Насилля на сучасному телеекрані та його вплив на аудиторію (на матеріалі спецпроектів каналу СТБ)

Представники мас-медіа  переконані, що завдяки діяльності цієї комісії, в державі запроваджується  цензура. Аби цього не допустити, вони пропонують скасувати законодавче  регулювання цих питань і виступають за саморегулювання, яке на сьогодні необхідно належним чином оформити, аби дійсно попередити втручання  держави і здійснення утиску свободи.

Останнім часом у вітчизняному медіа-просторі здійнялися запеклі  суперечки навколо суспільної моралі. Прецедентом стали рішення Національної експертної комісії України з  питань захисту цієї самої моралі. Комісія рекомендувала не випускати  в прокат певні фільми, не демонструвати по телебаченню певні програми та один мультфільм, зняти з друку занадто відверту книжку і заборонити одній із столичних газет розміщувати фото напівоголених жінок поблизу Папи Римського. Вважалося, все це суперечить Закону України про захист суспільної моралі, ну, і взагалі, просто неподобство. Представники засобів масової інформації та медіа-інститутів, в свою чергу, нарікають на некомпетентність комісії, недосконалість закону і зауважують, що мораль – поняття широке й доволі розмите.

Тим часом, наповнення наших  телерадіоефірів та друкованих видань вже давно нав`язливо апелює здебільшого  до основних інстинктів споживача, а  не до його здатності думати й самостійно робити висновки.

Основний принцип, за яким сьогодні працюють ЗМІ, це самоокупність і високі рейтинги, а вже моральні засади, хоча б примарні, давно відійшли на другий план. І за цей факт насправді ніхто не несе відповідальності.

Слід зазначити, що серйозних  соціологічних досліджень з приводу  такого поняття як мораль: що є для  українців моральним, а що ні, які  емоції викликають у пересічних громадян ті, чи інші телерадіопрограми або  ж газети і журнали, – в Україні не проводилось. Соціологічні служби та інститути в основному проводять політичні дослідження та опитують населення про прихильність до тих чи інших партійних лідерів. Мораль, культура – сьогодні непопулярні тези.

Власне, кожне медіа має  свої редакційні принципи, де прописані  моральні засади, але про них якось  забувається, коли є картинка з рейтингами і наочне свідчення, що саме їх забезпечує. Деякі представники ЗМІ стверджують, що не несуть відповідальності за виховання населення, говорять, у них інші функції, а кому з глядачів не подобається, той може вимкнути телевізор або не купувати газету. Але насправді засоби масової інформації мають потужний вплив на свідомість громадян і відповідальність за зміст, наповнення ефірів, за кожне сказане або надруковане слово має бути понад усе. Вважається, що це не є важливим питанням для країни. Водночас, згідно зі статистикою, психічно врівноваженим наше суспільство не можна назвати.

Будь-які спроби будь-яких обмежень нерідко демагогічно розглядаються  як цензура та посягання на свободу  слова, порушення конституційних прав. При цьому якось не береться до уваги те, що Конституція дозволяє і навіть іноді вимагає обмеження свободи слова: Стаття 34. «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя». І навіть у цитаделях демократії останнім часом здійснюються такого роду обмеження. І не в зв'язку з терористичними загрозами, а у зв'язку з не менш небезпечними загрозами моральному й психічному здоров'ю суспільства. В телерадіомовленні, на відміну від інших сфер бізнесу, за продукцію сплачує не її споживач. Більше того, споживача нібито й немає, є рейтинг. Боротьба за рейтинг за відсутності реального спротиву змусила мовників опустити планку етичних, естетичних, моральних обмежень. Стосовно телеглядачів як споживачів можна сказати, що чинне законодавство взагалі ігнорує факт споживання телерадіопродукції. Наприклад, Закон України «Про захист прав споживачів» визначає: «споживач – громадянин, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб». Але те, про що йдеться – телевізійна інформація не є ані товаром, ані послугою, які використовуються для побутових потреб у звичайному сенсі цього поняття. Вона не купується і не замовляється, між її споживачем і виробником взагалі відсутні будь-які визначені законом відносини. Бо далі в Законі: «договір – усна чи письмова угода між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за якими здійснюються купівля-продаж, роботи та послуги. Письмова угода може оформлятися квитанцією, товарним чи касовим чеком, квитком, путівкою, талоном або іншими документами (далі – розрахунковий документ)». Закон України «Про телебачення і радіомовлення» (ст. 40) надає телеглядачам і радіослухачам право: «приймати для індивідуального користування всі програми державних, недержавних, а також зарубіжних телерадіоорганізацій; звертатися до телерадіоорганізації, її засновників, Національної ради з зауваженнями та пропозиціями щодо змісту і технічної якості програм і отримувати відповідь безпосередньо у передачах або письмово; своєчасно отримувати розклад мовлення телерадіоорганізацій; спростовувати розповсюджені телерадіоорганізацією дані, що не відповідають дійсності або принижують честь і гідність громадян». (ст. 41): «Передачі (фільми), що можуть завдати шкоди фізичному, психічному, моральному розвиткові неповнолітніх, забороняються». Насправді існують лише ті права, які можна в разі потреби захистити у суді. Важко уявити звернення до суду у зв'язку з тим, що телеканал «5–5» у передачі «Погляд у щілину» розповсюдив інформацію, яка принижує вашу честь і гідність?! Тому, що ви не підглядаєте у щілину. Боюсь, що й у суді вас не зрозуміють і скажуть: не подобається – не дивіться [10].

