Петро могила

До вище поданих могилознавців можна б ще додати і ряд інших (наприклад, італійця А. Пальмієрі), але й цей список вистачає, щоб собі усвідомити, що йде мова не про пересічну, але великого формату особистість, людину, яка викликала подив, але й заперечення, тому й такий заголовок цього розділу.[6]

Аналізуючи основні аспекти, які стали джерелом суперечливих оцінок, для певної систематизації розглядатимемо їх за такими позиціями :

1) Якій нації належить П. Могила, його ставлення до українського народу, якою мовою він користувався;

2) Оцінка його культурних реформ та реалізацій;

3) Оцінка церковної діяльності особливо стосовно інших віровизнань;

4) Могила як людина, риси його характеру.

Становище Православної церкви на Україні на початку XVII століття

1.1 Утиски православних в Речі Посполитій

Наприкінці XVI століття - на початку XVII століття українські землі перебували під владою Речі Посполитої. Будучи католицькою державою, Річ Посполита не виявляла ніякої толерантності щодо інших релігій. Особливо нетерпимо ставилися до православних ,тобто християн , що сповідували східний обряд. Особливо боровся з православними орден єзуїтів. Діставши неабиякий досвід у боротьбі з різними реформаційними рухами, вірні послідовники Ігнатія Лойоли всі свої сили, всю свою ненависть спрямували на боротьбу з схизматиками-православними. У цій боротьбі єзуїтам допомагали польська шляхта та король Речі Посполитої [13,c. 17].

Основою політики Речі Посполитої була теорія, згідно з якою у внутрішньому житті держава повинна була бути невіддільною від католицької церкви . Польща мала стати тим муром, що відділяв би християнський світ від інших народів. Тому поляки як могли латинізовували і в той же час денаціоналізовували Україну. Становище православних рік за роком погіршувалося. Всіх, хто сповідував східний обряд, обмежували в елементарних правах. Православним заборонялося займати вищі державні посади, православним єпископам було заборонено брати участь у засіданнях Сенату поруч з католицькими єпископами, міщанам та духовенству заборонялося проводити хресні ходи та похоронні процесії ,міщани не могли брати участь в управлінні містами. Всіх, хто сповідував православ’я, змушували платити великі податки.

Славетні українські роди- Острозькі, Слуцькі, Збаражські, Заславські, Вишневецькі та інші через невеликий проміжок часу перейшли на латинський обряд. Таким чином вони залишили батьківську православну віру беззахисною. Винятком був лише князь Костянтин Острозький, котрий залишався поодиноким захисником батьківської грецької віри. На його територіях діяли надзвичайно ліберальні закони, що дозволяли сповідувати будь-яку віру [7,с 234].

В інших частинах України ситуація з часом тільки погіршувалася. Усім православним заборонялося, під страхом смертної, кари будувати нові церкви, створювати нові громади, нормою були постійні утиски на православних священиків. З’явилось і швидко почало поширюватись згубне для церкви та церковної ієрархії право патронату, що давало змогу магнатам та королю повноваження поставляти православних єпископів та священиків. Це було кричущим порушенням усіх православних догматів, адже згідно догм православної віри вищу церковну ієрархію обирають соборно. Єпископські кафедри часто продавалися за гроші, давалися за вислуги, за протекцією. Тому не дивно, що на цих кафедрах опинялися недостойні люди, які своєю поведінкою порочили і підривали авторитет церкви. Православним в Речі Посполитій створювали такі умови, які змушували усі тогочасні церковні громади переходити на латинський обряд що викликало незадоволення у людей [9,с. 85].

Ще однією проблемою православ’я були стосунки всередині церкви . З кінця 16 століття важливу роль у збереженні та захисті православної віри відіграють православні братства. В умовах занепаду церкви братства стали чільним елементом економічного та суспільного життя народу. Для цього вони прикладали всі свої ресурси та життєві сили. Братства засновувалися і утримувалися в переважній більшості при визначних церковних святинях, звідки походить і їхня назва. Ще однією складовою назви було місце розташування братства. Найвідомішими з них були: Львівське-Успенське, Віленське-Святодухівське, Луцьке Чесно-Хресне; Київське-Богоявленське та інші. Братства створювались як допоміжний орган при церквах, але з часом вони все більше почали брати владу над церковними структурами. Цьому сприяв, зокрема, і устав братства, затверджений усіма східними патріархами [4,с.323].

