Мовні особливості публіцистики Івана Франка

Вступ

    Актуальність  дослідження. На сьогодні не приділено належної уваги літературно-критичній спадщині Івана Франка, яка посіла важливе місце у національному розвитку українського літературознавства. Саме це і спонукало мене обрати темою курсової роботи „Мовні особливості публіцистики Івана Франка”. Зрозуміло, що важко осягнути Франковий феномен літературної науки, не ознайомившись із дослідженнями вчених з цієї проблеми. Першим, хто почав досліджувати публіцистику генія української нації, був Заклинський Р., який у 1913 році опублікував працю „Іван Франко як публіцист”. Цією проблемою зацікавилися ширше лише у другій половині ХХ століття. Її досліджували такі науковці як Возняк М. С., Нечиталюк М. Ф, Щурат С. В., Дей О. І., Дорошенко І., Курганський І., Усенко О. А., Кость С. І., Здоровега В.

    Незважаючи  на те, що публіцистичну спадщину І. Франка досліджують вже понад  півстоліття, вона залишається вивченою ще недостатньо. Не розглянуто, зокрема, характерної вживаності слів та їхніх  форм, не укладено словника мови публіцистичних текстів І. Франка та не проаналізовано словникового складу щодо сфери вживання, характерних словотвірних типів  виявлених слів.

    Мета курсової роботи – проаналізувати словник мови І. Франка на матеріалі окремих літературно-критичних статей.

    Поставлена  мета передбачає виконання таких  завдань:

    1) дослідити характерну уживаність  слів та їхніх форм у окремих  літературно-критичних статтях;

2) простежити  частотність вживання слів у  досліджуваних статтях;

    3) розглянути словниковий склад  окремих літературно-критичних статей  за сферою вживання;

    4) виявити характерні словотвірні  типи зафіксованих слів.

    Об’єкт  дослідження – лексика текстів окремих літературно-критичних статтей.

    Методи  дослідження. У роботі використано описово-аналітичний та зіставний метод з елементами статистичного аналізу.

    Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що у роботі розглянуто характерну уживаність слів та їхніх форм, а також укладено словник окремих літературно-критичних статей.

    Практичне значення одержаних  результатів. Результати проведеного дослідження можна використати при підготовці до уроків української мови та літератури, а також під час вивчення журналістики.

    Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.

    У першому розділі розглянуто погляди науковців на поняття „публіцистика” та „публіцистичний стиль”, викладено історію та основні джерела публіцистики, а також подано думки науковців щодо її жанрової різнорідності.

    У другому розділі висвітлено погляди Івана Франка про публіцистичну майстерність, а також розглянуто праці різних науковців присвячених дослідженню публіцистики Івана Франка.

    У третьому розділі розглянута характерна вживаність слів та їхніх словоформ, частотність уживання, проаналізовано словотвірні типи слів, характеристика слів за сферою уживання, зафіксованих у окремих літературно-критичних статтях І. Франка. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………….

1. Публіцистика  як об’єкт дослідження…………………………………………

1.1. Погляди  сучасних дослідників на поняття  „публіцистика”…..……….....

1.2. Історія  та основні джерела публіцистики……………………….………….

1.3. Історія  та основні джерела публіцистики………………………………….

2. Публіцистика  Івана Франка……………………………………………..........

2.1. Іван Франко  про публіцистичну майстерність………………………………

2.2. Дослідження  публіцистики Івана Франка………………………………….

3. Мовні  особливості окремих літературно-критичних  статей Івана Франка….

3.1 Морфологічний  аналіз лексики окремих літературно-критичних  статей Івана Франка……………………………………………………………………....

3.2. Лексика  окремих літературно-критичних статей  Івана Франка з погляду сфери  вживання……………………………………………………………………

Висновки……………………………………………………………………………

Список  використаної літератури………………………………………………….

