Законодавство України про взаємодію внутрішньодержавного та міжнародного права

 Серед  західних, особливо американських  фахівців у царині міжнародного  права, певною популярністю користується  і прагматична концепція взаємодії  міжнародного та національного  права. Згідно з цією концепцією  ні міжнародне, ні національне  право не мають абсолютного  примату чи пріоритету один  перед одним. У деяких випадках, наприклад щодо забезпечення  прав і свобод людини, норми  міжнародного права мають вищу  юридичну силу, ніж внутрішньодержавні, а в інших випадках, зокрема,  пов’язаних із забезпеченням  національної безпеки, – навпаки,  норми національного права мають  пріоритет перед міжнародними. Тому  в кожному конкретному випадку  необхідно окремо визначати, які  правові норми – національні  чи міжнародні – мають застосовуватися.       

 У  сучасному міжнародному праві  жодна з названих теорій не  знайшла цілковитого визнання. Найчастіше  практика міжнародних відносин  виходить з позицій дуалізму  внутрішньодержавного та міжнародного  права, однак нерідко мають  прояви і моністичних ідей. Зокрема,  принцип примату внутрішнього  права проявляється у відносинах, пов’язаних із протидією транснаціональній  злочинності: хоча переважна більшість  держав і є учасниками міжнародних  конвенцій, що стосуються боротьби, наприклад, з міжнародною работоргівлею,  піратством чи обігом наркотиків, але притягнення до кримінальної  відповідальності осіб, що вчинили  такі злочини, завжди відбувається  на підставі національного кримінального  та кримінально-процесуального права.  Принцип примату міжнародного  права, як правило, має місце  у відносинах, пов’язаних із забезпеченням  прав людини, а також миру та  безпеки людства. Тут акти національного  законодавства тієї чи іншої  держави, які суперечать відповідним  нормам міжнародного права, розглядаються  міжнародним співтовариством як  нікчемні і до держави-порушниці  можуть застосовуватися різноманітні  засоби міжнародного впливу аж  до силового втручання, як це  мало місце, наприклад, під  час повалення режимів С. Мілошевича  в Югославії чи Талібану в  Афганістані. Подібні заходи ґрунтуються  на положеннях глави Статуту  ООН, згідно з якими ООН забезпечує  мир, безпеку і розвиток навіть  щодо тих держав, які не є  її членами.      

 Питання  співвідношення міжнародної та  національної правових норм має  декілька проблемних рівнів. По-перше,  вони відрізняються за структурою. Якщо внутрішньодержавні правові  норми, як правило, мають звичайну  трискладову структуру (гіпотеза  – диспозиція – санкція), та  норми міжнародного права часто  не мають гіпотези і практично  ніколи – санкції. Тому для  реалізації міжнародно-правової  норми її диспозиція має забезпечуватися  внутрішньодержавною санкцією, відповідно  мають узгоджуватися і диспозиції  обох норм. По-друге, неоднозначно  вирішується питання про розв’язання  колізій між міжнародною та  внутрішньодержавною нормами, які  мають спільний предмет регулювання.  За правовою доктриною США,  норми міжнародних договорів  США мають таку ж юридичну  силу, як і норми Конституції,  тобто у випадку колізії міжнародного  договору та закону США перевага  має надаватися міжнародній конвенційній  нормі. В той же час, основні  принципи міжнародного права  та міжнародні правові звичаї  на території США можуть застосовуватися  лише у випадку, якщо вони  не суперечать федеральному законодавству  США або законодавству штату,  тобто перевага надається національному  праву. В Японії, навпаки, міжнародно-правові  звичаї мають пріоритет навіть  перед нормами японської конституції.  Практикою Федерального суду  ФРН закріплено такий порядок  вирішення подібних колізій: загальні  норми та принципи міжнародного  права (норми jus cogens) мають пріоритет  перед будь-якою національною  нормою права, в т.ч. і перед  нормами конституції, колізія  між нормами міжнародного звичаю  чи міжнародного договору та  нормою національного права має  вирішуватися на основі загальнотеоретичних  принципів (при колізії загальної  та спеціальної норми має застосовуватися  спеціальна, при колізії норм, прийнятих  у різний час має застосовуватися  остання).      

