Індійська цивілізація

   Мова  йде про недоторканих – далітів (“пригнічених”), чисельність яких перевищує 160 млн. чоловік. В свій час великий гуманіст ХХ ст. Махатма Ганді став називати їх хариджанами (“дітьми Бога”), підкреслюючи тим самим їх рівність з іншими людьми. Під загрозою свого голодування він змусив лідерів індуїстської общини погодитися із вимогою закріплення у конституції політичних прав недоторканих. Проте зафіксоване на папері далеко не завжди реалізувалося в житті. Боротьбі за реформування соціального ладу на основі рівноправ’я та демократії присвятив своє життя Б.Р.Амбедкар. Врешті решт він дійшов висновку, що неможливо реформувати індуїзм таким чином, аби даліти знайшли своє місце. Жорсткий критик ієрархічного кастового ладу, він у 1956 р. публічно зрікся індуїзму і з багатьма послідовниками прийняв буддизм. Після 30 років замовчування його заслуг перед країною у справі модернізації індійського суспільства у 1990 р. він був посмертно нагороджений найвищим орденом країни “Бхарат ратна” (“Перлина Індії”), а день його народження було оголошено національним святом. Проте політика подолання дискримінації далітів, створення умов для розвитку та їх рівноправ’я не принесла великих успіхів. Значна частина їх продовжують страждати від соціального приниження. За часів правління уряду НДА ситуація не стала кращою. 
 

5. Парламентські вибори 2004 року: курс на минуле або на майбутнє?

   У квітні – травні 2004 р. відбулися  чергові чотирнадцяті парламентські  вибори, які підтвердили стабільність політичного ладу Індії, її демократичних  інститутів. Найбільша в світі демократія від перших всезагальних виборів 1952 р. до парламенту та законодавчих зборів штатів продовжує експеримент із залучення мільйонних мас до управління країною. У 2004 р. з 670 млн. виборців у голосування взяли участь 387,5 млн. чоловік, тобто майже 58% (для порівняння: у виборах до Конгресу США у 2002 р. брали участь 38% виборців). На виборах застосовувалося електронне голосування. Оскільки у більшості виборців не було документів, які підтверджували б їх особу, кожному з них на виборчій дільниці робили на нігті пальця руки позначку незмивною фарбою, яка не змивалася протягом кількох днів. Це робилося задля запобігання повторного голосування. На всіх дільницях, як і раніше, були присутні спостерігачі від політичних партій, які добре знали місцевих жителів. Вони слідкували за ходом голосування і активно втручалися у випадку порушення виборчого процесу.

   Цього разу НДА зміг об’єднати лише 9 політичних партій на відміну від виборів 1999 р., коли їх було 24. В свою чергу його головний суперник – Індійський національний конгрес вперше в історії парламентських виборів створив передвиборчий блок з 12 партій. Головним результатом виборів була неочікувана поразка БДП і очолюваного нею альянсу. Перемога Конгресу і прихід його до влади стали можливими завдяки підтримці регіональних та лівих партій.

   У своєму передвиборчому маніфесті ІНК  проголосив, що парламентські вибори 2004 р. – не просто вибір між тією або іншою партією, а зіткнення  діаметрально протилежних ідеологій  і гостра боротьба між різними  системами цінностей. “Наступні вибори – це боротьба між Конгресом, який завжди спирався на славетне минуле Індії і використовував її традиції, щоби побудувати нову Індію, і БДП, яка систематично підривала суть індійської цивілізації і руйнувала саму ідею незалежної Індії”. Своєю метою Конгрес проголошував завдання поразки силам обскурантизму і фанатизму в особі БДП, “яка загрожує переписати наше минуле і знищити наше майбутнє”. Конгрес заявив, що він разом із союзниками складе альтернативу БДП і “поверне Індію на шлях економічного зростання і соціальної гармонії”. За думкою керівництва Конгресу, він є єдиною партією, яка має вплив у кожному регіоні країни і користується підтримкою усіх верств населення, партією, яка виходить з принципу: сильний центр і сильні штати, поєднує стале економічне зростання і соціальну справедливість, “економічну лібералізацію і соціальний лібералізм”. Конгрес наголошував на тому, що він був також широким національним рухом, для якого націоналізм позначав рівне і гідне місце для кожного індійця. А для БДП, за оцінками керівництва ІНК,  “культурний націоналізм”  є засобом емоційного розділення індійців. Конгрес об’єднував індійську націю шляхом консенсусу, в той час як БДП роз’єднує її за допомогою конфронтації. Для Конгресу секуляризм позначав повну свободу і повагу до всіх релігій, релігійних общин і рішучу протидію комуналізму, тобто ідеології общинного протистояння, яка використовувалася для поширення ненависті у суспільстві.

