Насилля на сучасному телеекрані та його вплив на аудиторію (на матеріалі спецпроектів каналу СТБ)

Зважаючи на популярність теорії катарсису і недоліки емпіричних свідчень, що доводять реальність ефекту катарсису, дослідники не раз намагалися знайти такі умови, можливо, дуже обмежені, в яких можна спостерігати прояви катарсису. Наприклад, Б. Гантер (Gunter, 1980) припустив, що обмежений ефект катарсису обумовлюється певними когнітивними здібностями людини. Одне з досліджень показало, що люди з розвиненою уявою або фантазією здатні вивільняти гнів, що накопичився, при перегляді сцен насильства і жорстокості, тоді як інші індивіди, що не володіють такою яскравою уявою, не здатні пережити катарсис.

2.2 Сприйняття медіа-насилля дитячою аудиторією

Дослідження свідчать, що кожна  людина, незалежно від віку емоційно реагує на медіа-насильство. Дослідники вивчили реакцію глядачів на телепрограми, що містять сцени різного роду насильства, від нанесення тілесних ушкоджень до погроз їх нанесення. Емоційні прояви дії подібних сцен можуть відбутися  негайно (переляк, неспокій) або продовжуватися досить довгий час (стійкий страх, побоювання стати жертвою злочину).

Учених особливо цікавила реакція дітей. Вивчення впливу екранного  насильства на дітей та підлітків  почалося разом з виникненням  кінематографу. Цією проблемою займалися  переважно зарубіжні вчені. У вітчизняній науці налічується незначний досвід подібних досліджень, як теоретичних, так і практичних. Систематичне дослідження та наукове вивчення впливу демонстрації насильства на екрані було започатковане У. Шортом. В 1928 році Шорт, який посідав на той час пост директора Національного центру вивчення кіно, створив авторитетну дослідницьку групу з 19 психологів, педагогів і соціологів, котра на протязі чотирьох років (1929–1933) розробляла цю проблему. Результатом цієї роботи став висновок: на поведінку та ціннісні орієнтацій дітей та підлітків кіно здійснює негативний вплив. З цією точкою зору частково не погоджувалась незначна кількість учених цього проекту (Г. Блумер, П. Хаузер), переконаних у тому, що демонстрація злочинності та насильства особливо відчутна тільки в тому середовищі, де послаблений вплив інститутів сім’ї, школи, церкви та сусідства.

Наступне значуще дослідження  впливу інформації з елементами насильства на підростаюче покоління було проведено  в 1955–1956 роках Х. Хіммельвейтом в 5-ти великих містах Англії. Вчений не виявив ні шкідливих, ні сприятливих наслідків демонстрації екранного насильства. До аналогічних висновків дійшли вчені США та Канади (У. Шрем, Дж. Лайл, Е. Паркер) в 1958–1960 роках. Згідно результатів їх досліджень, встановлено: якщо у підлітка не спостерігається схильності до агресії, якщо в сім’ї ним опікуються та люблять, якщо він комфортно почувається в групі однолітків, то імітація ним насильства чи правопорушення, побаченого на екрані, практично виключена.

Нова активність у дослідженні  впливу екранного насильства виникла  у 70-ті роки минулого століття. На той час Сполучені Штати Америки захопила хвиля правопорушень та насильства. У 1968 році була створена Національна комісія з вивчення причин насильства та його попередження, яка дійшла висновку, що перегляд сцен з елементами насильства збільшує вірогідність агресивної поведінки. У 1969 році при Міністерстві охорони здоров’я США був створений Науково-консультативний комітет з метою більш детального аналізу впливу демонстрації насильства на суспільство. Висновок комісії шокував Америку: фактом став безпосередній зв’язок між насильством на екрані та насильством у житті, і компанії, що демонструють інформацію з елементами насильства, несуть відповідальність за асоціальні дії своїх глядачів, а особливо дітей та підлітків. У 1977 році трьом телекомпаніям США (ABS, NBS, CBS) було пред’явлено обвинувачення в «інтоксикації» через сцени насильства 15-річного мешканця Маямі, який убив 83-річну сусідку. Суд виніс рішення на користь телебачення. Хоча висновки комітету не вплинули на рішення суду, проте суспільний резонанс був сильний. І вже у 1980 році другий Науково-консультативний комітет, який проаналізував сотні досліджень констатував, що насильство на екрані призводить до насильства у реальному житті.