 Не  має однозначного вирішення і  питання про пряме застосування  міжнародно-правових норм в середині (на території) держави. Під  прямим застосування міжнародного  права розуміють безпосередню  реалізацію міжнародно-правових  норм на території держави,  не опосередковану прийняттям  будь-якої внутрішньодержавної норми.  У літературі, особливо західній, часто висловлюється думка, що  прямому застосуванню на території  держави підлягають само виконувані  договори, ратифіковані цією державою, а також загальні норми та  принципи міжнародного права.  Слід звернути увагу на те, що існують два різні поняття  – “право, що створюється державою”  та “право, що застосовується  державою”. Останнє поняття ширше  першого, оскільки воно охоплює  не лише внутрішньодержавні норми  права, а й норми міжнародного  права та норми законодавства  інших держав, якщо до нього  має місце відсилка у національному  законодавстві. Будь який міжнародний  договір, в т.ч. і самовиконуваний,  може застосовуватись на території  держави лише у випадку, коли  він цією державою ратифікований  належним чином, тобто в порядку,  визначеному внутрішньодержавним  законодавством. Загальні норми  та принципи міжнародного права  можуть застосовуватися національними  правозастосовчими органами, перш  за все судами, тоді, коли це  віднесено до їх компетенції  національним процесуальним законодавством  або коли загальні норми та  принципи внутрішнім законодавством, як правило, конституцією, визначаються  як частина національного права.  Так, англійські суди часто  застосовують загальні норми  та принципи міжнародного права  в порядку загального права  (common law), включення ж до національного  права загальних норм і принципів  міжнародного права передбачається  конституціями переважної більшості  країн світу, в т.ч. ФРН, Іспанії,  Росії, Білорусі тощо. Конституція України у цьому відношенні ігнорує зарубіжний досвід і взагалі не згадує про загальні норми та принципи міжнародного права.                           

2. Способи взаємодії  внутрішнього і  міжнародного права      

 Взаємодія  внутрішнього і міжнародного  права полягає у поєднанні  двох взаємопов’язаних процесів  – впливу національних правових  систем на утворення і розвиток  норм і принципів міжнародного  права та впливу міжнародного  права на еволюцію правової  системи кожної окремої країни  чи їх груп.      

 Основним  проявом впливу міжнародного  права на внутрішньодержавне  право є узгодження змісту  норм національного права з  положеннями міжнародного права.  Як правило, таке узгодження  відбувається шляхом запозичення  міжнародно-правових норм у національне  право або шляхом прийняття  національних норм, що за своїм  змістом відповідають принципам  та нормам міжнародного права.  У вітчизняній літературі такі  процеси називаються імплементацією  або трансформацією міжнародно-правових  норм.      

 Ці  два терміни, хоча і мають  певні нюанси у змісті, але  часто використовуються на позначення  одних і тих же процесів. Використання  терміну “трансформація” у такому  аспекті не зовсім вдале, оскільки  етимологічно він означає зміну  форми, а при реалізації міжнародно-правових  норм на національному рівні  утворюється нова національна  норма права, яка змістовно  хоча і повторює міжнародну, але  має самостійну форму (нормативно-правовий  акт, правовий прецедент тощо). Міжнародно-правова ж норма не  припиняє своєї чинності і  не змінює форми. Тому більш  коректним є використання терміну  “імплементація” (англ. implementation), який  буквально означає “виконання, здійснення”.  Крім того, використання цього  терміну є більш доцільним,  оскільки і у західній правовій  доктрині, і в актах міжнародних  організацій, передусім ООН, використовується  переважно термін “імплементація”  а не “трансформація”.        

Імплементація міжнародно-правових норм – це сукупність цілеспрямованих  організаційно- правових та інституційних  заходів, що здійснюються державами індивідуально, колективно чи в рамках міжнародних організацій  і спрямовані на реалізацію ними прийнятих на себе міжнародно-правових зобов’язань.       

 Необхідно  зауважити, що імплементація як  процес виконання державою міжнародно- правових норм, відбувається на  лише на стадії нормотворчості, а й на стадії реалізації, в  т.ч. і застосування права.       

 На  стадії нормотворчості основними  способами взаємодії міжнародного  та внутрішньодержавного права  (способами імплементації міжнародно-правових  норм) є відсилка та інкорпорація.        

Відсилка  означає створення  у внутрішньодержавному праві норми, що відсилає до норм міжнародної  угоди, через що останні  можуть діяти всередині  країни в незміненому  вигляді, тобто так, як вони існують в  самій угоді.       

 Відсилка  являє собою приклад колізійної  норми, що складається з обсягу  та прив’язки і безпосередньо  не містить правила поведінки  (диспозиції). Розрізняються два  основні види відсилок – загальна  та спеціальна.        