Сьогодні смерть перестала  бути надзвичайною подією, що призвело до певної девальвації внутрішнього світу людини. На думку російської журналістки Є. Ланкіної: «Відбувається зміщення загальнолюдських цінностей, які недарма називають традиційними, а іноді й вічними. Цінність людського життя, посягання на яке завжди й усюди вважалось неприпустимим, далеко не та, що раніше».

Суперечки з приводу того, етично чи ні вдивлятися у чужу смерть чи в нестерпний біль, як дозувати страх  і насильство на телеекрані ведуться уже давно. А от про наслідки такої  оперативності доводиться говорити саме сьогодні. Ніхто не сперечається, що насильство – частина життя, і телекомпанії та журналістські редакції мають право і повинні віддзеркалювати і цю сторону реальності. Однак навіть на рівні здорового глузду, підсиленого численними реальними фактами, очевидно, що сюжети з насильством на екрані безпосередньо провокують насильство у суспільстві. Тому мета сюжету повинна полягати насамперед у тому, щоб давати нам можливість скласти цілісне, достовірне враження про подію, а не в тому, щоб показати якомога більше подробиць, особливо таких, як спотворені трупи чи закривавлені поранені. Глядача непотрібно шокувати виключно для того, щоб шокувати. Присутність насильства у журналістському матеріалі має бути обґрунтована сюжетною лінією, а ступінь жорстокості має залежати від змісту[11].

Отже, можна зробити висновок, що поняття моралі та етики дуже розмиті, саме тому дуже важко провести грань між тим, наскільки відверто та натуралістично можна показувати сцени насилля на телеекрані, адже для кожного глядача ця відвертість та натуралістичність буде мати свій рівень. І це дає привід журналістам зловживати відвертими сценами насилля для підвищення рейтингів своїх сюжетів. Взагалі, це питання дуже дискусійне, і допоки не буде в законодавстві чітких однозначних положень щодо етичності зображення насильницьких сцен на телеекрані, залишатиметься таким.

2. Вплив насилля на аудиторію

2.1 Психологічний аспект впливу сцен насилля на телеглядача

Чи справді існує причинно-наслідковий  зв’язок між віртуальним і  реальним насильством? Позитивна відповідь  на це питання передбачає, що надмір віртуального насильства ніби переливається  – через механізми психологічного сприйняття – у реальність. Причому  таке перетікання агресії здебільшого  трактується як негативне. Розглядають  чотири основних механізми у психології, через які це здійснюється: збудження, імітація, дизингібація (розгальмування) та десенсибілізація (втрата чутливості). Збудження є першим серед цих механізмів і диктується особливостями фізіології і психології людини, яка переглядає насильницькі сцени. Щоправда, збудження може бути наслідком і еротичних або комічних сцен, передач на теми політики, спорту тощо. Наприклад, якщо підліток ще до включення телепередачі був злий на когось, то при перегляді кримінальної програми його збуджений стан, який лише частково викликаний змістом телепередачі, може перерости у сильний гнів по відношенню до телеперсонажів або подій, що відбуваються на екрані. Тому його реакція може бути агресивнішою, ніж до перегляду телепрограми, особливо якщо привід для агресії трапляється незабаром після перегляду. (Zillman, 1988, 2000).

Наступною є імітація. Передбачається, що глядачі вчаться побаченим по телевізору моделям поведінки і самі іноді намагаються їх відтворювати. Це особливо стосується маленьких дітей, що ототожнюють себе з телевізійними персонажами і намагаються наслідувати їх. Мабуть, найгіршим проявом імітації або моделювання поведінки телеперсонажів вважаються жорстокі «злочини-копії» – зґвалтування і навіть вбивства. Сенсаційний характер злочинів-копій привертає увагу преси і електронних ЗМІ, тому громадськості відома безліч подібних випадків. Проте насправді, за статистикою, злочини-копії здійснюються надзвичайно рідко. Мільйони телеглядачів, які дивляться ті ж самі фільми і кримінальні передачі, не відчувають спонуки до імітації побачених актів насильства. Це дозволяє зробити висновок про те, що здійснення або не здійснення телеглядачами злочинів-копій обумовлюється іншими чинниками, такими як характер людини (або схильність до агресії), душевний стан, врівноваженість і обставини особистого життя.