Згідно з уставом Львівського братства, який був затверджений антіохійським патріархом Йоакимом 1 січня 1568 року, братчикам надаються додаткові права та повноваження. Братства мали стати зразком для православного духовенства та мирян. Ще через три роки уже царгородський патріарх Єремія II вивів Львівське братство з підлеглості місцевим єпископам та надав йому право ставропігії. Братства були такими сильними, що на підставі їхніх доносів та свідчень позбувалися своїх посад та священики [4, с.224].

До голосу братчиків прислухалися дуже уважно і церковні зверхники патріарх константинопольський та православна шляхта.

Великий вплив братств, насильне насадження латинства – все це дуже не подобалося православним архиреям. Вони бачили становище латинських єпископів, які нікому, крім Папи, не підкорялися. Православні єпископи дуже хотіли зрівнятися в правах з католицькими. Для цього вони були готові на все – навіть на підпорядкування Папі Римському. Так в середовищі українських православних єпископів зароджується задум створити церковну унію православних з Римом.

1.2 Берестейська унія

Ідея унії або об’єднання східної та західної церков новою не була. Ще з часу великого розколу 1054 року були спроби поєднання цих церков. Найреальнішою спробою поєднання двох церков міг стати Флорентійський собор 1439 року. На цьому соборі були підписані документи про об’єднання. Православні визнавали примат першості Папи Римського, але зберігали всі свої обряди. На жаль, більшість простого духовенства та мирян не підтримали постанов цього собору, тому справа про об’єднання так і не була завершена.

В кінці XVI століття знову гостро постало питання про об’єднання східної та західної церков. Ініціаторами об’єднання стали православні владики, маючи надію, що унія допоможе церкві досягнути її попередньої величі. У1590 році єпископ Львівський Гедеон Балабан першим порушує питання унії. Згодом до нього приєдналися й інші владики, прихильники об’єднання – Кирило Терлецький, Діонісій Збируйський та інші. Владики для узгодження своїх дій таємно зібралися на нараду у місті Белзі. Наслідком цієї наради став лист до короля Речі Посполитої, в якому владики заявляли про свою згоду визнати владу Папи. Нарада проходила в цілковитій таємниці, навіть не всі православні владики знали про об’єднання та про переговори з королем[9, с. 75].

З кожним роком число прихильників унії серед православного духовенства зростало. 1591 року до прихильників унії приєднався Перемишльський єпископ Михайло Копистенський, а 1593 року Володимирський владика Іпатій Потій. Чутки про унію поширювались по Україні. Унія мала, як і прихильників, так і противників. Одним з таких противників унії був князь Василь-Костянтин Острозький, воєвода Київський. Цей князь залишив по собі в історії українського православ’я незабутню пам’ять. Маючи величезні кошти та використовуючи своє становище у державі, він очолив православних у Польщі в їхній боротьбі за віру та національне визволення проти окатоличення та ополячення українського народу. Бачачи занепад православ’я князь вирішує у 1570 році заснувати в Острозі школу, де б православна молодь здобувала освіту у православному дусі. Цю відому школу називають ще Острозькою академією. В цій школі в ті роки здобуло освіту дуже багато визначних діячів, що особливо відзначилися в національному й церковному житті України у XVII столітті [ 5,с.388].

Але князю Острозькому до останнього не розкривали конспірації переговорів щодо унії. А коли нарешті він про них дізнався, то був дуже обурений, що така велика всенародна справа робилася потайки. Вимогу князя Костянтина про скликання собору, на якому повинні обговорити справу, було передано польському королю. Проте, король, не рахуючись з думкою всіх православних, відмовив у скликанні собору, мотивуючи це тим, що лише владики самі можуть односібно вирішувати справу про злуку. У грудні 1595 року єпископи Терлецький та Потій прибули до Риму , де на зустрічі з папою Климентом VIII склали визнання віри і визнали його першість. Папа прийняв Українську Православну Церкву зі збереженням усіх її обрядів та традицій [5, с.389].

Звістка про зраду єпископів православними сприйнялась негативно. На сеймиках шляхта протестувала проти самовільного вчинку владик. Але це не допомогло. У жовтні 1596 року у місті Бересті зібрався унійний собор на якому були присутні: митрополит Київський Михаїл Рогоза та п’ять православних єпископів, папський легат та представник короля. В урочистій атмосфері на цьому соборі було проголошено унію і піддано анафемі всіх, хто не приймав акту об’єднання з католицькою церквою[8, с.90].

