Міжнародний поділ праці та інтернаціоналізація економіки як основа формування світового господарства

   Водночас  НТР пред'являє нові вимоги й до робочої сили з точки зору її кваліфікації, загальноосвітнього рівня, оскільки "людський фактор" є центральним елементом нової моделі "постіндустріального" розвитку.

Характеризуючи  модель світового розвитку, що формується, необхідно визначити можливості "вписатися" в неї держав - колишніх членів "соціалістичної співдружності".

     Як  відомо, в кінці 80-х - на початку 90-х  років світ соціалізму охопила глибока  криза, що призвела до розпаду старих політичних та економічних структур і початку переходу до ринкових систем господарювання. Значною мірою це було зумовлено відгородженістю та замкнутістю соціалістичних країн від світу, "непроникливістю" в їхні межі прогресивних тенденцій світового економічного та науково-технічного прогресу.

     На  жаль, демонтаж адміністративно-командної системи господарювання у більшості колишніх соціалістичних країнах здійснюється нерідко насильницькими, нецивілізованими методами, що відкидає їх з раніше зайнятих позицій у міжнародному поділі праці. У даний час об'єктивна необхідність динамічної інтеграції країн Східної Європи в нову модель розвитку світового господарства передбачає пошуки ними своєї ніші в системі всесвітнього поділу праці, передусім загальноєвропейського. Вони можуть претендувати на участь у глобальному та континентальному поділі праці завдяки наявності таких факторів: геополітичного становища моста між Західною Європою та азіатським континентом, наявності дешевої і відносно освіченої робочої сили, сільськогосподарських ресурсів та рекреаційно-туристичних можливостей, величезного і всепоглинаючого ринку товарів та послуг, спільного географічного й економічного простору та ін.

     Для того щоб налагодити цивілізовані стабільні  та взаємовигідні зв'язки між штучно роздвоєною в минулому європейською спільністю, необхідно подолати асиметрію в поділі праці між Західною та Східною Європою, що підвело б однорідний матеріальний фундамент під загальноєвропейську інтеграцію.

     Україна, як і інші держави, що утворилися після  розпаду СРСР, у розвитку своєї  суверенної економіки великі надії  покладає на інтеграцію в систему світогосподарських зв'язків, активну й зростаючу участь не тільки в регіональному, а й у міжнародному поділі праці, ефективному використанні його переваг. У всіх урядових та альтернативних програмах антикризових заходів і ринкової трансформації української економіки підкреслюється необхідність якнайшвидшого перетворення колишніх міжреспубліканських зв'язків у категорію зовнішньоекономічних, розширення поля господарської взаємодії з основними центрами світового господарства та міжнародними фінансово-економічними інститутами, розгортання широкомасштабного ділового співробітництва на взаємовигідних засадах з усіма державами світу.

Слабка  включеність України в міжнародний  поділ праці не тільки не відповідає, а й суперечить її національним інтересам, бо залишає економіку країни поза розвитком світових продуктивних сил, провідних напрямів сучасної науково-технічної революції, що призводить до виштовхування її на узбіччя світового економічного прогресу. Про це свідчить, зокрема, той факт, що частка експорту у загальному обсязі виробництва України ще до проголошення її незалежності не перевищувала 4-5%, у той час як середньосвітовий показник дорівнював 17%. У 90-ті роки відбулося подальше зменшення експорту як у фізичному, так і відсотковому відношенні, а в його товарній структурі левова частка припадає на сировину, матеріали, товари народного споживання.[9, с. 12]

     Україна поки що не готова зі своїм невідпрацьованим господарським механізмом на паритетних принципах взаємодіяти з лідерами світової економіки. Перед нею нині не тільки відкриваються широкі можливості, а й виникають нові проблеми й труднощі.

     На  шляху формування інтернаціонального виробництва на грунті міжнародної  спеціалізації та кооперування зроблені лише перші кроки, які виявилися передусім у створенні на території України кількох сотень спільних з іноземним капіталом підприємств, а також у підписанні поки що незначної кількості контрактів із зарубіжними фірмами на поставку українським підприємствам комплектуючих деталей тощо.

     Для прискорення процесу входження України у світові господарські структури необхідно брати до уваги такі обставини:

