Управління власним капіталом підприємства

      Рис.2.2. Форми функціонування власного капіталу підприємства

      Крім  цих складових елементів власного капіталу, П(С)Б02 визначає коригувальні показники, які відображають рух власного капіталу підприємства у процесі його формування та управління. До цих показників відносять неоплачений і вилучений капітал.

      Терміни «статутний фонд», «статутний капітал» є тотожними і означають суму вкладень підприємства в його активи за номінальною вартістю, зафіксованою в установчих документах.

      Формування  статутного капіталу на підприємствах  окремих організаційно-правових форм має певні особливості.

      Так, статутний капітал Товариства з  обмеженою відповідальністю (ТОВ), яке здійснює свою господарську діяльність відповідно до схеми, поданої на Рис. 2.3, складається з вартості внесків його учасників. Діяльність ТОВ регулюється Законом України «Про підприємства». Розмір статутного капіталу ТОВ не може бути меншим суми, еквівалентної 625 мінімальним заробітним платам виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення ТОВ. Учасники даного товариства несуть відповідальність тільки в межах своїх внесків за правилами відповідальності в нерівних частках. У 2002 р. в Україні налічувалося біля 242 тис. ТОВ, або 86,2% від кількості господарських товариств колективної форми власності в Україні, проти 198 тис. у 2000 р. Статутний капітал визначає мінімальний розмір майна ТОВ, який гарантує інтереси його кредиторів.

      

      Рис .2.3. Організаційна схема ТОВ 

      Реальна вартість частки учасника товариства відповідає частині вартості чистих активів товариства, пропорційно розміру його частки.

      Вкладом у статутний капітал Товариства можуть бути:

• гроші;
• цінні папери;
• майно — майнові права, які мають грошову оцінку.

      Під час створення ТОВ кожний засновник  мусить зробити повний свій внесок у статутний капітал протягом визначеного строку. На момент державної реєстрації його статутний капітал має бути сплачений засновниками не менш як наполовину. Збільшення статутного капіталу можливе тільки після його повної оплати.

      Загальні  збори учасників ТОВ можуть прийняти рішення про збільшення статутного капіталу за рахунок додаткових внесків учасників.

      Додатковий  внесок кожного учасника не може перевищувати частини загальної вартості додаткових внесків і бути пропорційним розміру частки цього учасника у статутному капіталі.

      Збільшення  статутного капіталу здійснюється на основі рішення загальних зборів учасників товариства.

      Зміна статутного капіталу Товариства може здійснюватися і в бік його зменшення, шляхом зменшення номінальної вартості частки всіх учасників Товариства. Але статутний капітал не може бути зменшений до такої межі, щоб його розмір став меншим мінімального розміру статутного капіталу, визначеного Законом на дату державної реєстрації.

      Зменшення статутного капіталу може бути з причин:

• неповної його оплати учасниками протягом року з моменту державної реєстрації;
• якщо по закінченні другого і наступних фінансових років вартість чистих активів буде меншою статутного капіталу. При цьому зменшення статутного капіталу здійснюється до розміру, що не перевищує вартості чистих активів. (Якщо вартість чистих активів буде меншою мінімального розміру статутного капіталу, встановленого Законом, Товариство підлягає ліквідації.)

      Залежно від джерел формування власний капітал  підприємства можна поділити на вкладений і накопичувальний. Вкладений — це сума внесеного капіталу власниками підприємства. За рахунок цих внесків створюється статутний, додатково вкладений і пайовий капітал. Його сума може бути збільшена шляхом конвертації боргових зобов'язань в акції.

      Накопичувальний капітал — це капітал, отриманий підприємством у процесі його діяльності. Він складається з капіталу від переоцінки, дарчого капіталу і нерозподіленого прибутку. Капітал від переоцінки — це додатково вкладений капітал, сформований унаслідок дооцінки активів. Дарчий капітал — надходить у вигляді безоплатно одержаних активів і також належить до додатково вкладеного капіталу.

      Нерозподілений  прибуток, як зазначалося, — це частина чистого прибутку товариства, що залишається у підприємства після виплати доходів власникам та формування резервного капіталу.

      За  ступенем фіксації розрізняють зареєстрований і незареєстрований капітал, який вважається умовно постійним. Сума зареєстрованого капіталу фіксується установчими документами (пайовим, статутним). Незареєстрований капітал — це умовно змінний капітал. До нього відносять додатковий капітал і нерозподілений прибуток.

      Отже, враховуючи, що капітал визначається як різниця між вартістю активів  за балансом і борговими зобов'язаннями, розглянемо сутність і складові останніх.

      Зобов'язання — це заборгованість підприємства, яка виникла внаслідок минулих  подій і погашення якої призведе до зменшення ресурсів підприємства внаслідок узятих у минулому обов'язків.

      Суб'єктами зобов'язання можуть бути як фізичні, так  і юридичні особи (кредитор - особа, якій належить право вимоги; боржник — особа, яка несе обов'язок перед кредитором).

      Об'єктом  зобов'язання є дії (передати майно, виконати роботи, сплатити гроші). Наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати майно, а покупець — оплатити його.

      Зміст зобов'язання становлять права, вимоги кредитора й обов'язки боржника. Зобов'язання за змістом пов'язані  з:

      — переданням майна у власність  відповідно до договору купівлі-продажу, дарування, поставки, позики, довічного утримання; у тимчасове користування за майновим наймом;

      — виконанням робіт на підставі замовлення договорів про спільну діяльність;

      — наданням послуг відповідно до договору;

      — сплатою грошей на підставі договорів позики, кредитних договорів, договорів банківських вкладень і банківських рахунків;

      — відшкодуванням витрат, заподіяних у  результаті протиправних дій;

      — поверненням безпідставно придбаного майна. Методологічні засади зобов'язань визначаються П(С)БО  11.