У 60–70 роки ХХ ст. соціальними психологами були розроблені нові оригінальні експериментальні програми з дослідження агресивної поведінки. З’явилась «машина агресії» С. Басса, експериментальні методи Г. Милграма, Дж. Тейлора, У. Динера, А. Бандури для дослідження чинників агресивної поведінки, на яку, як вважали вчені, найбільш впливало екранне насильство. З цією метою застосовувався весь арсенал психологічних методів: спостереження, аналіз документів, анкетування, тестування, природні та лабораторні експерименти.

Найбільш поширеним методом  вивчення впливу інформації, яка містить  елементи насильства, стало спостереження  за поведінкою піддослідного в контролюючих лабораторних умовах. Досліди, проведені  цим методом показали, що після  перегляду епізодів з елементами насильства (погоні, стрілянини, бійки) піддослідні починали імітувати  побачене, їх агресія ставала направленою  на однолітків, що провокувало збільшення кількості бійок серед дітей, агресивність у грі; думки дітей, навіяні побаченими сценами, стають більш агресивними [14, с. 7–9].

Дослідження показали, що при  перегляді певного роду телепередач  діти випробовують виражений переляк. Цю реакцію переляку, іноді надзвичайно сильну, спостерігали різні дослідники (Blumer, 1933; Lyle & Parker, 1961). Спектр реакцій виявився широким – від втрати самоконтролю до нічних кошмарів (Singer, 1975). Найбільш масштабне дослідження реакції переляку у дітей було проведене Дж. Кантор та її науковим колективом (Cantor, 1998). Вони аналізували кореляцію між переглядом телепередач різноманітного змісту і різними видами реакції переляку у дітей.

У всіх дослідженнях реакції  переляку вимірювалися з використанням  чотирьох методів. Відразу ж після  перегляду дітей просили оцінити  ступінь переляку за допомогою якої-небудь з таких формул: від «зовсім не злякався» до «дуже-дуже наляканий». Крім того, дослідники фіксували і кодували реакцію переляку, аналізуючи міміку дітей, записану на відео під час перегляд сцен насильства. Ще один метод – зняття показників сенсорних датчиків, приєднаних до пальців дитини.

Останні дослідження також  показують, що діти відчувають страх  не тільки при перегляді художніх фільмів, але й новин. При проведенні довільного опитування Дж. Кантор і А. Натансон виявили, що майже 40% опитаних дітей були перелякані або засмучені чимось, що вони побачили в новинах. Найстрашнішими виявилися повідомлення про акти насильства, здійснені незнайомцями, репортажі про стихійні лиха, а також голод і війни в зарубіжних країнах. Маленькі діти були схильні до емоційної реакції на такі страхітливі образи, як зброя і сцени людської смерті, тоді як у старших дітей страх був викликаний іншими причинами, наприклад, загрозою атомної війни, обстрілу або загибелі (Cantor & Nathanson, 1996).

Сучасні дослідження проблеми екранної агресії свідчать про те, що саме завдяки своїй здатності  оперувати водночас і звуком, і  зображенням, телебачення вигідно  відрізняється від радіо та преси. Тому недивно, що діти, а особливо підлітки, багато часу приділяють «спілкуванню» з телевізором. Так, наприклад: польський підліток дивиться телевізор 2–4 години на добу, у вихідні – до 5 годин. У США телевізору діти присвячують більше часу, ніж навчанню. У Швеції учні впродовж 10 років навчання проводять 18 тисяч годин перед телевізором (на 3 тисячі годин більше, ніж у школі). Така ж ситуація у Франції та Італії. Щодо вітчизняного підлітка, то він проводить біля телевізора 3–5 годин на добу, а в вихідні – до 6 годин. Як бачимо з наведених даних, телебачення все активніше втручається в часовий режим школяра.