• по-перше, основними орієнтирами українських виробників мають бути: технологічний фактор, світові норми та ємність ринку. Виходячи із ємності ринку, його вимог, визначаються розміри, структура та продуктивність промислового підприємства. Економічний потенціал країни в таких випадках практично не відіграє ніякої ролі, оскільки за визначальну величину береться суто технологічний фактор. Якість продукції, її асортимент, відповідність моді, а також рівень затрат - все це уніфікується незалежно від розмірів країни, її специфічних можливостей. Підприємство "вбудовано" в нішу світової господарської структури і виконує відведену йому роль;
• по-друге, характерною рисою сучасного ефективного виробництва є його вибірковість. Визначальною умовою економічної раціональності промислового підприємства, тобто його здатності "йти в ногу" з науково-технічним прогресом, стало наближення його потужностей, технічного оснащення та серійності до світових критеріїв оптимальності. Звичайно, цього досягти може далеко не кожне підприємство. Керуватися світовими критеріями у своїй діяльності має насамперед експортно-орієнтований сектор економіки, покликаний стати мостом, що з'єднає національне господарство із світовим;
• по-третє, важливою закономірністю інтернаціоналізації сучасних світових продуктивних сил є те, що економічна доцільність створення в окремих країнах багатогалузевої економіки, включаючи підприємства з повним технологічним циклом, поступово відпадає, бо прагнення кожної країни до самозабезпечення всіма товарами вимагає великих затрат. Значно перспективнішим шляхом є розвиток міжнародної спеціалізації та активна участь у ній дедалі більшого числа країн, що мають чіткий профіль у міжнародному економічному співробітництві та обміні. Це - загальна умова економічного і науково-технічного прогресу. Для України основними сферами міжнародної спеціалізації, виходячи з нагромадженого досвіду та її експортного потенціалу, могли б бути гірничо-металургійна промисловість, окремі підгалузі машинобудування, сільськогосподарське виробництво й туризм. Практичне здійснення цієї мети - нелегке й капіталоємне завдання, яке потребує глибокої структурної і технологічної перебудови національної економіки;
• по-четверте, пошук власного місця у світовій господарській структурі вимагає знання специфіки сучасного світового ринку, який також зазнає суттєвих змін: не тільки розширюються його межі, а й зростають потреби, змінюється їхня структура, а також склад тих виробників, які задовольняють основну частку світового попиту на продукцію.

     Оновлення номенклатури продукції, представленої  на світовий ринок, відбувається сьогодні значно швидше, ніж раніше, а враховуючи, що цей процес практично нескінченний, то в нього можуть включатися й нові держави, котрі або створили новий товар, або мають переваги в затратах виробництва. Крім того, жодна країна в сучасних умовах не може довго залишатися монополістом у виробництві передової технології, рано чи пізно досягнення НТП, у тому числі й найпрогресивніші відкриття, стають здобутком багатьох;

• по-п'яте, НТР додала до традиційних факторів всесвітнього поділу праці нові об'єктивні стимули, що набувають поступово визначального характеру. Роль природних ресурсів, географічного положення, виробничого досвіду починає різко знижуватися, а натомість висуваються передова технологія, наукові розробки, висококваліфікована робоча сила, банки, розвинута виробнича інфраструктура, які передусім впливають на визначення профілю економіки тієї чи іншої країни, її позиції на світовому ринку. Цю тенденцію необхідно враховувати, розробляючи стратегію виходу України на міжнародний ринок, і з самого початку робити ставку на сучасні фактори міжнародного поділу праці.[18, с. 58-59]

   Способи включення національних господарств у всесвітню систему поділу праці можуть бути різні: зумовлені об'єктивними потребами внутрішнього розвитку країни, інтересами транснаціонального капіталу, коли превалює економічний, а інколи й позаекономічний примус. Але найбільший економічний ефект досягається у тому випадку, коли країни добровільно прилучаються до міжнародного співробітництва і між ними налагоджуються рівноправні партнерські відносини на взаємовигідних принципах з урахуванням їхньої спеціалізації та напрямів діяльності. Нинішній рівень розвитку продуктивних сил у світі владно вимагає усунення будь-яких перешкод на шляху поглиблення всесвітнього поділу праці та використання переваг міжнародного економічного спілкування.

   Стан  ресурсного самозабезпечення України і розвиток її експортного потенціалу Подальша інтеграція економіки України у світове господарство, її ефективність великою мірою залежать від наявних ресурсів країни, які є основним елементом економічного потенціалу. Перш ніж дати характеристику останнього, нагадаємо, що площа України становить 603,7 тис. км2. Це приблизно дорівнює території таких європейських країн, як Франція та Швейцарія разом узяті.

   Чисельність населення країни на початок 1996 р. становила 51,3 млн. чоловік, що не набагато менше  ніж у Великобританії та Франції. Трудові ресурси України в 1995 р. становили 29,3 млн. чоловік. У народному господарстві зайнято 21,6 млн. чоловік (68% усього населення держави), сільське - 16,8 млн. чоловік. Трудові ресурси України становлять 29,7 млн. чол. Понад 25 млн. чоловік зайнято в народному господарстві, зокрема в галузях матеріального виробництва - 18,4 млн. чоловік. Спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою налічується 6,8 млн. чоловік, що становить майже 30% усіх трудових ресурсів країни.[20, с. 61]

   Україна має великі запаси корисних копалин  і надзвичайно вигідне територіальне  поєднання сировинних родовищ. Країна володіє значними покладами вугілля, залізної та марганцевої руд, сірки, ртуті, титану, урану, мінеральних солей.