      «Зобов'язання». Норми цього положення (стандарту) застосовуються   підприємством,  організаціями  та   іншими   юридичними особами незалежно від форм власності, крім бюджетних установ. Відповідно до П(С)БО 11 зобов'язання поділяються на:

      • довгострокові;

      •  поточні (короткострокові);

      •  забезпечені;

      •  непередбачені зобов'язання.

      Згідно  з П(С)БО 2 «Баланс» поточні зобов'язання — це такі, які будуть погашені протягом 12 місяців починаючи з дати балансу.

      Поточні зобов'язання включають короткострокові кредити банків; поточну заборгованість за довгостроковими зобов'язаннями; короткострокові векселі видані; кредиторську заборгованість за товари, роботи, послуги; поточну заборгованість за розрахунками з одержаних авансів, з бюджетом, з позабюджетних платежів, зі страхування, з оплати праці, з учасниками із внутрішніх розрахунків; інші поточні зобов'язання.

      Довгострокові зобов'язання — всі зобов'язання, які не є поточними зобов'язаннями. Вони включають:

      •  позики, термін погашення яких більше 12 місяців;

      •  довгострокові зобов'язання за облігаційними  позиками;

      •  відстрочені податкові зобов'язання;

      •  довгострокові векселі;

      •  довгострокові зобов'язання з фінансової оренди. Забезпечення — це зобов'язання з невизначеними сумами або

      часом погашення на дату балансу. Ці зобов'язання мають таку назву тому, що їх виконання має бути забезпечене певними коштами. До такого роду зобов'язань можна віднести, наприклад, здійснення гарантійного ремонту випущеної продукції. У цьому випадку невідомо, яка частина випущеної продукції потребуватиме гарантійного ремонту, коли і яка сума витрат з цього приводу буде у підприємства.

      Забезпечення  створюється для відшкодування  витрат у майбутньому (для виконання гарантійного ремонту, оплати відпусток працівникам; додаткового пенсійного забезпечення; на реструктуризацію).

      Непередбачені зобов'язання можуть виникнути внаслідок  минулих подій, над якими підприємство не має повного контролю, або таких подій (минулих господарських операцій), які можуть призвести до витрачення ресурсів.

      Непередбачені зобов'язання характеризуються:

• наявною обставиною;
• невизначеністю кінцевого результату цієї обставини;
• вирішенням невизначеності на основі однієї або кількох майбутніх подій.

      У теорії фінансів підприємств виділяють  ще два види капіталу: реальний та абстрактний.

      Реальний  капітал включає основні та оборотні засоби: перші використовуються в кількох виробничих циклах, тоді як другі або споживаються, або трансформуються протягом одного циклу виробництва або розподілу. Межа їх розподілу може зміцнюватися залежно від діяльності підприємства. Але ця відмінність важлива у процесі управління підприємством. Ефективність управління підприємством залежить від правильного використання реального капіталу; рентабельності оборотних коштів, їх оборотності, а також рентабельності основних засобів у процесі їх використання.

      У балансі підприємства реальний капітал  відображається в активі і розглядається  за такими статтями: споруди й устаткування, сировина, матеріали та інші оборотні засоби виробничого призначення, майно, яке легко реалізується, і ліквідні запаси.

      Абстрактний капітал — це сукупність усіх позицій пасиву балансу підприємства.

      Політика  управління власним капіталом являє  собою частину загальної фінансової стратегії підприємства (товариства), яка зводиться до забезпечення його виробничо-комерційної діяльності.

      Трансформація економічних відносин на сучасному етапі розвитку економіки потребує значних грошових вкладень, тому кожен суб'єкт господарювання самостійно вирішує питання збільшення свого капіталу, його ефективного інвестування і реінвестування. Вибір варіантів і шляхів залучення капіталу має відмінності залежно від сфер діяльності, організаційно-правової форми підприємства. Крім того, на прийняття рішень щодо управління власним капіталом впливають як фактори зовнішнього середовища, так і внутрішні характеристики підприємства і підходи власників і менеджерів (одна компанія вибирає метод збільшення капіталу через емісію акцій і облігацій, друга — залученням позичкового капіталу, третя — вибирає політику внутрішнього фінансування, мобілізуючи резерви і реінвестуючи більшу частину прибутку, і т. д.).

      Певний  вплив на прийняття рішень, пов'язаних із формуванням капіталу, має структура власності компанії (зовнішні і внутрішні власники, співвідношення учасників власного і позичкового капіталу), фінансова інфраструктура (ступінь розвинутості фондового ринку), правова система (захищеність інвесторів, законодавча база про банкрутство).

      Сутність  політики управління щодо забезпечення капіталом функціонування компанії і виплат засновникам і власникам  капіталу (власного і позичкового) зводиться  до вирішення таких питань:

      •  вибір між джерелами формування капіталу (власні і позичкові кошти). Принциповою рисою позичкових коштів є їх повернення в установлений строк з урахуванням плати за користування (процент);

      •  вибір схеми мінімізації податкових платежів;

      •  вибір форми залучення зовнішніх джерел фінансування (з фіксованим або плаваючими процентами за позичкові кошти, конвертованих активів, похідних) і забезпечення їх привабливості на фінансових ринках;