соціальне  явище – соціально-культурну  діяльність – обумовлений визнанням  людини головною цінністю для сфери  культури, просвітництва, дозвілля, відпочинку. Це не означає, що соціально-культурна  діяльність повністю незалежна від  ідеології, однак її стрижневим завданням  є розкриття ініціативи, творчості, самодіяльності та підприємливості  людини. “В основе перестройки социально-культурных процессов лежит отказ от субъект-субъектной модели организации культуры, досуга просвещения населения. В этой модели народ сам является субъектом  социально-культурной деятельности” (цитується мовою оригіналу –  І.П.) [6;15].

У перших ґрунтовних працях з соціально-культурної проблематики на пострадянському просторі поняття  “соціально-культурна діяльність”  розглядається вченими як специфічна людська діяльність, спрямована на перетворення особистості та суспільства, певна сфера соціальної діяльності, орієнтована на залучення людини до культури. На думку Т. Кисельової та Ю. Красильникова, соціально-культурна  діяльність – сфера соціальної діяльності, орієнтована на залучення людини до культури, самостійна складова загальної  системи соціалізації особистості, соціального виховання та освіти [6, С.12]. Ю. Стрельцов розглядає соціально-культурну  діяльність як синтез відносно самостійних  видів діяльності, у контексті  яких культурна діяльність пов’язується із світом свідомості особистості та її формуванням, а соціальна діяльність спрямована на розвиток людських взаємин  та організацію суспільного життя  в цілому [15, С.80]. В.Туєв пропонує розглядати соціально-культурну діяльність як процес, що управляється суспільством та його соціальними інститутами, як процес, до якого активно залучається  людина [17, С.60]. О. Генисаретський вважає, що соціально-культурна діяльність є комплексним об’єктом соціального  управління, який охоплює аксіологічні, функціонально-галузеві та територіально-мережеві аспекти життєдіяльності населення [1, С.29]. А. Марков та Г. Бірженюк визначають соціально-культурну діяльність як діяльність соціального суб’єкта (особистості, спільноти, соціального інституту, етносу, нації), “сутність та зміст  якого складають процеси створення, збереження, трансляції, засвоєння  та розвитку традицій, цінностей та норм культури – художньої, історичної, духовно-моральної, екологічної, політичної” [9;31].

Знання соціально-культурної діяльності необхідно для вдосконалення  та покращення культурно-дозвільної сфери.

1.2 Критерії соціально-культурної  діяльності

Проаналізувавши наведені трактування  поняття “соціально-культурна діяльність”  можна зробити висновок, що невизначеність поняття пояснюється кількісним, статистичним підходом у його розкритті; розширеним предметним полем; полісемічністю атрибуту “соціально-культурний” [16;17].

1. Кількісний, статистичний  підхід у розкритті поняття  не дозволяє відобразити сутність  соціально-культурного явища чи  предмета (визначення О. Генисаретського,  В. Туєва, С. Циганової). Хоча  основою соціально-культурної діяльності  є використання людьми свого  вільного часу для власного  культурного саморозвитку та  соціокультурної самореалізації, де  педагогічно організований дозвіллєвий  процес не просто підлаштовується  до культурного саморозвитку, але  відіграє роль своєрідного “педагогічного  локомотива”, що веде за собою  цей саморозвиток.

2. Розширене (завдяки суміжним  напрямам пізнання) предметне поле  соціально-культурної сфери обумовлюється  наявністю різних видів суспільної  практики, у яких реалізується  соціально-культурна діяльність: дозвілля  та дозвіллєвої діяльності, народної  художньої культури та творчості,  освіти, соціального захисту та  реабілітації. Кожна з названих  сфер суспільної практики охоплює  соціальні інститути, соціальні  групи та окремих особистостей, які засвоюють, зберігають, виробляють  і популяризують різноманітні  культурні цінності, використовуючи  з цією метою різні засоби, методи та форми роботи. “У  своєму практичному втіленні  ця діяльність охоплює всю  багатоманітність проблем, пов’язаних  з організацією вільного часу, з величезним переліком непрофесійних,  а частково й професійних занять  дорослої людини, з виробництвом  та засвоєнням культурних цінностей,  з дозвіллєвим спілкуванням, із  сімейно-побутовою сферою життя  і т.ін.” [14;76].

