Становлення Петра Могили, як духовного діяча XVII ст

     Можливість же його піднесення, на думку митрополита, була в “заснуванні таких колегій, які б за духом своїм були б суворо православними, а в науковому відношенні не поступалися б науковим колегіям західноєвропейським і польським”. Безперечно, що у такого світового рівня діяча, хоча він, як зазначалося вище, і прийшов на Україну з князівського молдавського роду через придворні кола Речі Посполитої, вже тоді складається переконання, що служити православ’ю в Україні можна лише ставши на один ґрунт з її народом – волелюбним, сильним своєю історією й традиціями. Тож він об’єднуючи свою елітарну Лаврську школу з Братською, переводив її з Печерська на Поділ, до братства, а не навпаки. Оскільки він чудово розумів, що на той час київський Поділ був головним осередком життя киян – і бідніших, і заможних, учених і ще ненавчених. Тут жили ремісники, крамарі, митці, козаки, тут вирував найбільший київський ринок, на торги якого з усіх країн поспішали купці, з якими залюбки спілкувалися кияни. Тут функціонували православні церкви – Борисоглібська, Іллінська, Миколи Набережного, Васильківська козацька, Покровська (Пирогорща). Одним словом, тут Київ жив, тут 1615 р. народилося братство і його Братська школа – майбутня Академія.

     Діючи лише з народом, Петро Могила вважав можна досягти суспільної стабілізації, піднести країну до європейського рівня, розвинути освіту й духовну культуру, і, таким чином, підняти українське православ’я до світового рівня. За таких історичних умов П. Могила висунув “програму дії яскравого соціально-політичного спрямування…”, прагнув “розбудовувати в Києві духовний центр на православних засадах, добитися якнайбільшої незалежності православної церкви, як національної для українців, а також збирає до себе інтелектуальну еліту, що ґрунтується в Києво-Могилянський Атеней”. Тому не дивно, що Петро Могила з великою любов’ю і турботою ставиться до колеґіуму, будучи його благодійником і щедрим дародавцем, добираючи найкращих викладачів, навчаючи за власні кошти у зарубіжних університетах майбутніх професорів, піклуючись про студентів.

     Працюючи в освітній сфері, Петро Могила вважав, що досягти успіхів можна лише спираючись на ерудованих учених і високоосвічених богословів, навчених і дисциплінованих священиків й ченців, на людей державного мислення, які б гідно могли репрезентувати Україну на найвищих щаблях міжнародних відносин.

     Девізом своєї діяльності він обрав принципи, вписані ним в обітницю, яку Могила склав із запрошеними до своєї Лаврської школи професорами Ісаєю Трофимовичем-Козловським і Сильвестром Косовим 15 грудня 1630 р. у Львівській братській школі Успіння Пресвятої Богородиці:

     Серед викладачів з’являються і свої добре підготовлені в Колеґіумі випускники. Вчені Інокентій Гізель, Йосиф Кононович-Горбацький заявляють про себе як визначні філософи, Афанасій Кальнофойський, Сильвестр Косов, Стефан Почаський та інші пишуть історичні й публіцистично-релігійні праці, Ісайя Трофимович-Козловський, Ігнатій Оксенович-Старушич та інші отримують докторські богословські звання. Петро Могила відігравав значну роль у розвитку освіти в Україні ХVІІ ст.,

     Відзначимо, що освітньо-культурна діяльність П. Могили не обмежувалась Київським колегіумом. Під патронатом Колеґіуму, як годилося вищим школам, “училищі колонії” він відкривав в Кременці (1636), Вінниці (1634), Гощі (1639), школи в Яссах (Молдова), Кимполунзі (Довге Поле, Волощина), пропонує московському цареві з допомогою київських учених створити в Москві школи. При його сприянні було засновано першу румунську школу – Слов’яно-греко-латинську академію, керував якою колишній ректор Києво-Могилянського колеґіуму С. Почаський.