Крім унійного собору у Бересті відбувся і антиунійний собор під головуванням князя Острозького. На соборі були 2 єпископи, що не прийняли унії - Гедеон Балабан та Михайло Копистенський, екзархи східних патріархів, архімандрити та багато священиків. Православний собор піддав анафемі всіх хто прийняв унію. Православний собор направив протест до короля, який був відхилений. Натомість король визнав усі постанови унійного собору, а постанови православного – визнав недійсними. Так Україна розділилася на дві частини: з одного боку увесь православний загал та 2 єпископи, а з іншого митрополит, 5 єпископів і невеличка кількість прихильників унії. Після собору почалася полеміка між обома таборами. В цій полеміці приймали участь найкращі полемісти з обох сторін. Уніятів було менше, але вони були краще організовані. Прихильники унії розгорнули активну діяльність для приєднання нових вірян. У1600 р. митрополита Рогозу замінив Іпатій Потій - великоосвідчена людина, добрий оратор і дипломат. Опорою для православних був князь Острозький, який шукаючи підтримки зблизився з протестантами. У 1599 р. відбувся з’їзд православних та кальвіністів на якому домовилися про співпрацю та спільну оборону інтересів[ 5, с.390].

Зразу після унійного собору православних починають переслідувати. Ті ж у свою чергу боронили свої права всіма можливими та доступними для них засобами. Братства, духовенство, міщани, селяни, шляхта, що зберегла вірність православ’ю, виявляли велику активність у цій боротьбі. В той час було написано багато антиунійних творів, на сеймиках вносилися протести проти католицьких безчинств, укладалися союзи з протестантами для спільного відстоювання інтересів. На жаль протести мало допомогли. Король Сигізмунд III вирішив відібрати у православних найбільшу святиню України – Києво-Печерську лавру і передати її уніятам. Але київський воєвода відмовився виконати наказ короля, а послане військо збройно відбив лаврський архімандрит Никифор Тур [12, с.394].

Після Берестейської унії Православна церква опинилася в катастрофічному стані. В 1607 р. помирає єпископ Гедеон Балабан, а в 1610 –Михайло Копистенський. Залишився тільки один православний владика -Єремія Тисаровський. А в 1608р. православних спіткало ще одне нещастя -помирає їх заступник та оборонець князь Костянтин Острозький [8,с.78].

Особливо багато зробили для захисту своєї віри православні братства. Кінець XVI початок XVII століть характеризується гарячою полемікою православних з прихильникими унії. Мелетій Смотрицький у своєму творі ,,Тренос” або плач Православної церкви осудив усі давні роди, що перейшли в католицизм. 1597 року вийшов твір ,,Апокриф” або відповідь на книги про собор Берестейській під авторством Христофора Філарета. Ця книга визначає устрій церкви, засади соборності для православних, осуджує собор Берестейській. Також в цій книзі порушується питання релігійної толерантності в державі й порушення прав православних в Речі Посполитій. Ще одним відомим полемістом був лаврський архімандрит Захарій Копистенський. Його твір ,,Паленодія” – був одним із найвизначніших тогочасних творів науково-богословського характеру. ,,Паленодія” була відповіддю на твір Лева Кревзи «Оборона єдності церковної». Захарій Копистенський в своєму творі доводить, що Папа Римський ніколи не був владикою над східними патріархами, а українська церква до 1596 року ніколи не була в унії з Римом. Він називає єзуїтів гіршими за турків і порівнює страждання українців під польським гнітом з стражданнями греків під турецьким гнітом [3, с.117].

Духовна боротьба православних – словом, проханнями, літературними творами, шкільною освітою - не змогла ослабити натиску католицтва та унії. І тоді, на захист православної церкви і на захист прав та вольностей українського народу, прийшла нова сила в українській історії – козацтво. Блискучі перемоги, міцна організація козацтва створили з нього ту реальну силу, на яку покладали надію православні [13,с.30].

1615 року з козацькою допомогою в Києві засновано Богоявленське братство, членами якого були всі козаки Запорізького війська. З 1616 року гетьман Петро Сагайдачний особисто бере під опіку православних, захищаючи їх від утисків католиків та уніатів.

1.3 Відновлення ієрархії

Але найстрашніше було попереду. Помирає владика Тисаровський і православна церква залишається без єпископів. Король робить спробу оголосити православну церкву неіснуючою. Трохи виправили становище східні єпископи, що приїздили за збором пожертв. Вони висвячували священників. До відновлення ієрархії взялися козаки на чолі з гетьманом Сагайдачним [13,с. 37].

1620р., по дорозі додому, у Києві зупинився антиохійський патріарх Феофан. Саме до нього звернувся гетьман з проханням висвятити нових єпископів. Бачачи тяжке становище церкви патріарх погодився і влітку 1620р. у співслужінні 2 єпископів провів єпископські хіротонії. Ігумена Михайлівського монастиря Йова Борецького було висвячено на митрополита Київського, а ще 5 єпископів на вакантні посади [8,с. 88].