Індійська цивілізація

      Хоча  буддизм виник в Індії, провідною релігією він там не став. Він був втягнений до сфери індуїзму. За індуїстською вірою, бог Вішну декілька разів сходив у світ, кожного разу у різних образах. У дев’ятій аватарі (сходженні на Землю) він з’явився у вигляді Будди. Для індуїзму як релігійно-міфологічної системи взагалі характерним було включення вірувань різних етнічних груп. З одного боку,  індуїзм і буддизм багато у чому споріднені і підтримують єдину індо-буддійську культурну традицію. Вона основний сенс існування людини вбачає у її релігійно-детермінованій індивідуальній поведінці. Кожний – сам творець свого щастя. Звільнення від матеріального світу і злиття з Верховним Абсолютом (Брахман, нірвана) – найвища мета у житті, а досягнення її залежить як від карми кожного, так і від його власних зусиль. Найвища соціально-духовна цінність (злитися із позафеноменальною Реальністю) вела до того, що генеральна установка тут завжди була спрямована не на організацію соціуму або створення міцної держави, а на відхід від світу. В наслідок цього індійське суспільство не стимулювало надлишкову активність в рамках звичного феноменального світу, хоча і вражало своєю  яскравою і вигадливою багатоманітністю форм існування. Для індо-буддійської цивілізації завжди були притаманні високі етичні спонуки (цього вимагала карма) і детально розроблена культура почуттів. З іншого боку, між даними двома вірами існують деякі суттєві відмінності. Зокрема, індуїзм є глибоко національним. В наш час його послідовники виявляють фанатичний націоналізм і політичну нетерпимість по відношенню до представників інших вір, найбільше – проти мусульман. Буддизм є індиферентним до усього національного. Тому в якості світової релігії він приймається представниками багатьох етносів.

      Держава Маур’їв занепала, а у IV ст. н.е. починається піднесення могутньої імперії Гуптів, яка об’єднала під своєю владою майже всю Індію. На початку V ст. царював Чандра Гупта ІІ, якого називали “Сонце Могутності”, оскільки саме на його час припадає розквіт стародавньої індійської цивілізації. Період Гуптів був періодом зміцнення індуїстських традицій і культури, що дуже сильно вплинуло на подальший розвиток цивілізації. Але удари з боку племен гунів-ефталітів призвели до занепаду колись могутньої держави.

      З початку ХІ ст. Індія зазнала навали тюркських завойовників-мусульман, які закріпилися до того часу в Афганістані. Спочатку їхні набіги здійснювалися з метою пограбування. Пізніше їм надається характер справедливої боротьби під прапором “священної війни з невірними”. Ворогуючим між собою індуським князівствам було важко протистояти нападникам. На початку ХШ ст. на півночі Індії утворилася велика держава з мусульманськими правителями. Згодом вона одержала назву Делійський султанат. Через декілька років делійські султани розповсюдили свою владу на південь і схід. Їхня влада відрізнялася особливим деспотизмом та надзвичайною релігійною нетерпимістю. Держава, яка спиралася виключно на військову силу та примус, не могла бути довговічною. Після спустошливого нашестя середньоазіатського правителя Тимура (Тамерлана) у 1398 р. Делійський султанат розпався на окремі князівства.

        У ХVI ст. в Північній Індії на уламках Делійського султанату виникає нова могутня імперія. Її засновником був нащадок Тимура Захируддін Муххамад Бабур. Колишній правитель Фергани, якого узбеки вигнали, Бабур у мріях стати на чолі великої і багатої держави спрямував свої зазіхання на південь. Розбивши у 1526 р. військо делійського султана, він став правителем Індії. Династія Бабура мала назву Могольської, оскільки слово “могол” в Індії тих часів позначало всіх вихідців із Середньої Азії, яку раніше захопили монголи. Сам Бабур правив недовго – помер у 1530 р. Його влада обмежувалася Північною Індією. Проте спадкоємці Бабура поступово підкорили собі територію усього Індійського субконтиненту, створивши Могольську імперію або імперію Великих Моголів. Одним з наймудріших її правителів був Акбар (1556 – 1605 рр.), який проводив політику віротерпимості. Чого не можна сказати про його наступників. Особливо фанатичним прихильником ісламу був Аурангзеб. У 1665 – 1669 за його наказом руйнувалися індуїстські храми і з їх каміння будувалися мечеті. У відповідь на утиски в різних частинах Могольської імперії почалися повстання. Це значно послабило державу, і після смерті Аурангзеба у 1707 р. вона швидко розпалася, хоча формально представники династії продовжували правити в Делі до 1858 р.

      З розвалом Могольської імперії значно полегшилося проникнення до Індії  іноземців, зокрема європейців. Ще у 1498 р. Васко да Гама проклав до Індії  шлях  морем. Після цього протягом усього ХVI ст. монополію на торгівлю з нею утримували португальці. У ХVII ст. тут з’явилися голландці, французи і англійці. У середині ХVШ ст. Велика Британія витіснила своїх конкурентів і запанувала в Індії. Хоча в багатьох районах англійські завойовники зустріли запеклий опір місцевого населення, до середини ХІХ вся країна опинилася під владою колонізаторів. Індія перетворилася на колонію Британії. Склад місцевої адміністрації призначався британським урядом.

