Европейский союз

    Початковий  етап - створення інституційних засад  співробітництва. Позиція України  щодо ЄС на законодавчому рівні вперше була сформульована в Основних напрямах зовнішньої політики України у липні 1993 року. У цьому документі визначається, що "перспективною метою української  зовнішньої політики є членство України  в Європейських Співтовариствах, а  також інших західноєвропейських  або загальноєвропейських структурах за умови, що це не шкодитиме її національним інтересам. З метою підтримання  стабільних відносин з Європейськими  Співтовариствами Україна укладе з  ними Угоду про партнерство і  співробітництво, здійснення якої стане  першим етапом просування до асоційованого, а згодом - до повного її членства у цій організації".

    Важливим  механізмом реалізації європейського  курсу України став (з 1993 р.) Міжвідомчий  комітет у справах Європейських Співтовариств як державний орган  погодження і координації політики України стосовно Європейських Співтовариств, підзвітний Кабінету Міністрів України.

    14 червня 1994 р. у Люксембурзі Україною  та ЄС було підписано Угоду  про партнерство і співробітництво.  Вона набула чинності 1 березня  1998 р. після ратифікації Україною (листопад 1994 р.) та всіма країнами - членами ЄС. Інституціональні рамки  виконання УПС базуються на  трьох спільних органах: Раді  з питань співробітництва, Комітеті  з питань співробітництва (складаються  з представників Ради ЄС і  членів Європейської Комісії  та представників Уряду України) та Комітеті з питань парламентського співробітництва (форум парламентаріїв України і ЄС).

    Важливим  кроком на шляху практичного розгортання  інститутів співробітництва став Указ Президента України від 24 лютого 1998 р., яким було створено Українську частину  Ради з питань співробітництва між  Україною та ЄС під головуванням Прем'єр-міністра України, а також Українську частину  Комітету з питань співробітництва  як допоміжного органу Ради. На виконання  цього Указу в органах виконавчої влади створені підрозділи з питань співробітництва з ЄС.

    Етап  інтенсифікації відносин і формулювання стратегії інтеграції. З метою  забезпечення ефективної реалізації УПС  Рада з питань співробітництва між  Україною і ЄС у червні 1998 р. затвердила Спільну робочу програму в рамках Угоди і визначила в ній 16 конкретних напрямів співробітництва, яким слід надати першочергову увагу.

    Протягом 1998-2000 рр. Україна послідовно реалізувала  зазначену програму згідно з визначеними  пріоритетами. Найбільш результативним цей процес був у таких сферах, як торгівля, митна справа, транспорт, зв'язок, юстиція та внутрішні справи.

    Якісно  нові завдання у реалізації євроінтеграційного курсу України були поставлені в  Указі Президента України від 11 червня 1998 р., яким затверджено Стратегію  інтеграції України в ЄС, визначено  основні пріоритети діяльності органів  виконавчої влади на період до 2007 р. з метою створення передумов, необхідних для набуття Україною повноправного членства в ЄС.

    У листопаді 1998 р. в Брюсселі було утворено шість підкомітетів, що охоплюють  питання з ключових напрямків  УПС: торгівлі та інвестицій; фінансів, економіки, статистики; енергетики, співробітництва  в цивільному ядерному секторі та охорони навколишнього середовища; митниці, транскордонного співробітництва, міграції, боротьби з відмиванням  грошей та наркобізнесом; транспорту, телекомунікацій, науки та технологій, освіти та навчання; вугілля та сталі, гірничої промисловості та сировинних матеріалів.

    У грудні 1998 р. розпочав роботу Комітет  з питань парламентського співро-бітництва  між Україною та ЄС.

    Важливе значення для становлення відносин між нашою державою та Євросоюзом мало схвалення Європейською Радою  у грудні 1999 р. Спільної стратегії  ЄС щодо України. Залишаючись виключно внутрішнім документом Євросоюзу, Стратегія  стала тим інструментом, завдяки  якому поглиблено і розширено  політичний діалог та співробітництво  між Україною та ЄС у сферах, що мало охоплені рамками УПС, зокрема зовнішньої політики та безпеки, юстиції та внутрішніх справ, проблематики розширення ЄС.

    Принципово  важливим є визнання Євросоюзом у  його Спільній стратегії європейських прагнень та європейського вибору України, а також формулювання узгодженої позиції ЄС у питанні конкретних механізмів дальшого розвитку відносин з Україною.