   На  виборах 2004 р. Конгрес висунув програму з шести головних пріоритетів:

• забезпечити соціальну єдність і гармонію у суспільстві, вдаючись до жорстких заходів по відношенню до тих, хто розпалює фанатизм і ненависть;
• посилити темпи економічного зростання;
• збільшувати кількість робочих місць на 10 млн. щорічно, забезпечувати умови, аби кожна сім’я мала хоча б одного зайнятого;
• покращити добробут селян і сільськогосподарських робітників;
• ширше використовувати творчу енергію підприємців і професіоналів для зміцнення середнього класу;
• забезпечити рівність можливостей для вразливих верств – далітів, інших відсталих класів громадян, представників релігійних і лінгвістичних меншин.

З точки  зору Конгресу, лібералізація і глобалізація тільки тоді можуть мати сенс, якщо будуть націлені на економічну та соціальну  трансформацію суспільства, яка покращить життєві умови сільської і міської бідноти. Конгрес поставив завдання розширити і поглибити економічні реформи, досягти економічне зростання у 8 – 10% щорічно (як мінімум 4 – 4,5% у сільському господарстві і 10% у промисловості). Передбачалося здійснення соціальних програм, спрямованих на покращення становища селян, молоді, жінок і дітей, особливо з відсталих прошарків населення. Конгрес обіцяв збільшити державні витрати на освіту як мінімум до 6% ВВП, при цьому половина їх має припадати на потреби початкових і середніх шкіл. Витрати держави на забезпечення потреб системи охорони здоров’я мають збільшитися принаймні до рівня 2 – 3% ВВП, а у наступному десятиріччі – до 5% ВВП. Підкреслювалися зобов’язання стосовно забезпечення населення питною водою та електрикою. Конгрес заявив, що вживе усі заходи для усунення корінних причин корупції та чорного ринку. Він обіцяв розробити програми із збільшення промислового виробництва, стимулювання приватних інвестицій, сприяння як внутрішній, так і зовнішній конкуренції.

      Реальний  стан справ, який склався під час  перебування НДА під керівництвом Бхаратійя Джаната Парті при  владі, привабливість позиції Конгресу для інших політичних союзників  і рядових виборців зумовили перемогу передвиборчого блоку на чолі з ІНК. Оскільки Конгрес, його союзники по коаліції і ліві партії мали більшість у нижній палаті парламенту, лідер парламентської фракції ІНК одержав право зайняти посаду прем’єр-міністра. Президентом ІНК була Соня Ганді – вдовиця Раджива Ганді і її обрали лідером парламентської фракції. Однак у питанні стосовно зайняття нею посади прем’єра виникли певні складності. По-перше, Соня за походженням – італійка. А у своїй передвиборчій боротьбі БДП обіцяла прийняти законодавчі заходи, які б забезпечували зайняття важливих посад в індійській державі тільки тими особами, які є “природними громадянами Індії за їхнім індійським походженням”. Тобто така вимога була популярною серед частини виборців (інакше її б не виставляли). По-друге, керівниками країни можуть бути тільки брахмани або кшатрії, тобто люди, які за народженням належать до двох найвищих варн індійського суспільства. Усі члени родини Ганді – Неру належали до брахманів. До цієї варни належать син і донька Соні, але не вона сама. Хоча у конституції Індії прямо говориться про “заборону дискримінації за мотивами релігійної, расової, кастової приналежності, статі або місця народження”, традиції в цій країні залишаються дуже сильними. Враховуючі ці обставини, Соня Ганді вирішила відмовитися від високої посади. На засіданні парламентської фракції Конгресу у нижній палаті вона заявила: “Посада прем’єр-міністра не є моєю метою. Я завжди була переконана у тому, що якщо опинюся у положенні, у якому знаходжуся сьогодні, я піду за своїм внутрішнім голосом. Сьогодні цей голос каже мені, що я повинна смиренно відмовитися від цієї посади… Моєю метою завжди був захист секулярної основи нашої нації і бідних у нашій країні – святе кредо Індіри Ганді і Раджива Ганді… У цей критичний час наш першочерговий обов’язок полягає у тому, аби створити Індії сильний і стабільний секулярний уряд”. Потім Соня Ганді пообіцяла працювати на благо Індії в якості президента партії Конгрес.

      У зв’язку з цим парламентська  фракція Конгресу прийняла рішення  внести зміни до статуту партії. У відповідності до них, окрім існуючої посади лідера парламентської фракції, запроваджувалася посада голови парламентської фракції, який тепер обирався членами нижньої і верхньої палат парламенту. Голова має повноваження призначати лідерів парламентської фракції обох палат з числа членів відповідної палати. На основі цих змін статуту Соня Ганді була одностайно обрана головою парламентської фракції Конгресу. І вже у цій якості вона призначила новим лідером парламентської фракції в нижній палаті парламенту Манмохана Сингха. Призначення його на цю посаду, а отже і на посаду прем’єр-міністра Індії, не викликало заперечень ані у союзників Конгресу по коаліції, ані у лівих партій. В останньому конгресистському уряді він був міністром фінансів і “батьком” економічних реформ. Соня Ганді, залишаючись президентом Конгресу, була обрана головою Об’єднаного прогресивного альянсу. Тобто на найвищих керівних посадах в Індії опинилися представники різних вір: Соня Ганді – католичка яка перейшла до індуїзму, президент – мусульманин Авуль Пакір Джайнулабдін Абдул Калам, прем’єр-міністр – сикх Манмохан Сингх. Останній відразу ж після вступу на посаду пообіцяв розрядити напруженість, “яка загострилася за попереднього індуського націоналістичного уряду” і “зміцнити гармонію” між релігійними общинами країни. Тобто було проголошено настання епохи індійської політичної зрілості. ІНК репрезентує себе як захисника секуляризму Джавахарлала Неру від індофундаменталізму, який сповідує БДП.