Додатки…………………………………………………………………………...... 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    1. ПУБЛІЦИСТИКА ЯК ОБ’ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ

    1.1. Погляди сучасних дослідників на поняття „публіцистика” 

    Слово „публіцистика” латинського походження, що в перекладі означає „суспільний, народний”, але в українську мову воно прийшло з німецької. Існує думка, що спочатку „публіцистом” називали того, хто займався суспільним правом. Пізніше це поняття пов’язувалося з людьми, які виступали з промовами на правові і суспільні теми. Отже, першими публіцистами старовини були оратори, зокрема проповідники та священики.

    Із  поширенням листування публіцистику почали фіксувати за допомогою знаків. Першого  свого масового поширення, не припиняючи при цьому усного функціонування, вона зазнала з появою друкарського верстата. Наступним поштовхом у  її розвитку стала поява радіо  і телебачення. Крім того, нові можливості поширення публіцистичних творів, як говорять багато вчених, дав Інтернет.

    Публіцистика  є своєрідним видом духовно-культурної, творчої діяльності, яка виражається  у живому і написаному слові, звуці  і зображенні. Публіцистика в широкому значенні слова включає публіцистичні  виступи на актуальні суспільно-політичні  теми, практично всі виступи журналістів. У вузькому розумінні слова вона є видом літературної творчості  з властивими їй особливостями і  внутрішніми закономірностями. Якщо в широкому розумінні публіцистика не складає цілісного внутрішнього утворення, то у вузькому розумінні  дає підстави для розгляду її з  точки зору функцій, предмету і особливостей змісту, форми, методу пізнання та відображення дійсності.

      На сьогоднішній день існує  велика кількість визначень поняття  „публіцистика”.

    У „Сучасному тлумачному словнику української  мови” зазначається, що публіцистика – „це рід літератури, що висвітлює  актуальні суспільно-політичні та інші проблеми сучасності в періодичній пресі й окремих виданнях; сукупність літературних творів цього роду” [Сучасний тлумачний словник української мови: 100000 слів / За заг. ред.. д-ра філол. наук, проф. В.В.Дубічинського.- Х.: ВД «ШКОЛА», 2009.-1008 с.( С. 741)]

    Більш розширене визначення публіцистики, як роду літератури (статті, нариси, памфлети, фейлетони та ін.), що аналізує сучасне  життя в різноманітті політичних, економічних, правових, філософських, художніх та ін. проблем, пропонує нам  „Словник української мови” в 11 томах[Словник української мови в 11 томах.- Т.8 / Ред. Тому Винник В. О., Жайворонок В. В, Родніна Л. О., Черторизька Т. К.-К.: Наук. Думка,1977.- 927 с., С. 383].

    Власні  думки щодо трактування терміну  „публіцистика”, які деталізують  це поняття, мають і сучасні дослідники даної проблематики.

    Так, Горохов В. Н. зазначає, що публіцистика – це „специфічна область суспільно-політичної творчої діяльності, якій властиві глибина аналізу, масштабність узагальнень, інформативність і виразність форми, експресія і образність викладу” [Горохов В.Н. Основы публицистичиского  творчества.- М., 1975.- 237 с. (С. 26)]. Публіцистика існує у різних проявах: у кіно, образотворчому мистецтві, музиці, літературі, журналістиці. У цьому сенсі публіцистика, будучи елементом журналістики, підкоряється законам, які лежать в основі діяльності засобів масової інформації. Вона, синтезуючи методи соціального дослідження  і засоби відображення дійсності, є  літературною основою журналістики.

    У праці „Публіцистика і розвиток соціалістичного способу життя”        І. Валько стверджує, що публіцистика – це „структурний елемент суспільної свідомості, активна сфера соціального відображення дійсності в пресі, на радіо, телебаченні на основі науково-філософського усвідомлення фактів, явищ, подій, етапів історичного розвитку і використання образно-емоційних засобів” [Валько І. Публицистика и развитие социалистического образа жизни.- Київ: Вища школа, 1980.- 142 с.(С, 7) ]. Вчений вважає, що публіцистичним є такий журналістський текст, який вирізняється концентрацією ідеї і художньо-емоційного відображення дійсності в їх перспективному розвитку, а також ступенем активного впливу на реципієнта.