     Дбаючи про авторитет Києво-Могилянського колеґіуму, Петро Могила, насамперед, турбувався про надання йому статусу вищого навчального закладу. Для цього він намагався здобути відповідну грамоту від польського короля Владислава ІV. Натомість останній під впливом противників православ’я видав у 1935 р. універсал, який обмежив навчання в Київському колеґіумі діалектикою, логікою, філософським курсом, без вищого богословського класу. Університетський рівень Києво-Могилянського колеґіуму відзначили його сучасники, власне, уся реальність, незважаючи на залежність отримання офіційного статусу від політичних обставин, твердила, що ще в 30-х роках ХVІІ ст. Україна мала свою вищу школу. Не дивно, що й більшість дослідників вважає, що Києво-Могилянський колеґіум ще до отримання офіційних грамот на право називатись вищим навчальним закладом, у 1630-х рр., не поступався перед європейською вищою школою. Він був “першим руським навчальним закладом”. Ці твердження зроблені на основі аналізу курсів, які вивчали у Київському колеґіумі, його організаційної структури.

     Природно, що Петро Могила прагнув закріпити за Академією статус вищої школи офіційним документом. Але як центр відродження й розвитку української культури й науки, як ідеологічний осередок захисту українського православ’я, тобто як головна ланка духовності й формування національної свідомості українців, Академія не могла отримати офіційної підтримки від правлячих кіл Польщі. Королівський двір за всієї поваги до Петра Могили цього не дозволив зробити.

     Академія успадкувала ім’я Петра Могили, свого благодійника, освітнього й духовного провідника: вона увійшла в історію під назвою Києво-Могилянської. Своєю організаційно-адміністративною структурою, демократичними засадами всестановості й рівності всіх у навчанні, маючи самоврядування, власне судочинство, високий рівень викладання, вона гідно несла це ім’я, зберігаючи статус вищого навчального закладу й духовного центру України і всього православного світу.

     Великої ваги Петро Могила надавав друкарству. Він сам писав передмови до різних видань, а також книги. Останні – здебільшого релігійного характеру. Це богословські твори – “Євангеліє Учительне” (1637), “Служебник” (1629, 1639), “Хрест Христа Спасителя” (1632), “Анфологіон” (1636), “Євхологіон” (“Требник Петра Могили”, 1646) та ін. численні проповіді, а також полемічні твори. Загалом, Петро Могила намагався наблизити релігію до народу й цим шляхом посилити його переконання в необхідності захисту православ’я у складних умовах зростаючої католицької експансії, що загрожувало духовному існуванню українського народу. З ініціативи та за участі Петра Могили група київських письменників написала один із кращих творів української полемічної літератури ХVІІ ст. “Літос альбо Камінь…” (1646). Праці П. Могили, написані слов’янською, українською, польською, латинською мовами, відзначаються високим літературним рівнем й насиченістю духовного змісту.

     Це дозволяє нам поставити Київського митрополита в ряд із найвизначнішими письменниками першої половини ХVІІ ст. Останнім же, до речі, як і художникам, Петро Могила всіляко сприяв. Понад 20 років він очолив книговидавничу справу, надавши Лаврській друкарні такого розмаху якого ще не знало українське книгодрукування. Іван Огієнко зазначав “… Могилянська доба – це найкраща доба в житті Печерської друкарні, доба її повного розквіту та многоплідної праці” [27, 372]. За Могили з Лаврської друкарні вийшли “Номоканон си ест законоправилник” (1629), “Антологія” (1636), “Тріодін” (1640), “Mnemozyne sіawy” (1633), “Exegesis” (1635), “Paterickon” (1635), “Teratugrima” (1638) й ін. Могила також заснував друкарні у Волощині (Кимполунг, 1635), у монастирі Говора (1637), у Молдові (Ясси, 1641).

     Підкреслимо, що Київський митрополит один з перших почав видавати книги тогочасною українською літературною мовою. Боротьба за рідну мову, її гідність була частиною боротьби за честь і незалежність Батьківщини. Тогочасна українська мова стала своєрідним знаменом визвольних змагань українського народу проти іноземних поневолювачів.

     Завдяки зусиллям Петра Могили та його сподвижників були зроблені перші кроки до формування української літературної мови, збільшується “кількість книг, друкованих українською книжною мовою” . Сам митрополит Могила, який володів одинадцятьма мовами, не написав жодної праці грецькою чи румунською мовами. З 19 його творів лише один написаний польською, решта – українською або церковнослов’янською. Водночас і він, і значна частина українських інтелектуальних діячів повернулися обличчям до Західної Європи, об’єктивно оцінюючи свої успіхи в царині науки й духовної культури, а також досягнення інших європейських народів у цьому контексті.