      Через два тижні після оголошення результатів  виборів, 27 травня 2004 р. Конгрес, його союзники у Об’єднаному прогресивному альянсі і підтримуючі його ліві партії оголосили про спільну програму-мінімум коаліційного уряду. Програма готувалася із врахуванням вимог всіх цих партій. Лише шостий проект зміг задовольнити всіх учасників. Однак ліві партії, хоча в цілому ухвалили програму, в окремій заяві вказали, що з деяких економічних проблем у них є “інші позиції”. Вони будуть пропонувати альтернативні шляхи їх розв’язання, підтримуючи при цьому уряд ОПА.

      Програма-мінімум  уряду ОПА висунула шість основних завдань:

1. збереження, захист і зміцнення соціальної гармонії суспільства;
2. забезпечення сталого економічного зростання як мінімум у 7 – 8% на рік;
3. покращення добробуту фермерів, сільськогосподарських і промислових робітників;
4. сприяння жінкам у розширенні їх участі в економічному і політичному житті і в одержанні освіти;
5. забезпечення рівності можливостей, особливо в сфері освіти і зайнятості, для зареєстрованих каст і зареєстрованих племен, а також інших відсталих класів громадян і релігійних меншин;
6. сприяння бізнесменам і підприємцям, вченим, інженерам, іншим фахівцям у розкритті їх творчого потенціалу.

   Програма-мінімум  передбачає здійснення реформ “з людським обличчям”. Усі випадки приватизації повинні бути “прозорими”, і кожен має розглядатися окремо. Прибуткові підприємства державного сектору не можуть бути приватизованими. Проте це не означає, що від приватизації треба зовсім відмовитися. Програма-мінімум передбачала сприяння іноземним інвестиціям в інфраструктуру, високі технології і експортні галузі, а також у ті сфери, де створюються нові робочі місця. Ще до того, як програма-мінімум була прийнята, прем’єр-міністр Манмохан Сингх висловлювався проти приватизації прибуткових державних підприємств, зокрема, нафтових. “Якщо вони можуть добре працювати і конкурувати із приватними компаніями, навіщо їх приватизувати? Ми не виступаємо за приватизацію в якості певної ідеології”, - казав він. І давав зрозуміти, що уряд на чолі з Конгресом не буде виступати проти приватизації, якщо вона служить інтересам країни.

   Уряд  обіцяє, що рухатиме вперед процес соціального  і економічного розвитку з тим, щоби ХХІ століття стало століттям  Індії.  
 

   4. Загальна характеристика  зовнішньої політики  Індії. 

   Індія сприйняла світ, який змінився, з усіма його складностями і проблемами і стала активно використовувати нові можливості для зміцнення своїх економічних і політичних позицій. У зовнішній політиці вона і раніше не замикалася на одній країні або групі країн . В свій час вона не увійшла ані до американської системи союзів, ані в особливі відносини  з Радянським Союзом, а стала однією з держав-засновниць Руху Неприєднання. Індія була першою і найбільшою із країн, що звільнилися,  яка відмовилася підкорювати свою політику логіці протистояння двох супердержав. Вона відкрито декларувала намір виходити тільки з власних національних інтересів. Після двох століть колоніального панування Індія мала ствердити себе в якості незалежної держави, яка здатна суттєво впливати на міжнародні справи. За півсторіччя незалежного існування вона чимало зробила у цьому напрямку, значно підвищивши свій авторитет у світовому співтоваристві. Проте в неї залишаються великі невирішені внутрішні проблеми, які ускладнюють цей процес. Одначе її досягнення і величезний потенціал дають підстави вважати, що у майбутньому вона може перетворитися на реальну велику світову державу.

      За  час свого незалежного існування  Індія не вдавалася до різких ходів, які суперечили її попередньому курсу  або відкидали його. Вона гнучко пристосовувалася до змін на світовій арені, виходячи з принципових міркувань захисту національних інтересів та безпеки. Натвар Сингх, міністр іноземних справ уряду ОПА заявив, що впродовж останніх 57 років існував національний консенсус у зовнішній політиці. Далекосяжні основи такої політики були закладені Джавахарлалом Неру ще до одержання незалежності. Її ключовими моментами були мир, розвиток, антиколоніалізм, антиапартеїд, дружба з усіма народами і зміцнення ООН. Навіть неконгресистські уряди не змогли змінити фундаментальні підвалини цієї політики, оскільки в них не було альтернативних планів.