Євроінтеграційна стратегія України і проблеми її реалізації

        За розрахунками фахівців МВФ величина реального  ВВП на душу населення у 30 тис. дол. США (у цінах 1995 р.) буде досягнута  Чехією та Естонією лише в 2016 р. у випадку  реалізації стратегії лідируючого  розвитку (і відповідно у 2038 р. у випадку реалізації стратегії помірного розвитку); Угорщиною, Хорватією та Словаччиною – у 2017 р. (2041 р.); Польщею – у 2019 р. (2047 р.); Латвією – у 2021 р. (2051 р.). Однак, за цей час середній рівень доходу в ЄС-15 може сягнути 50 тис. дол. США [59, с.44]. Отже, навіть через такий час розрив у рівнях розвитку між старими та новими членами ЄС може залишитися значним.

        Однак, існують небезпідставні погляди, що розширення ЄС може виявитися  доволі успішним. Старі країни-члени  ЄС у цілому мають економічне зростання лише 2%, а у нових членів показники економічного зростання значно вище, наприклад, у 2005 р. в Латвії – 7,3%, Литві – 7%, Естонії – 6%, Словакії – 4,6%, Словенії – 4%. Нові країни отримають додаткові переваги для прискорення та інтенсифікації власного економічного зростання. Тобто існують значні перспективи досягнення досі високого середнього рівня, але тільки за умов швидкої ефективної адаптації нових країн-членів, що вимагає певного часу.

        Таким чином, внутрішній потенціал стабільності та розвитку у ЄС на даний момент вичерпаний, а адаптація нових членів потребує додаткових фінансових затрат та значного часу.

        В таких умовах, на наш погляд, подальше розширення ЄС до моменту впевненої стабілізації, буде недоцільним і може призвести до кризи об’єднання.

        Важливе значення для  інтеграційних відносин Україна - ЄС має відношення окремих країн  Союзу до розширення взагалі і  до України як потенційного члена, які  дуже різняться.

        Навіть дві найважливіші європейські структури мають різні точки зору: Європейська комісія стримується від обіцянок членства Україні, в той час, як Європарламент всебічно підтримує українські євроінтеграційні прагнення.

        Немає єдиної думки  щодо України як потенційного члена  ЄС і у держав-учасниць. Так, серед ЄС-15 Італія, Австрія, Фінляндія, Люксембург, Великобританія, Швеція офіційно висловлюються про свою готовність підтримувати євроінтеграційні прагнення України, проте Бельгія однозначно виступає проти виходу України за рамки політики сусідства. Франція та Німеччина мають не такі категоричні погляди, але не виказують великого оптимізму на цей рахунок.

        Найбільші прихильники  ідеї прийняття України до Євросоюзу  знаходяться серед країн-нових  членів ЄС, що пов’язано з багаторічними  історичними, культурними, політичними та економічними зв’язками країн Центральної та Східної Європи з Україною. Найбільш активно у своїй підтримці європейської інтеграції України виступає Польща, яка відкрито вимагає від ЄС дати чіткі орієнтири вступу. Усіляко обіцяє сприяти Україні у досягненні її стратегічної мети – інтеграції у європейські структури – також Литва, Чехія, Словаччина, Угорщина.

        У цілому 45% громадян з країн Європейського Союзу  підтримують вступ України до ЄС і 41% - виступають проти. Більш усього прихильників інтеграції України до Євросоюзу (66%) – в країнах-нових членах: наприклад, у Польщі: за – 76%, у Литві: за – 70%, на Кіпрі: 63% - за. У ЄС-15 прихильників євроінтеграції України – 41%: наприклад проти виступають 69% громадян Австрії (за – 18%), 64% німців (за – 30%), 54% громадян Люксембургу (за – 39%), 54% фінів (за – 40%) [62].

        Негативне ставлення  до України як кандидата на вступ  до ЄС з боку країн-членів об’єднання викликане такими причинами, як боязнь подальшого розширення взагалі, значне відставання України від середньоєвропейського рівня розвитку, національна специфіка держави, сприйняття України як конкурента у деяких сферах тощо.

