Основні категорії естетики

    ОСНОВНІ КАТЕГОРІЇ ЕСТЕТИКИ 

    § 1. Природа естетичних категорій

    Серед багатьох понять, за допомогою яких естетика описує свій предмет, особливе місце займають естетичні категорії. Гармонія і міра, прекрасне і потворне, піднесене і низьке, трагічне і комічне тощо – це духовні моделі естетичної практики суспільства, яка створює не тільки світ і багатство естетичних цінностей та потреб, а й систему понять і категорій, в яких закріплено досвід естетичного освоєння світу людиною. В цих логічних формах представлено весь історичний набуток людської естетичної діяльності, тобто різновиди діяльності закріплені в певних формах думки. Саме тому осягнення змісту основних естетичних категорій, проникнення в закономірність існування естетичних явищ є важливим завданням естетичної науки.

    Насамперед  зауважимо, що категорії не є якимись  нерухомими, незмінними сутностями. Навпаки, вони історично змінюються і розвиваються, відображаючи певні етапи у розвитку людського пізнання. Отже, при вивченні самих категорій слід дотримуватися історичного підходу, розглядати їх у розвитку, становленні, враховуючи виникнення і походження, причини розвитку та зміни їхнього змісту.

    В пошуках найдавніших уявлень  про гармонію (грец. – злагода, лад) звернемося до античної міфології. З відомого античного міфу про Гармонію, дочку бога війни Ареса та богині кохання і краси Афродіти, ми довідуємося, що Зевс видав її заміж за Кадма, легендарного засновника грецького міста Фіви. На весіллі Гармонії і Кадма були присутні всі боги. Вони подарували Гармонії ковдру та намисто, які виготовив Гефест. Те, що Гармонія є дочкою богині краси і бога війни, очевидно, не випадковість. У міфі відбилось уявлення про гармонію як породження двох основ – краси і боротьби, любові і війни.

    Другий  давньогрецький міф розповідає про  походження світу, де гармонія є протилежністю  хаосу, який виступає однією з першооснов виникнення всього існуючого. Ця першооснова  характеризується як щось без якості, визначеності, уявляється якоюсь порожнечею, безформністю, розпорошеністю. Гармонія ж означає певну якісну визначеність, єдність і оформленість цілого як сукупності складових частин. Принципом, на основі якого можлива ця єдність, є міра.

    Отже, навіть найдавнішій міфології властиві були уявлення про гармонію, хаос і  міру, які потім стали самостійними поняттями античної філософії та естетики.

    Гомер використовував термін гармонія й у  побутово-практичному значенні. Це, по-перше, мир, згода, злагода. По-друге, гармонія розуміється також як скріпа, цвях. Одисей, будуючи корабель, скріплює його цвяхами і гармоніями. Те ж саме відбувається і з поняттям міра, що тісно пов'язане у греків з поняттям гармонії. У Гомера це слово найчастіше означає одиницю виміру. У Гесіода поняття міри використовується як норма, що визначає порядок соціального життя. «Міри у всьому дотримуйся і справи свої вчасно роби»,– пише він у праці «Робота і дні». З ним перекликається Феогнід: «Занадто ні в чому не поспішай, адже у будь-якій справі найкращий вказівник людині – міра». Ці міркування мають не стільки естетичний, скільки морально-нормативний характер. Та все ж поняття міри вказує на краще для людини, що вже саме по собі має й естетичний зміст. Грецької давнини сягають вислови: «нічого занадто», «міра – найкраще», «використовуй міру», «людина – міра всього».

    Подібні судження про гармонію і міру свідчать, що естетичне значення цих понять не виділялось з життєво-практичної або моральної сфер в епохи, коли мистецтво ще не відокремилось від  інших сфер суспільного життя. Та вже в епоху грецької класики виник цілий ряд вчень про гармонію, які вплинули на подальший розвиток естетики і формування системи понять, що відбивали специфіку естетичної практики. Особливе місце тут належить вченню піфагорійців. Вони наголошували на гармонійній будові світу, включаючи природу і людину, взагалі весь космос. Про це свідчать численні фрагменти, що лишились від вчення піфагорійців. Наприклад, Філолай вважав, що гармонія є внутрішнім зв'язком речей і явищ в природі, без якого космос не зміг би існувати. Зокрема, гармонія означає єдність межі і безмежного, однак вона є не тільки основою світу – душа також є гармонією. За свідченням Аристотеля, піфагорійці вважали, що душа «є якоюсь гармонією, а гармонія – це змішання і поєднання протилежностей». Якби всі речі були схожими і не відрізнялись одна від одної, то не було б необхідності в гармонії, яка здійснює єдність різноманітного і протилежного.