В ході експерименту, проведеного  Альбертом Бандурою (Bandura, 1978, 1979, 1982, 1985), з'ясувалося, що діти імітують агресивну поведінку побаченого на екрані. Трьом групам дітей показували сцени різного змісту. Одній групі демонстрували, як б'ють і кидають велику надувну ляльку Бобо. Іншій групі показували фільми, що не містять насильства, третій контрольній групі взагалі нічого не показували. Потім дітей відвели в ігрову кімнату з безліччю забавок, серед яких була і лялька Бобо. Діти, які дивилися сцену биття ляльки, не тільки поводилися більш агресивно, але й фактично копіювали побачені дії. А. Бандура пояснив імітуючу поведінку частково ефектом дизингібіції (зняття гальм), частково – навчанням спостереження.

Потім виділяється дизингібіція. Механізм дизингібіції пояснюється припущенням, що у міру звикання телеглядачів до сцен насильства і жорстокості, особливо насильства, виправданого ситуацією або санкціонованого суспільством, послаблюється стримуюча дія соціальних санкцій, спрямованих проти скоєння правопорушень. Дослідження показали, що глядачі дійсно поводяться агресивніше після перегляду фільмів (передач), де насильство представлене як санкціоноване, особливо якщо вони відчували гнів ще до початку перегляду. У ході одного з лабораторних експериментів учасників навмисно намагалися розгнівати, потім показували їм сцену насильства (боксерський поєдинок, що є санкціонованою формою насильства). Пізніше тим самим учасникам експерименту дозволяли застосувати електрошок до тієї людини, яка провокувала їхній гнів. Іншій групі учасників, теж добряче розгніваних, показували фільм (передачу), що не містить насильства, а учасників третьої, контрольної групи, не провокували. Дослідники виявили, що ті учасники, які дивилися боксерський матч, застосовували до свого кривдника сильніші електричні розряди, ніж ті, які дивилися фільм нейтрального змісту. Учасники першої групи, яких спочатку розсердили, а потім показали їм сцени насильства, поводилися найагресивніше. Дослідники вважали ці результати доказом того, що перегляд сцен санкціонованого насильства включає механізм дизингібіції, сприяючи агресивнішій поведінці.

Докази існування дизингібіції представлені також лонгитюдними дослідженнями. В ході одного з них учені вивчали  звички більш ніж восьмисот восьмилітніх дітей щодо перегляду телепередач, а також рівень їх агресивності. Десять років потому, коли діти досягли повноліття (18 років), дослідники розшукали близько половини з них і зібрали додаткову інформацію, виявивши стійку позитивну кореляцію між переглядом сцен насильства в дитинстві і рівнем агресивності в зрілому віці (Еron, Huesmann, Lefkovitz, 1972).

Далі зазначається десенсибілізація. За регулярного перегляду сцен насильства глядачі стають все менш сприйнятливі до жорстокості на екрані і з більшою готовністю приймають насильство в реальному житті. Вивченню цього ефекту були присвячені всього декілька досліджень, але дані двох лабораторних досліджень стали достатнім доказом, щоб підвищити вірогідність даної гіпотези. В ході одного з експериментів учені з'ясували, що діти, яким показували сцени насильства, менш схильні звертатися по допомогу до дорослих, стаючи свідками бійки між іншими дітьми. Інші учені виявили, що діти, які дивилися телевізор 25 і більше годин на тиждень, відчували менше фізіологічне збудження при перегляді сцен насильства, ніж діти, які дивилися телевізор менше чотирьох годин в тиждень.

Наступний механізм – катарсис – заперечує причинно-наслідковий зв'язок між віртуальним і реальним насильством і, по-суті, стверджує протилежне: чим більше віртуального насильства, тим менше його в реальному житті. У цьому разі наче відбувається протилежний процес: віртуальне насильство ніби відсмоктує енергію реальності. Механізм катарсису, ймовірно, дозволяє глядачам давати безпечний вихід своїм агресивним імпульсам за допомогою перегляду або представлення сцен насильства і жорстокості. B 1950-х і 1960-х роках C. Фешбах (Feshbach, 1955, 1961) вперше виявив такі прояви катарсису в учасників його експериментів. Він відмітив, що індивіди здатні вивільняти агресію, не вдаючись до насильства, а тільки переглядаючи сцени насильства в уяві. B 1971 року C. Фешбах і P. Зінпр протягом шести тижнів проводили спостереження за поведінкою хлопчиків-підлітків в природній обстановці (у школі і вдома). Під час експерименту учені контролювали споживання телевізійного насильства. Вони виявили, що ті хлопчаки, які дивилися в основному програми, що не містять насильства, поводилися стосовно своїх однолітків агресивніше, ніж ті підлітки, які переглядали бойовики, що свідчить про ефект катарсису.

Слід зазначити, що всього декілька із сотень проведених експериментальних  досліджень дали такі ж результати або підтвердили механізм катарсису. Не дивлячись на відсутність достатніх  наукових доказів, значна частина широкої  публіки вірить у те, що при перегляді  сцен насильства і жорстокості діє  саме ефект катарсису. Представники медіа-індустрії не проминають нагоди нагадати громадськості і її представникам  про передбачувані переваги катарсису  щоразу, коли робиться спроба суспільного  або державного розслідування дії  медіа-насилля.