        Таким чином, євроінтеграційні прагнення України потрібно вважати  мотивацію для прискорення демократичних  та економічних перетворень в країні, розглядаючи можливість вступу в об’єднання в довгостроковій перспективі. Одночасно з цим, вкрай важливим є підвищення «євроінтегрційної культури» громадян, кожний з яких повинен розуміти, для чого держава прагне до ЄС, і що отримає від зближення та членства з об’єднанням.

        Наприклад, в країнах-нових  членах та претендентах на членство в  ЄС більшість населення бачило у  вступі до ЄС вигоду для їх країни в  цілому ніж для них особисто.

        Опитування громадян цих країн щодо емоцій, які визиває  у них Євросоюз показало, що це надія (61%), довіра (41%), занепокоєння (27%), недовіра (21%), ентузіазм (20%) та байдужність (15%). Серед очікувань від вступу до ЄС: підвищення якості життя (63%), свобода пересування, навчання (61%), можливість працевлаштування (49%), відсутність дискримінації до іноземців (39%), рівноправність між чоловіками та жінками (37%), а також зростання соціальних проблем (24%) та зростання рівня безробіття (23%) [61 ].

        На основі проведеного  дослідження факторів, що вирішують  долю України як потенційного члена ЄС, можна зробити наступні висновки:

        − Європейські прагнення  України досі залишаються в основному  стратегічними лозунгами. Реальні  перетворення, здатні створити Україні  передумови для вступу в ЄС, ще не набули необхідної інтенсивності.

        − На сучасному етапі  Україна не відповідає більшості  критеріїв членства в Євросоюзі  і не має справжніх перспектив досягти їх у найближчий час.

        − Процес розширення самого об’єднання сьогодні досяг  своєї межі і потребує певного  часу на адаптацію нових членів.

        − В Європейському  Союзі не існує єдиного погляду, як на процес подальшого розширення взагалі, так і на можливість інтеграції України  зокрема.

2. Критерії вступу до Європейського Союзу

       Слід  зазначити, що безпосередні інтеграційні процеси супроводжувалися постійним пошуком компромісів, що знаходили вираз у численних угодах, а також були підкріплені фінансово збоку ЄС. Ще на початку 90-х років відносини між країнами базувались на Угодах про торгівлю та співробітництво. За результатами Паризького саміту (червень 1989 р.) була розроблена програма реструктуризації (PHARE) економіки Угорщини й Польщі (потім поширена на 12 країн) та адаптації їх національних законодавств до європейського. При цьому Європейська Комісія взяла на себе функції координації фінансової допомоги з боку Організації Економічного Розвитку та Співробітництва країнам Центральної та Східної Європи. Саме для ринкових перетворень та становлення демократії у квітні 1991 р. у Лондоні був відкритий Європейський Банк Реконструкції та Розвитку. Підготовчим етапом розширення було підписання країнами Центральної Європи з ЄС Європейських Угод про асоціацію  
(у 1992 р. – Угорщина, Польща, 1993 р. – Чехія, Словаччина, Румунія, Болгарія, 1995 р. – Литва, Латвія, Естонія, 1996 р. – Словенія). Ці угоди були спрямовані на розвиток тісних економічних, політичних, фінансових та культурних відносин, вільний рух товарів, послуг та капіталів, передбачали створення зони вільної торгівлі промисловими товарами протягом десяти років, за виключенням обміну окремими (“чутливими”) товарами [50, c.34].

       У червні 1993 р. на засіданні Європейської Ради в Копенгагені країни ЄС визнали  можливим приєднання нових членів з  числа країн Центральної Європи - після досягнення ними відповідних критеріїв, що отримали назву Копенгагенських критеріїв.