    Москаленко  А. тлумачення публіцистики зводить  до трьох наступних тверджень:

1. „публіцистика – вид літератури;
2. публіцистика і журналістика не тотожні, це частини одного цілого;
3. публіцистика – особливий рід творчої діяльності, до якої входять і краща, найбільш яскрава та актуальна частина журналістики, і політично гострі твори літератури та мистецтва, які відповідають високим специфічним вимогам, найбільш зрозумілі і дієві” [Москаленко А. Два кити публіцистики.- К., 1997.- 152 с. (С. 36)].

    Досить  часто під терміном „публіцистика” розуміють поняття „публіцистичний стиль”. В енциклопедії „Українська мова” подано два трактування даного терміна: 1) „один з функціональних стилів літературної мови, призначений для передачі масової інформації; 2) емоційно забарвлена, піднесена мова з ознаками вольової оцінності” [ Українська мова:Енциклопедія / Редкол.: Русанівський В.М.(співголова), Тараненко О.О.(співголова), Зяблюк М.П. та ін.- 2-ге вид., випр. і доп.- К.: Вид-во «Укр. енцикл.» ім. М.П. Бажана, 2004.- 824 с.(С. 501)].

    Отже, публіцистика – це вид літератури, присвячений соціально-політичним, економічним, мистецьким (зокрема, літературним) питанням та іншим проблемам суспільства (історичним та науковим), що є актуальним для сучасності й майбутнього.

 

     1.2. Історія та основні джерела публіцистики 

    Публіцистика  є проміжною сферою художнього, ділового і наукового спілкування. Вона синтезує в собі частину функцій, мовних ознак  та засобів цих стилів[ ; 270].

    Публіцистичному стилю властива відкрита тенденційність, полемічність та емоційність; йому близькі  інтонації, будова і функції ораторської  мови.

    Хоч публіцистичний стиль української  мови започаткувався одночасно з  художнім, офіційно-діловим, науковим, проте тривалий час він не мав  повноцінного розвитку через втрату українським народом державності, через постійні заборони української  мови. Це стало причиною того, що у  вітчизняній історії публіцистичний стиль, як стиль суспільної комунікації, громадського життя, характеризувався витісненням з нього української  мови то польською, то російською владою.

    Історія та основні джерела публіцистичного  стилю пов’язані з історією художньої  літератури, науки, української преси. Його корені сягають давньої полемічної української літератури, славу якій склали такі неперевершені майстри  іронічно-сатиричного та запального пера, проповідники і письменники, діячі  української церкви, як ректор Острозької академії Герасим Смотрицький („Ключ  царства небесного”, 1587 р.), Христофор  Філалет („Апокрисис”, 1597 р.), Мелетій  Смотрицький („Тренос”, 1610 р.), Юрій Рогатинець („Пересторога”, 1605-1606 рр.), Іов Борецький („Аполлея апології”), Лазар Баранович („Меч духовний”, 1666 р.), Іоаникій Галятовський („Месія правдивий”), Стефан Яворський („Камінь віри”). Надзвичайно яскравою постаттю є аскет, талановитий публіцист  і фанатик правди - Іван Вишенський.

    Початком  публіцистичного стилю нової  української літературної мови вважають окремі українські тексти з російськомовної  харківської періодики першої половини ХІХ ст.: Г. Квітки-Основ’яненка „Супліка до пана іздателя”, Є. Гребінки „Так собі до земляків”; передмову Тараса Шевченка до другого видання „Кобзаря”, альманах „Русалка Дністрова” (1837 р.) та журнал „Вінок русинам на обжинки” (1846-1847 рр.). Далі були такі видання західноукраїнської періодики, як „Зоря Галицька”, „Новини”, „Лада”, які видавалися протягом 1848-1860 рр. та „Слово”, „Вечорниці”, „Галичанин”, „Русь”, „Правда”, які виходили з 1861 по 1876 р. У кінці ХІХ ст. українська перса була представлена західноукраїнськими виданнями „Друг”, „Громадський друг”, „Дзвін”, „Слово”, „Молот”, „Світ”, „Старина”, „Літературно-науковий вісник”.