    У цьому контексті для України  стали актуальними і невідкладними  розробка та реалізація комплексу конкретних практичних заходів щодо реалізації загальних принципів співробітництва  з ЄС, дальше розгортання інститутів сприяння розвитку відносин з ЄС на всіх рівнях - національному, регіональному  і місцевому, на рівнях державних  і недержавних організацій, а  також систематичне і цілеспрямоване формування в українському суспільстві  стійкої проєвропейської більшості. Саме на виконання цих завдань  націлена Програма інтеграції України  до Європейського Союзу, схвалена у  вересні 2000 р.

    З січня 2000 р. Спільна стратегія ЄС реалізується на основі піврічних робочих  планів. Перший досвід реалізації можна  загалом оцінити позитивно. Водночас тут ще є значні резерви, що, зокрема, вимагає створення механізмів:

• узгодження заходів, які могли б бути включені до піврічних робочих планів;
• фінансового забезпечення виконання робочих планів з боку Європейської Комісії та держав-членів;
• об'єктивного контролю оцінки виконання робочих планів.

    Важливим  кроком на шляху зміцнення і розвитку стратегічного партнерства між  Україною та ЄС став четвертий саміт  Україна-ЄС (Париж, вересень 2000 р). У  його ході було констатовано зростаюче  змістовне наповнення відносин між  Україною та ЄС як у політичному  діалозі, так і практичному співробітництві  у сфері торговельно-економічних  відносин, зовнішньої політики та безпеки, юстиції та внутрішніх справ. Цей  прогрес створює необхідні передумови для зближення з Євросоюзом і  виведення всього комплексу відносин Україна-ЄС на якісно новий рівень.

    Висновок

    Європейський  Союз (European Union) – унікальне об’єднання країн Європи, які через створення  спільного ринку, економічного та валютного  союзу, а також шляхом реалізації спільної політики й діяльності мають  на меті забезпечити безперервне  економічне зростання, соціальний розвиток і згуртованість країн-учасниць. Держави Європейського Союзу (ЄС) створили спільні інституції, яким делегували частину своїх національних повноважень так, що рішення в  певних сферах загальних інтересів  можуть ухвалюватись демократичним  шляхом на загальноєвропейському рівні. Таке усуспільнення суверенітетів  називають також ,,європейською інтеграцією”.

    В своєму розвитку Європейський Союз пройшов  сім етапів розвитку, в одному з  яких було створено ,,економічний і  валютний Союз в Європі – один із найвизначніших експериментів ХХ століття. Ніколи досі на стільки значуща і  сильна група країн не перетворювала  свою економіку в єдиний багатонаціональний організм”]. 

    Інституційна  структура Європейського Союзу  має наступний вигляд:

    Європейський  Парламент, Європейська Рада, Європейська Комісія, Рада Міністрів (Рада ЄС), Суд ЄС.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Список  використаної літератури:

1. Вільям Волес і Гелен Волес “Творення політики в Європейському Союзі”/ Пер. з анг. Р.Ткачук – К.: Основи, 2004.
2. “Где кончается Европа?” [Європейський простір, кордони ЄС] // Миг, 2004, № 31 ст.40-41, Источник: United Press International.
3. Горбик Р. “Євроінтеграція після виборів: між бажаним і дуже бажаним” // Фонд „Європа ХХІ” (12.04.2006).
4. Грицяк І.А. “Право та інституції Європейського Союзу”: Навчальний посібник – К.: „КІС”, 2006.
5. Дарпінянц В. „Усі до ЄС. Україна платить” // Галицькі контракти, 2004,   26 квітня (№17) ст.8-9.
6. Друзенко Г. „Європейська криза: українські рефлексії” // Дзеркало тижня, 2005, 25 червня (№24) ст.5.
7. Духович Є. „На перетині паралелей” // Критика, 2004, №4 ст.6-8.
8. Загоруйко Ю. „Ласкаво просимо баз ознак привітності” // Дзеркало тижня, 2004, 14-20 лютого (№6) ст.6.
9. Загоруйко Ю. „Свіжа кров для старої Європи: десять країн Центральної та Східної Європи вступили в Європейський Союз” // Дзеркало тижня, 2004, 29 травня-4 червня (№21) ст.11.
10. Ковалевський В.В. „Міжнародні організації”: Навч. посібник для вищих навчальних закладів – К.: ЦУЛ, 2003.
11. Ковальова О.О. „Стратегії євроінтеграції: як реалізувати європейський вибір України”/ Ін-т політ. і етнонац. дослідження АН України – К., 2003.
12. Копійка В.В., Шинкаренко Т.І. “Європейський Союз: заснування та етапи становлення”: Навч. посібник – К.: Ін Юре, 2001.
13. Кучик О.С. „Міжнародні організації”: Навч. посібник – К.: Знання, 2005.