      Із  завоюванням Індії англійцями змінилося не тільки політичне, а й економічне становище країни. Усі попередні завойовники – арії, тюрки, моголи – осідали тут і асимілювалися місцевим населенням. Британія ж розглядала Індію як джерело викачування багатств, які переправлялися до метрополії. Індію називали “найбільшим діамантом в британській короні”. Колоніальне пограбування та поневолення народів перетворилося на найважливіші елементи первісного нагромадження, розвитку капіталізму і перетворення Британії на “майстерню світу” (звичайно, зусилля самої Британії і специфіка буржуазного ладу не заперечуються). За період свого панування в Індії англійці вивезли з неї величезну здобич, яку одержували різними шляхами. По-перше, грабуючи скарбниці індійських правителів і знаті. Індійські скарби потім були популярними в сюжетах пригодницької літератури (від “Скарбів Агри” А.Конан Дойля до “Левіафана” Б.Акуніна). По-друге, важливим джерелом надходжень був земельний податок, який стягувався з селянства.

      З першої половини ХІХ ст. із зміцненням у Великій Британії промислової буржуазії Індію починають експлуатувати новими, більш витонченими методами. Ця країна поступово перетворюється на сировинний додаток метрополії, ринок збуту її промислових товарів, арену прикладання англійських капіталів. В Індії починається будівництво залізниць і розробка вугільних копалень. Важливим об’єктом британських капіталовкладень стало іригаційне будівництво в районах вирощування експортних культур – чаю, бавовнику, пшениці, а також плантаційне господарство. В цілому щорічно з Індії Велика Британія одержувала на той час колосальні кошти – 100 млн. фунтів стерлінгів.

      Поява у країні великих англійських  підприємств стимулювала також  розвиток національного капіталізму. Бавовняні фабрики, які належали індійським підприємцям, виникли в Бомбеї ще у середині ХІХ ст.. Проте навіть наприкінці ХІХ ст. у фабрично-заводському виробництві і плантаційному господарстві 2/3 акціонерного капіталу належало англійцям і тільки 1/3 – індійцям. Переважали підприємства легкої промисловості, де було зайнято 80% фабричних робітників. Лише напередодні Першої світової війни в Індії було збудовано перше підприємство чорної металургії. 

2. Боротьба  індійців за здобуття національної незалежності.

   Об’єктивно  мав місце вплив з боку динамічної європейської цивілізації на статичну традиційну індійську. Однак всупереч суб’єктивним вподобанням і цілям британської колоніальної влади встановлення регулярних контактів з Європою, будівництво залізниць, розвиток зв’язку, створення учбових закладів європейського типу, знайомство освічених індійців з передовими ідеями і рухами у європейських країнах сприяли зростанню тих сил в Індії, які мали визволити країну від колоніального гноблення. Починаючи з 70-х років ХІХ ст. в Індії почалося піднесення національно-визвольного руху. Можна сказати, що почався зворотній рух: індійська цивілізація відступила до певної межі, від якої почалося відродження її самостійності.

   У 1885 р. було створено першу загальноіндійську  політичну партію національної буржуазії  та націоналістично налаштованих ліберальних поміщиків – Індійський національний конгрес (ІНК). Керівники Конгресу на той час не виступали прямо проти англійського панування в Індії. Вони прагнули, аби освіченій верхівці індійського суспільства були надані певні права у вирішенні питань внутрішнього самоврядування. Англійці спочатку не заперечували проти створення Національного конгресу, думаючи, що він перетвориться на лояльну до влади організацію. Однак, не дивлячись на поміркованість вимог та вузьку соціальну базу цієї партії, її діяльність сприяла зростанню національної самосвідомості і політичному пробудженню широких народних мас. Антианглійські виступи конгресистів, особливо лідерів його ліворадикального крила, примусили колоніальну адміністрацію переглянути своє ставлення до ІНК і розпочати проти нього боротьбу.

   Для послаблення руху опору англійці зробили ставку на політику протиставлення індуїстів і мусульман. У 1906 р. за допомоги британської влади було сформовано організацію мусульманської знаті – Мусульманську Лігу. Ліга добивалася надання різноманітних привілеїв мусульманській верхівці і підтримувала колоніальну адміністрацію у боротьбі проти Конгресу.

   Дискримінаційна політика колоніальної адміністрації  та звістка про революцію в  Росії сприяли зростанню національної самосвідомості. 1905 – 1908 рр. для Індії стали роками революційного піднесення, яке відбувалося під гаслами

   свадеші – бойкоту англійських товарів і заохочення вітчизняного виробництва;

   свараджа  – надання Індії самоврядування.

Під цими гаслами Конгрес розпочав політичну кампанію, яка знайшла широку підтримку.