Загальна  відсилка, як правило, вказує, що усі чинні договори держави, ратифіковані нею у встановленому порядку є частиною її законодавства. Прикладом загальної відсилки може бути ст. 9 Конституції України, відповідно до якої чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.        

Спеціальна  відсилка містить посилання на конкретну норму або норми певного міжнародного договору. Так, відповідно до ст. 15 Закону України “Про дорожній рух” на території України діють національні і міжнародні посвідчення на право керування транспортними засобами, що відповідають Конвенції про дорожній рух.       

 В  законодавстві України найчастіше  використовуються саме загальні  відсилки, коли не тільки не  вказується назва міжнародного  договору, а навіть не окреслюється  їх коло. Відсилка може також  бути звернута як до чинного  міжнародного договору, так і  до міжнародного договору, які  будуть укладені чи набудуть  чинності для України в майбутньому.       

  Інкорпорація –  це видання компетентним  органом держави  внутрішньодержавного  нормативно-правового  акту, який містить  норми, аналогічні  міжнародно-правовим.       

 Інкорпорація, як правило, шляхом прийняття  нової норми національного права,  однак можливі випадки, коли  до вже існуючої норми вносяться  зміни, що приводять її у  відповідність з міжнародним  правом. Розрізняються два основні  види інкорпорації – рецепція  та трансформація.       

 При  рецепції міжнародно-правова норма  дослівно відтворюється в акті  національного законодавства. Наприклад,  більшість положень розділу ІІ  Конституції України (“Права, свободи  та обов’язки людини і громадянина”) є результатом рецепції відповідних  положень Загальної декларації  прав людини 1948 р., Міжнародного пакту  про громадянські та політичні  права 1966 р., Міжнародного пакту  про економічні, соціальні та  культурні права 1966 р., а також  Європейської конвенції про захист  прав людини та основних свобод 1950 р.       

 При  трансформації міжнародно-правова  норма відтворюється в акті  національного законодавства з  урахуванням потреб та специфіки  держави. Так, Кримінальний кодекс  України містить низку складів  злочинів, сформульованих на підставі  міжнародних конвенцій. Зокрема,  ст. 442 КК України, що передбачає  відповідальність за геноцид,  є результатом трансформації  положень Конвенції 1948 р. про  попередження злочинів геноциду  та покарання за нього, а  ст. 149 КК України, яка встановлює  відповідальність за торгівлю  людьми є прикладом трансформації  окремих положень Конвенції 1929 р. проти рабства, Конвенції  1950 р. проти торгівлі людьми, а  також Конвенції 1956 р. про скасування  рабства та работоргівлі.      

 Інкорпорація (як рецепція, так і трансформація), як правило, не пов’язана з  подальшим використанням правозастосовчим  органом у своїй діяльності  тексту міжнародного договору, оскільки  для реалізації відповідних міжнародних  зобов’язань держави на її  території достатньо здійснення  положень національного нормативно-правового  акту. При відсилці ж, навпаки,  текст міжнародного договору  завжди має використовуватися  безпосередньо.      

 Вплив  внутрішньодержавного права на  міжнародне полягає у запозиченні  міжнародним правом окремих норм  чи інститутів, вироблених у праві  тієї чи іншої держави. Такий  вплив може бути як процесуальним,  коли запозичуються, наприклад,  правила ведення переговорів,  укладання договорів тощо, так  і матеріальним, коли запозичуються  безпосередньо правила поведінки.  Процес запозичення міжнародним  правом окремих національно-правових  норм отримав назву “зворотна  трансформація”. Істотний вплив  на розвиток сучасного міжнародного  права здійснює передусім право  європейських та північноамериканських  країн. Зокрема, у сфері прав  людини на міжнародне право  значною мірою вплинули Декларація  незалежності США 1776 р. та французька  Декларація прав людини і громадянина  1789 р. Нині на регіональні підсистеми  міжнародного права деякою мірою  впливають також ісламське право,  звичаєве право африканських  країн тощо.               

3. Законодавство України  про взаємодію  внутрішнього та  міжнародного права      

 У  міжнародній практиці загальновизнаним  є підхід, згідно з яким держава  самостійно визначає механізми,  за допомогою яких вона буде  реалізувати у національній правовій  системі свої міжнародні зобов’язання. Ці механізми як правило, відображаються  в конституціях та спеціальних  законах. В Україні імплементаційні  механізми закріплюються в Конституції  України, Декларації про державний  суверенітет, а також Законі  України від 29.06.2004 р. “Про міжнародні  договори України”.