     Твори Петра Могили містять багато моральних сентенцій і виховних вимог; релігійні та моральні мотиви поєднуються із загальнолюдськими поглядами та нормами поведінки особи в суспільстві. Він закликав виховувати у молоді чистоту думок й тіла, бажання робити добрі справи, повагу до батьків, слухняність, милосердя й стриманість, любов до рідного народу, підкреслював вирішальну роль розуму, а не емоцій, у виборі своєї поведінки і дій, досягненні поставленої мети.

     Виховні ідеї Петра Могили відіграли значну роль у формуванні патріотичного світогляду української молоді напередодні і в період національно-визвольних змагань, адже служіння Батьківщині, вважав він є основною метою людського життя. Сучасники та його соратники глибоко усвідомили значення діяльності Київського митрополита Петра для утвердження державницьких позицій, розвитку книгодрукування, зміцнення Православної церкви й поглиблення духовної культури в Україні, а києво- могилянці намагалися продовжити свого вчителя.

     Петро Могила намагався пробудити й надалі підтримувати в громадськості України інтерес до власного історичного минулого. Це завдання він розв’язував, насамперед, шляхом видання історичних творів та відбудову і реставрацію давніх храмів. Зусиллями Петра Могили була “викопана з темряви підземної і відкрита денному світлу”. Десятинна церква, відвойовані від уніатів та частково чи повністю реставровані Софійський собор, церкви Спаса на Берестові, Михайлівська у Видубицькому монастирі, церкви у Луцьку, Куп’яничах, ін. Відбудова давніх княжих святинь, унаочнюючи перманентність українських традицій, перетворювалася на потужну національно-патріотичну ідею. Збереження традицій свого народу, розвиток тим самим духовної культури й освіти, на думку Петра Могили, повинні були забезпечити згуртування українського суспільства, слугувати відновленню національної державності.

     Таким чином, Петро Могила належав до нової ґенерації вітчизняних державних, церковних і культурно-освітніх діячів, яка вийшла на історичну арену у переддень національно-визвольної революції українського народу першої половини ХVІІ ст. Багатогранна діяльність славетного українського діяча сприяла становленню і розвитку духовної культури, її європеїзації та інтеграції у європейські й світові науково-освітні простори. Петру Могилі належить одне із чільних місць у розвитку української духовної культури й освіти в означений період.

     Його реформування церковного життя сприяли консолідації Київської православної митрополії, в цілому зростанню значення українського православ’я. Подальше предметне вивчення багатоаспектної наукової та духовної діяльності П. Могили, з’ясування ролі визначного церковного діяча у розвитку національної культури й освіти є один з важливих завдань української історичної науки, має вагоме значення. 

      Висновки 

     Петро Могила належить до тих людей, чиї імена символізують відродження нації. Біля витоків прославленої далеко за межами України Києво–Могилянської академії поряд з іншими культурними діячами XVII ст. стоїть і Петро Симонович Могила. Величезною є роль П. Могили й у відновленні православного богослов’я, що майже не змінювалося впродовж багатьох століть.

     Хоч мав він симпатії до польської держави і культури і родинні зв'язки з польською аристократією, це, однак, не перешкодило Петрові Могилі з дитинства виховувати в собі любов до православної віри.

     Петро Могила вирізнявся з когорти європейських освічених митців-мислителів тим, що до останку життя так і не став уніатом або римо-католиком, бо тоді справжнє європейство асоціювалось із західними конфесіями християнської віри.

     Опанувавши досконало тодішню українську, польську, румунську, латинську і грецьку мови, здобувши загальну світську, а згодом і релігійну, освіту, Петро Могила був належно підготовлений, щоб згодом бути не тільки одним з найвизначніших реформаторів освіти в Україні, а й безпосередньо взяти участь у створенні висококваліфікованих студій у релігійно-церковній ділянці.

     У 54 роки його обирають архімандритом Києво–Печерської лаври – найавторитетнішого на східнослов’янських землях монастиря, митрополитом Київським він став у 59 років.

     Мабуть, українська православна церква за всю свою історію не знала постаті більш значної і колоритнішої, ніж митрополит П. Могила. За короткий час П. Могила надав православній церкві чітку організаційну структуру, здійснив реформу церковного обряду, підняв освіту духовенства, висунув ідеал творчого здисциплінованого чернецтва, розробив догматику, забезпечив необхідною теологічною літературою.