      Перша світова війна, у яку Індію  було втягнуто Великою Британією, мала дуже великий вплив на економічне і політичне життя країни. Під  час війни капіталізм в Індії  почав розвиватися більш швидкими темпами, насамперед у промисловості. Зміцнення економічних позицій індійської національної буржуазії у цей час і загострення протиріч між нею та британською владою обумовили активізацію Конгресу та зміну попередніх форм його діяльності. Пройшли ті часи, коли він обмежувався лише боротьбою за розширення прав індійців в рамках колоніальної адміністративної структури.

      На  початку 20-х років минулого століття загальновизнаним лідером національного  руху стає Мохандас Карамчанд Ганді, якого потім назвали Махатмою (у перекладі – Велика Душа). Він став першим з варни брахманів, хто порушив заборону для її представників виїздити з країни. Освіту юриста було одержано в Лондоні. Він став людиною, яка сприяла появі трьох основних рухів ХХ століття: проти расизму, проти колоніалізму, проти насильства. На його діяльність вплинули не лише настанови індуїзму. Він дослідив, переосмислив і перевірив на практиці концепцію, яку висунув ще російський письменник і громадський діяч Л.Толстой як принцип самовдосконалення особистості. Ганді розробив методику масових ненасильницьких дій – сатьяграху (“наполегливість в істині”), що була спрямована проти встановлених колонізаторами порядків і законів. Він пропагував невизнання панування іноземних поневолювачів та досягнення незалежності Індії шляхом неспівробітництва з колоніальною владою. Форма релігійно-моральної проповіді, з якою Ганді звертався до народу, зробила його ідеї зрозумілими для мільйонів неписьменних індійців. Ганді намагався згуртувати у боротьбі за свободу країни всі верстви і політичні сили індійського суспільства. Тому він відкидав класову боротьбу, виступав за компромісне врегулювання економічних і соціальних конфліктів в місті та селі. За умов глибокої кастової та релігійної роз’єднаності індійського суспільства важливе місце в ідеології та політиці Ганді посідала єдність індуїстів та мусульман, національних та кастових груп. Це він назвав недоторканих хариджанами (“діти Бога”), тобто наголосив, що вони – такі самі люди, як і всі інші, а також удочерив дівчинку з недоторканих. Попервах Ганді діяв поза Конгресом, але вже з 1920 р. ІНК прийняв гандізм як свою офіційну ідеологію. Це сприяло його перетворенню на масову політичну організацію.

      Нове  піднесення визвольного руху на початку 1930-х рр., масовий страйковий рух  і селянські заворушення були жорстоко придушені англійцями. Проте посилення соціальних протиріч та антиколоніальних виступів спонукало англійський уряд видати у 1935 р. Закон про управління Індією. Цей закон передбачав створення законодавчого (фактично дорадчого) органу в Індії і надання заможній верхівці індійського суспільства виборчих прав. Проте вся повнота влади зберігалася в руках колоніальної адміністрації.

      У роки Другої світової війни боротьба за національне визволення продовжувала наростати. У вересні 1939 р. з початком війни у Європі британська колоніальна адміністрація без консультацій з представниками місцевих політичних кіл оголосила участь Індії у війні. Це викликало широкий рух протесту. Індійський національний конгрес зробив заяву про готовність підтримати воєнні зусилля Великої Британії, але за умов, що після війни Індії буде надано незалежність. Англійці не дали твердих обіцянок з цього приводу, а коли у жовтні 1940 р. Ганді оголосив початок кампанії громадянської непокори, приблизно 20 тисяч конгресистів було ув’язнено, що практично паралізувало політичну діяльність партії до кінця 1941 р.

      В квітні 1942 р. в одній з своїх  статей Ганді висунув гасло “Геть  з Індії!”, що означало вимогу негайного  надання країні незалежності. Керівництво  ІНК прийняло  рішення про початок кампанії неспівробітництва із владою. Відповіддю колоніальної адміністрації був арешт керівників Конгресу, серед яких був і Ганді. Індійці піднялися на Серпневу революцію – масові стихійні виступи проти англійців. Повсталі трощили мости, шляхи, лінії зв’язку. Виступи було жорстоко придушено, але виявилася готовність їх учасників переступити гандіські принципи ненасильницьких дій і стати до зброї у боротьбі за незалежність. У 1945 – 1946 рр. мали місце повстання на індійському військово-морському флоті, виступи у частинах військово-повітряних та сухопутних сил. Жителі Бомбею підтримали повстання військових страйком, під час придушення якого сотні учасників загинули. Залізничники і поштарі закликали до загального страйку. Активізувався протестний селянський рух. Англійці мусили піти з країни. Це стало результатом взаємодії багатьох факторів, як внутрішніх, так і зовнішніх. Але не можна применшувати значення чвертьсторічної діяльності Махатми Ганді. Видатний англійський історик А.Тойнбі вважав, що діяльність Ганді була благодіянням як для Індії, так і для Британії: “ Він зробив неможливим подальше панування англійців в Індії, - писав А.Тойнбі, - але в той же час дозволив їм ретируватися гідно і без прихованої ворожнечі… Допомагаючи вийти із складної ситуації, Ганді тим зробив англійцям величезну послугу, оскільки володіти імперією значно легше, ніж позбутися її”.