       Критерії, яким мають відповідати країни-кандидати  на вступ до Європейського Союзу (Копенгагенські критерії), були схвалені на засіданні Європейської Ради у  Копенгагені у червні 1993 р. і включають  в себе:

       І) стабільність інститутів, що гарантують демократію, верховенство права, повагу до прав людини, повагу і захист національних меншин (політичні критерії);

       ІІ) наявність дієвої ринкової економіки  і здатність витримувати конкурентний тиск і дію ринкових сил у межах  ЄС (економічні критерії);

       ІІІ) здатність узяти на себе зобов’язання, що випливають з членства в ЄС, включаючи  суворе дотримання цілей політичного, економічного, валютного союзу (інші критерії).

       Політичні критерії. Членство в ЄС під кутом зору політичних стандартів вимагає від країни-кандидата стабільності інститутів, що гарантують демократію, верховенство права, повагу і захист меншин. Статтею 6 Договору про Європейський Союз закріплено, що “Союз базується на принципах свободи, демократії, поваги до прав людини і основних свобод та верховенства права”.

       Країни, які бажають стати членами  ЄС, повинні не лише закріпити принципи демократії і верховенства права  у своїх конституціях, але й  втілювати їх у повсякденне життя. Конституції країн-заявників мають  гарантувати демократичні свободи, включаючи політичній плюралізм, свободу слова і свободу совісті. Вони встановлюють демократичні інститути та незалежні органи правосуддя, органи конституційної юрисдикції, що створює умови для нормального функціонування державних установ, проведення вільних і справедливих виборів, періодичної зміни правлячої парламентської більшості, а також визнання важливої ролі опозиції у політичному житті.

       З метою оцінки виконання країнами - кандидатами умов членства Європейська Комісія (ЄК) у кожному своєму Висновку виходить за межі формального опису політичних інститутів і відносин між ними. На основі ряду детальних критеріїв вона оцінює, чи має демократія реальний характер. При цьому перевіряється, як захищаються конституційні права і свободи, зокрема, свобода слова в процесі діяльності політичних партій, неурядових організацій і засобів масової інформації.

       Економічні  критерії. Відповідно до Копенгагенських критеріїв, вимоги до членства у сфері економіки полягають “у наявності як дієвої ринкової економіки, так і здатності витримувати конкурентний тиск і дію ринкових сил у рамках ЄС”.

       Наявність дієвої ринкової економіки характеризується наступними елементами:

       - рівновага між попитом і пропозицією  як результат вільної взаємодії ринкових сил;

       - лібералізація цін і торгівлі;

       - відсутність перешкод для доступу  на ринок і виходу з нього;

       - наявність достатньої правової  бази, включаючи регулювання права  власності, виконання законів  і контрактів; 

       - досягнення макроекономічної стабільності, включаючи цінову рівновагу, стабільність державного фінансування та платіжного балансу;

       - суспільний консенсус щодо найважливіших  питань економічної політики;

       - достатня розвиненість фінансового  сектору для спрямування збережень на інвестування виробництва.

       Критерій  здатності витримувати конкурентний тиск і дію ринкових сил у рамках ЄС передбачає:

       - наявність дієвої ринкової економіки  з достатнім рівнем макроекономічної  стабільності, що дає змогу суб’єктам  ринку приймати рішення в атмосфері стабільності й передбачуваності; 

       - достатня кількість людських  і матеріальних ресурсів, включаючи  інфраструктуру (енергопостачання, телекомунікації,  транспорт і ін.), рівень освіти  і дослідницької діяльності;

       - ступінь впливу урядової політики і законодавства на конкуренцію шляхом проведення торговельної політики, політики конкуренції, надання державної допомоги; 

       - рівень і темпи інтеграції  держави в ЄС перед його  розширенням;

       - достатня частка малих фірм  у структурі економіки, оскільки  малі фірми отримують вигоду від спрощеного доступу на ринок.

       Інші  критерії. Копенгагенська Європейська Рада дійшла висновку, що країни-кандидати мають бути здатними взяти на себе зобов’язання членства в ЄС у контексті відповідності цілям Договору про Європейський Союз, включаючи політичний, економічний і валютний Союз.

       Спільна зовнішня політика і політика у сфері  безпеки є головними складовими політичного союзу ЄС.

       Важливим  сегментом ЄС є Європейський економічний  і валютний союз (ЕВС).