Адміністративно-територіальний поділ України

      Причина того, що в Україні, всупереч усім її можливостям та доцільності, практично  відсутні ВЕЗ, багато в чому полягає як у відсутності державної програми створення вільних економічних зон як невід’ємної складової активної регіональної політики, про що вже йшлося вище, так і у недосконалості чинної нормативно - законодавчої бази, відсутності вітчизняного практичного досвіду у відпрацюванні організаційних, фінансових та виробничих механізмів, слабкому опрацюванні ініціаторами та проектантами створення вільних економічних зон питань оподаткування, митного регулювання, валютно-фінансових умов та управління зонами, очікуваних результатів їх економічної діяльності.

      Невизначеність  статусу вільної економічної  зони, функцій господарського органу і розвитку негативно відображається на процесі залучення потенційно можливих інвестицій в економіку  України.

      З метою вирішення окресленого кола проблем, у даний час розроблено і внесено на розгляд Верховної Ради України опрацьований відповідно з нормами Конституції України проект Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон”.

      Зазначеним  законопроектом передбачається, що в  Україні можуть створюватися вільні зони таких видів: зовнішньоторговельні, виробничі, науково-технічні, туристсько-рекреаційні, визначається також поняття локальної (точкової) вільної зони та комплексної вільної зони.

      Виходячи  із світового досвіду, слід зауважити, що практика створення особливих  економічних зон, які охоплюють  цілком адміністративні території  себе не виправдала. Тому, запропонованим законопроектом визначається, що межі вільних зон не можуть збігатись з межами одиниць адміністративно-територіального устрою України.

      Відповідно  до закону, утворення вільних економічних  зон в Україні базується на територіальному принципі, тобто, вільна економічна зона – це не відокремлена територія (анклав), а, насамперед, частина національного економічного простору, де повинна діяти особлива система економіко-правових пільг та стимулів, спрямованих на забезпечення передбачення та стабільності державної економічної політики, гарантій потенційним внутрішнім та зовнішнім інвесторам, обумовлених спеціальним правовим режимом.

      Іноземний досвід створення і розвитку ВЕЗ  не може бути повністю запозичено і  механічно відтворено без урахування реалій сучасного етапу розвитку української економіки. Тому, після детального його вивчення і осмислення, необхідно розробити адаптовані до вітчизняних економічних та правових умов основні принципи побудови вільних економічних зон, визначити систему цілей, встановити загальнодержавні пріоритети галузевої та функціональної орієнтації ВЕЗ, створюваних в Україні.

      Дуже  важливо, щоб ефект від функціонування ВЕЗ мав не тільки локальний (на її території), але й макроекономічний (для всього народного господарства України) характер. Необхідно досягнути збалансованості інтересів усіх учасників інвестиційного процесу на території зони. Це стосується як державних структур, так і вітчизняних та іноземних підприємців, які в умовах економічної кризи в Україні повинні мати рівні права для вкладення інвестицій в розвиток економіки. Причому у кожній з ВЕЗ необхідно забезпечити можливості для багатоваріантного економічного розвитку, тобто розробка проекту створення зони передбачає, як зазначалось вище, альтернативність напрямків, за якими потенційно вона може розвиватися.

      Позитивний  вплив ВЕЗ на економіку країни в цілому виникає, як правило, тоді, коли кількість та розміри зон  досягає певної критичної маси, а  національна економіка і національне  законодавство - певної стабільності. Якщо правова та господарська системи несталі, характер впливу ВЕЗ може бути різноспрямованим.

      Економічне  районування України – непроста проблема. Регіональний аналіз для  здійснення районування дойільно почати на рівні адміністративних областей. Шляхом синтезу найважливіших показниківекономічного розвитку (національний дохід на душу населення; валовий продукт на душу населення; продуктивність суспільної праці;виробництво продукції промисловості і й сільського господарства на душу населення; обсяг матеріального достатку на душу населення; забезпеченість території природно-ресурсним потенціалом; демографічний потенціал тощо) В. Поповкін визначив вагу кожної області в економіці країни й сформував групи-мезорайони: Донбас, Катеринославське Придніпров’я, Слобідська Україна, Київське полісся, Українські Карпати, Поділля, Середнє Придніпров’я, Північне Причорномор’я, Крим. На підставі мезорайонування  він виокремив п’ять макроекономічних районів:

1. Центральноукраїнський (Київська, Житомирська, Черкаська, Кировоградська області);
2. Донбас та нижнє придніпров’я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області);
3. Слобідська Україна (Харківська, Сумська, Полтавська області);
4. Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та автономна республіка Крим);
5. Західноукраїнський (Рівненська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька, Закарпатська, Чернівецька області).

     Мережа  районів,яку запропонував В. Поповкін є найбільш обгрунтованою, бо об’єктивно віддзеркалює особливості сучасного  регіонального розвитку України. Характеристика макрорегіонів України в підручнику “Розміщення продуктивних сил” за 2000 рік дається саме за В. Поповкіним. Але назви деяких регіонів трохи спростили, а саме: Донбас і Нижнє Придніпров’я назвали Донецько-Придніпровським районом, а Слобідську Україну – Північно-Східним.

   Загальні  показники економічних  районів України

   (на 1 січня 1998 року) 

      Декларація  про державний суверенітет України  поклала початок нового етапу  державного будівництва, дала змогу  нашій країні стати суб’єктом  міждержавних відносин. Серед комплексу  проблем виникло питання реформації територіально-адміністративного устрою і приведення його у відповідність з новими економічними процесами та етнокультурними особливостями. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      Список  літератури:

1. Регіональна політика України . - Л., 1998.
2. Реструктуризація економіки та інвестиції в Україні . - Чернівці, 1998.
3. Регіональні аспекти розвитку і розміщення продуктивних сил України . - Тернопіль, 1998.
4. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції “Регіон у системі нових економічних і правових відносин” . - Івано-Франківськ, 1998.
5. Українська наука: Минуле, сучасне, майбутнє. Щорічник. - Тернопіль, 1999.
6. Матеріали студентської наукової конференції Чернівецького університету. – Чернівці, 1999.
7. Кузьменко В. П., Кузнєцова Л. І. Вільні економічні зони: міфи та реальність /Часопис “Економіка підприємства”, № 2-3, стор. 24-34/. – К., 1999.
8. Качан Є.П., Ковтонюк М.О., Петрига М.О., Пушкар М.С. та ін. Розміщення продуктивних сил України. – К.: Вища школа, 1997.
9. Трансформаційні процеси в господарстві регірнів Східної європи. – Ірпінь, 1997.
10. Метода. – Київ, 1997.
11. Актуальні проблеми розвитку економіки України в перехідний період до ринку. – Тернопіль, 1996.