   Загальна  характеристика задоволення потреб України власними ресурсами палива й сировини така, у %:

графіт - 700

каолін  первинний - 400

ртуть - 250

бром - 250

сірка самородна - 200

марганцеві  руди - 175

скляна  сировина - 167

сіль  кухонна - 150

мінеральні  фарби - 150

залізні руди - 140

титанові  руди - 140

камінь  будівельний - 116

формовочні  матеріали - 112

каолін  вторинний - 112

флюсова сировина - 110

динасова  сировина - 108-110

гіпс - 106

вогнетривкі глини - 105

цементна  сировина - 100

вугілля - 95

доломіт - 70

бентонітові глини - 45-50

газ природний - 22

лольовошпатова  сировина - 16

солі  калійні - 11-12

нафта - 8

магнезит - 0

глиноземна  сировина - 0

апатит, фосфорит - 0

плавиковий  шпат – 0

     Функціонування  народногосподарського комплексу  України, як бачимо, значною мірою  залежить від поставок з інших країн різних видів мінеральних, паливно-енергетичних, лісових та інших видів сировини. Передусім, це стосується нафти й газу. Україна забезпечена власними ресурсами газу на 22%, нафти - на 8%. Як зазначалося на колегії Державного комітету з нафти і газу, видобуток нафти в Україні в 2010 р., за прогнозами, становитиме 7-7,5 млн. т, газу - 30-31 млрд. м3. Тим часом тільки при нинішніх витратах палива країні потрібно кожного року мати 57-60 млн. т нафти та 115-120 млрд. м3 газу, що змушує нас імпортувати велику кількість вуглеводів, котрі постійно дорожчають на ринках збуту. За таких умов енергетична програма країни має бути зорієнтована передусім на підвищення ефективності власного енергетичного комплексу, розвиток енергозберігаючих технологій, на структурну перебудову економіки. Іншого шляху немає. Тут можна послатися на досвід Японії: значно зменшивши і постійно витримуючи за останні 15 років річне нафтоспоживання на рівні близько 50 млн. т, країна збільшила при цьому промислове виробництво майже вдвічі.

     Є й інші резерви економного використання енергетичної сировини. Зокрема, у переробці  вуглеводів Україна відстає від  передових країн світу: в США  з кожної тонни нафти одержують  майже 700 кг бензину, газу й дизельного палива, а на наших заводах - лише 57% цієї величини. В США після так званої енергетичної кризи на початку 70-х років різко скоротили витрати нафти й газу на електростанціях, замінивши їх альтернативним джерелом - вугіллям. У результаті в паливному балансі електростанцій США витрати вугілля досягли 80%, витрати нафти були знижені до 6, газу - до 14%.[23, с. 18]

     Як  показали відкриття геологів, вугільна промисловість України цілком може сприяти такій енергетичній переорієнтації. Ще донедавна вважали, що вугільні запаси Донбасу якщо Не виснажені, то надзвичайно підірвані сторіччям їхньої експлуатації. Проте геологи довели, що це не так. Тільки в Добропільському ареалі Донецької області за останні роки вдалося відкрити досить продуктивні пласти потужністю від одного до двох метрів, що дасть можливість добути 4 млрд. т "чорного золота".

     Донбас  може забезпечити Україну не тільки вугіллям, а й газом, істотно послабивши залежність країни від зовнішніх  джерел надходження. Так, за підрахунками вчених, українська частина вугільного басейну зосереджує понад 1,3 трлн м3 метану, який нині є серйозним ворогом гірників та екології. Тим часом світова практика, і насамперед вугільна промисловість США, свідчить, що можна не тільки успішно боротися з метаном, а й використовувати його в промислових цілях. У США розроблені й успішно функціонують технології, що дають змогу добувати його з родовищ як до розкриття вугільних пластів, так і в процесі експлуатації. При цьому не тільки розв'язується проблема безпеки праці гірників, а й добувається надійний екологічно чистий енергоносій; тисяча кубів метану за теплотворною спроможністю дорівнює тонні найбільш калорійного вугілля.

Вугільний метан у багатьох зарубіжних країнах  використовується на теплових електростанціях, металургійних і хімічних заводах  як пальне для автотранспорту й побутового палива. Сьогодні з кожних десяти шахт України лише одна частково утилізує метан, а в Донбасі є підприємства, де на кожну тонну вугілля можна добувати понад 100 м3 метану.[22, с. 7]

     За  даними Інституту газу США, видобуток  вугільного метану в світі до 2010 р. повинен зрости до 470-610 млрд. м3 на рік (15-20% загального видобутку природного газу), в тому числі в США - 60-80 млрд. м3. Очевидно, й Україні слід орієнтуватися на ці цифри. Таким чином, важливим завданням, що стоїть перед економікою України, яка переживає глибоку енергетичну кризу, є створення й розвиток метанодобувної галузі, яка на промисловому рівні займалася б проектуванням вуглегазових промислів, створенням техніки й технології видобутку і транспортування вугільного метану.