    І, нарешті, вельми важливим аспектом, який є характерним для піфагорійського  вчення виступає те, що гармонія в них  має числове вираження, що вона органічно  пов'язана із сутністю числа. Піфагорійці створили вчення про продуктивну сутність числа. Вони вважали математичні основи початком всього існуючого і уподібнювали всі речі числам. Числова гармонія лежить в основі поширеного в античності вчення про космос із симетрично розташованими і настроєними на певний музичний числовий тон сферами. Піфагорійці ввели числовий момент в саму космологію. Вони визнавали, що форма Всесвіту має бути гармонійною, і надавали їй вигляду симетричних геометричних фігур: Землі – форму куба, вогневі – форму пірамід, повітрю – форму октаедра, воді – форму ікосаедра, сфері Всесвіту – форму додекаедра. Саме з цим пов'язане відоме піфагорійське вчення про гармонію сфер. Піфагор та його послідовники вважали, що рух світил навколо центрального світового вогню створює гармонійну музику. Тому космос постає гармонійно побудованим і музично оформленим тілом.

    Піфагорійське вчення помітно вплинуло на подальший  розвиток вчень про природу і сутність гармонії. Ідеї, що лягли в основу вчень про гармонію сфер, про єдність мікро- і макрокосмосу, про гармонійні пропорції, були започатковані саме піфагорійцями.

    Принципово  нове вчення про гармонію сформулював  пізніше відомий грецький діалектик Геракліт. Його розуміння гармонії грунтується на ідеї збігу протилежностей, на діалектиці єдності і множини. Гармонія у Геракліта виникає через боротьбу протилежностей. Іншими словами: без боротьби немає гармонії, як і без гармонії немає боротьби. Вчення Геракліта відрізняється від піфагорійського, в якому діалектика гармонії розуміється ще формально і схематично. Гармонія у Геракліта створюється не числами і не змішуванням окремих частин цілого, а є самою річчю в її цілісності і діалектичній тотожності з іншими речами.

    Гармонія  притаманна насамперед об'єктивному  світові речей, самому космосу. Вона властива і природі мистецтва, ілюстрацією чого є ліра, на якій по-різному натягнуті струни створюють чудове співзвуччя. Гармонія буває прихованою і очевидною. Перша змістовніша, а отже, має перевагу над другою. Космосові як вищій досконалості притаманна прихована гармонія. Це тільки на перший погляд світ уявляється хаосом, купою сміття, розсипаного навмання. Насправді ж за грою стихій і начебто випадковостей приховується надзвичайна гармонія.

    Значний внесок у розвиток категорії гармонія зробили визначні давньогрецькі філософи Сократ, Платон і Арістотель. Саме Сократ вніс в естетику ідею доцільності, що дало змогу по-новому поглянути на самий зміст гармонії. Вона вже не зводилась до фізичних пропорцій і симетрії, як у піфагорійців. У розуміння гармонії Сократ увів момент відносності, доцільності та функціональності. На відміну від піфагорійського тлумачення гармонія розуміється не як абсолютний, незмінний закон, що піддається лише спогляданню та математичному обчисленню, а як відповідність цілі, співвідносність речі з її функцією. Цей новий і дуже важливий мотив у розумінні гармонії став по тому домінуючим в теоріях класичної та елліністичної епох.

    Що  стосується Арістотеля, то він використовував термін гармонія не дуже часто, надаючи перевагу іншим, близьким до нього за змістом. Арістотель зближує насамперед терміни гармонія і порядок, і тоді гармонія розуміється як діалектичний перехід безпорядку в порядок і навпаки.

    Гармонію  Арістотель визначає також за допомогою  понять міра, порядок, величина, симетрія. Та головним для його естетики є поняття середина, яке він трактує досить широко, застосовуючи до кожної сфери людської діяльності. Арістотель вважає кожну людську чесноту серединою між двома крайнощами: мужність – середина між боягузтвом і відвагою; впевненість – середина між смиренністю та гнівливістю; щедрість – середина між скупістю та марнотратством. Відповідно, середина, за Арістотелем, – це запобігання крайнощам. Отже, вона є щось середнє між надмірністю та нестачею і в цьому значенні являє собою довершеність. Саме Арістотель дав теоретичне тлумачення схильності античної свідомості скрізь і в усьому шукати «середину», «центр», «ціле». Без цього особливого принципу, що зрівноважує все наше буття, починаючи від психології і кінчаючи космологією, абсолютно неможливий ніякий античний світогляд. Розробляючи концепцію гармонії як середини, Арістотель відтворював найхарактерніші риси античної естетичної свідомості.

    Середньовічна естетика, яка виробляла своє розуміння  гармонії, опинилася в складному і суперечливому становищі щодо античної спадщини. Античні уявлення про гармонійну побудову космосу, про мірне обертання небесних сфер не відповідали біблейським поглядам на будову і походження світу. Необхідно було обґрунтовувати нову християнську космогонію, аби замінити ідею космічної гармонії ієрархією земного і небесного, людського і

    Божого. Проте зовсім відмовитися від  античного вчення про гармонію служителі культу не могли. Григорій Нісський вважав, що гармонічна влаштованість світу є доказом слави Божої. Новою ідеєю щодо гармонії було уявлення її як тотожності цілого і частини; за нею стояло вчення стоїків і неоплатоніків про єдність мікро- і макрокосмосу.