3. Полісемічність атрибутів  “соціальний” та “культурний”, “соціо” і “культура” породжує  особливу реальність, що виражається  поняттям “соціально-культурна  діяльність”. Культура є сукупністю  традицій, цінностей, смислів, ідей, знакових систем, характерних для  соціальної спільності. У процесуальному  плані культура є діяльністю  у різних сферах буття і  свідомості, специфічним, властивим  людині способом перетворення  природних задатків і можливостей.  Соціум – це сукупність базових  соціальних суб’єктів (соціальних  груп, соціальних інститутів), що  представляють універсальні, типові, стійкі суспільні утворення, а  також процеси їх взаємодії  та відношень. “Соціальне” і  “культурне” розчинені одне  в одному, оскільки у будь-якому  соціальному явищі завжди присутня  людина як носій соціальних  ролей і культурних цінностей.  Соціальна діяльність – це  доцільна активність, зміст якої  задано роллю. Культурна діяльність  – це змістовно та ціннісно  зорієнтована активність. Точкою  перетину соціальної та культурної  діяльності стане процесуальний,  діяльнісний рівень культури. Отже, взаємозв’язок соціального і  культурного опосередковується  діяльністю різних суб’єктів,  породжує особливу реальність, суть  якої виражається поняттям “соціально-культурна  діяльність”. Суб’єктами соціально-культурної  діяльності можна розглядати  особистість, соціальну групу  або спільноту, регіон, суспільство,  людство в цілому. На кожному  з цих рівнів суб’єкт можна  охарактеризувати переважно у  контексті соціологічної або  культурної проблематики.

Природу соціально-культурної діяльності, її предметні межі, допоможуть визначити сутнісні, якісні та ефективні  критерії.

Сутнісні критерії охоплюють  критерії гуманістичного спрямування  та доступності соціально-культурної діяльності. “Метою соціально-культурної діяльності є збільшення питомої  ваги гуманістичних та людських характеристик  у суспільному бутті та у житті  окремої людини специфічними засобами усвідомленої цілеспрямованої культуротворчості” [19;63]. Застосовуючи ці критерії при  аналізі конкретного явища, можна  визначити його приналежність до соціально-культурної сфери: “Наприклад, певне явище має гуманістичну спрямованість, але не доступне основним категоріям населення (через занадто  високу ціну на білети на спектакль  чи виставу, неспроможності платити  за заняття улюбленим видом діяльності у центрі дозвілля тощо). Зрозуміло, що у цьому випадку ми маємо  справу не із соціокультурним явищем, адже відсутня найголовніша умова здійснення соціокультурного процесу – сама можливість займатися улюбленим  видом діяльності для конкретної категорії населення” [5;95].

Критерії якості дозволяють визначити рівень соціально-культурної діяльності (високий, середній, низький) й передбачають духовне наповнення соціально-культурного заходу, активність особистості в соціально-культурному процесі та збалансованість видів соціально-культурної діяльності. “Соціально-культурна діяльність – це діяльність соціальних суб’єктів, сутність та зміст якої складають процеси збереження, трансляції, засвоєння та розвитку традицій, цінностей, норм у сфері художньої, історичної, духовно-моральної, екологічної, політичної культури” [18;452]; це активність людини у соціокультурному процесі [16;60].

Отже, умовами здійснення соціокультурної діяльності є:

-  добровільна участь особистості в соціокультурних заходах. Добровільність, свідомість вибору визначається інтересами та внутрішніми потребами і бажаннями людини;

-   сприйняття соціокультурної діяльності як потреби, а не необхідності. “Якщо в побутових та особливо у трудових заняттях ритм і темп діяльності, зазвичай, визначаються зовнішніми факторами, то тут вони повністю залежать від внутрішньої необхідності та бажань людини. Такий високий рівень свободи та самостійності є воістину ідеальним і в сучасних умовах може мати місце лише в сфері вільного часу” [14;77]; обмін не продуктами діяльності, а самою діяльністю. В умовах вільного часу людина має право вільно обрати вид діяльності, змінити його на інший, відкласти, перенести у часовому просторі, самостійно визначити строк виконання запланованих завдань;