    Поняття гармонії у Гегеля передбачає і наявність  дисгармонії. За його словами, гармонія не боїться протилежностей, їхньої гостроти і розірваності. Синтез кількості і якості відбувається, мовляв, скрізь – в неорганічному і органічному світі, в суспільній, етичній та естетичній сферах.

    Гегель, як бачимо, розглядав свої категорії  діалектично, в процесі їх становлення та взаємопереходу. А це означає, що ні якість, ні кількість не є в нього сталими категоріями. Якість переходить через різні свої моменти, поки не вичерпає себе, не прийде до свого заперечення, поступаючись новій якості. Цей перехід відбувається за рахунок насамперед кількісних змін. А відповідність певної кількості, що забезпечує певну визначеність якості, є мірою.

    Категорія міри, що синтезує якість і кількість, має у Гегеля універсальне значення. Він використовує її всюди, не виключаючи природи і суспільства. Особливу ж роль ця категорія відіграє в його розумінні естетики, передусім в його вченні про історичний рух художньої діяльності. Виходячи із сприйняття змісту мистецтва як ідеалу, в якому гармонійно має поєднуватися художній зміст ідеї і чуттєвої дійсності, Гегель розглядає історію мистецтва як зміну, рух міри.

    У мистецтві символічного спрямування  ідея і зовнішня форма не відповідають одна одній, ідея неадекватно представлена в дійсності. Індійське та єгипетське мистецтво, наприклад, вражає насамперед гротескністю, безмірністю, давністю. А от класична форма мистецтва, мистецтво античної Греції – це переважно мистецтво міри. Та з бігом часу починається період сутінок мистецтва, епоха його розкладу. Мистецтво міри поступається мистецтву безмірному, прозаїчному або задушевно-інтимному. Тобто три основні історичні форми мистецтва виступають у Гегеля як три типи історичної зміни міри між художньою ідеєю та її чуттєвим проявом.

    Отже, категорія міри набуває в естетиці Гегеля універсального діалектичного значення. Всяка єдність протилежностей виступає в нього як міра, в якій ці протилежності об'єднуються. В цьому відношенні розуміння гармонії у Гегеля близьке до античного поняття середина. Гармонія виступає як певний тип міри, де якісні протилежності перебувають в якійсь єдності і цілісності. Такий гармонійний стан рано чи пізно порушується колізією, що змушує шукати в мистецтві нові виміри, нову міру. Розв'язання конфлікту (як неминучий момент гармонії) породжує перехід мистецтва від однієї міри до іншої.

    Таким чином, в історії існувало щонайменше три основних типи розуміння гармонії: математичний, естетичний і художній. Проте надто рідко існували вони в «чистому» вигляді, бо, тісно переплітаючись один з одним, становили здебільшого нерозчленовану єдність. Проте в кожну історичну епоху один з типів уявлень про гармонію виступав у значенні основного, домінуючого.

    Сучасна естетична наука широко використовує філософські категорії гармонія і міра. Однією із кардинальних її проблем є питання про гармонію природи і навіть більше – про гармонію Всесвіту. Чи відповідають виміри людини вимірам природи? Естетична наука шукає відповіді на ці питання в широкому контексті філософського та природничого знання. І дуже важливим аспектом вивчення гармонії є вирішення сучасних екологічних проблем, співжиття людини і біосфери, збереження і відтворення природи. Не менш актуальною є проблема виховання гармонійної людини. Ця широта проблематики свідчить про універсальність гармонії як важливої естетичної категорії. 
 
 
 
 

    § 2. Категорії «прекрасне» і «потворне»

    Серед найвищих цінностей людства, якими  є істина, добро і краса, остання займає особливе місце в житті людини. Вона здавна була предметом дискусій, зіткнення різних думок і уявлень. Важко визначити, коли у мові з'явилось поняття прекрасне, однак відомо, що історичні уявлення про красу нерідко суперечать одне одному. Від чого ж залежить уявлення про красу, яким є її вимір, які відтінки властиві їй?

    У російській поезії красиву дівчину  порівнюють з ласкавим Сонцем – «красна дівиця» (від кольору і тепла Сонця). А от для країн Сходу таке порівняння традиційно неприйнятне. Навпаки, тут поети порівнюють дівчину з Місяцем. У якому ж випадку порівняння вдаліше? Скажемо так: кожне з них чудове й істинне для свого місця. В обох діє одна й та сама закономірність, але дає різні наслідки, А це означає, що реальні предмети, які оцінюються як прекрасні, різняться між собою. Отже, прагнення з'ясувати сутність прекрасного, зіставляючи між собою найчудовіші предмети, не має сенсу.