Нещодавні дослідження показали, що реакція переляку на сцени жахів, пережита в дитинстві й юності, часто виявляється і в зрілому віці. Використовуючи так званий метод «ретроспективних звітів», або «автобіографічної пам’яті», двом незалежним дослідницьким колективам вдалося виявити свідчення тривалої реакції переляку (Harrison & Cantor, 1999). Обидва дослідження включали контент-аналіз студентських спогадів про будь-яку медіа-продукцію, яка налякала їх в дитинстві. Чудовий факт, що від 90 до 100% студентів змогли пригадати про це, причому для багатьох ці спогади були вельми болісні. В обох дослідженнях виявилася наступна тенденція: чим в ранішньому віці трапився переляк, тим він був сильніший. У одному з досліджень більше 25% студентів повідомили про те, що продовжують випробовувати залишковий ефект тривожності унаслідок пережитого в дитинстві страху, викликаного страхітливою медіа-продукцією (Harrison & Cantor, 1999).

У ході вивчення проблеми впливу телеекрану на формування агресивної поведінки підлітків було встановлено, що український глядач на своєму телеекрані бачить сцени агресії в середньому кожні 6 хвилин, а в період з 19.00 до 23.00, коли біля екрану збирається найбільша  глядацька аудиторія, цей умовний  інтервал скорочується до 12 хвилин [15, c. 351].

Уявлення про те, що телебачення  в цілому посилює дитячу агресивність, домінувало в 60-х та на початку 70-х рр. ХХ ст. Згодом з'явились дослідження, які не засвідчували жодного впливу на зростання агресивності або навіть фіксували її зменшення. Проте у 80-х рр. вже панувала думка, що коли показ насильства нічим не стримується, то це призводить до зростання агресивності в реальному житті. Базуючись на результатах близько 1000 досліджень упродовж останніх 40 років Американська академія педіатрії опублікувала чотири найважливіші висновки:

– діти, які переглядають багато насильницьких сцен, сприймають насильство як легітимний спосіб розв'язання конфліктів;

– такий перегляд робить їх беззахиснішими перед насильством  у реальному житті;

– що більше переглядає дитина таких сцен, то більше ймовірності, що вона сама колись стане жертвою  насильства;

– якщо підліток віддає перевагу таким передачам, то збільшується вірогідність того, що він сам у дорослому  віці буде агресивною людиною і навіть може здійснити злочин.

Цьому сприяє величезне довір'я  до ТБ. У 2001 р. Kaiser Family Foundation з'ясувала, що 60% підлітків більше довіряють телевізійній медичній інформації, ніж отриманій від лікарів безпосередньо.

Підліткова злочинність  зросла за останнє десятиріччя на 50% у Англії, Швеції, Німеччині, Нідерландах, Австрії, Данії, Польщі та інших європейських країнах (услід за США), що теж пов'язують з впливом телебачення.

Дослідники різних країн  засвідчують закономірність зв’язку  між переглядом насильства по телебаченню  та наступною поведінкою дитини. Вони також єдині в думці, що вплив  телебачення на кожну дитину не однаковий  і залежить від віку, рівня вихованості, морального розвитку, популярності серед  однолітків, індивідуальної здатності порівнювати себе з героями на екрані. Для підлітків демонстрація агресивної поведінки є елементом сили і мужності, «справжньої чоловічності», утвердження себе як дорослої людини і прагнення до дорослості. Майже все, що відбувається на екрані, вони вважають еталоном поведінки і широко застосовують у своєму мікросередовищі, тобто, телеекран з його елементами насильства відіграє активізуючу роль у формуванні підліткової агресивності. Дослідженнями В.І. Ролінського встановлено, що рівень злочинності в тій чи іншій країні зростає через 10–15 років після появи в ній телебачення з елементами насильства та агресії [2]

Можна зробити висновок, що агресія на екрані у будь-якому  прояві (фізична, опосередкована чи вербальна) знижує морально-етичний рівень особистості, провокує соціальну дезадаптацію, призводить до втрати духовної (психічної) рівноваги  у підлітка та стимулює девіантну  поведінку.

Отже, телебачення є одним  із впливових джерел формування підліткової  агресивності.

На мою думку, екранне  насилля, безумовно, має вплив на дитину, і вплив цей негативний. Але не можна говорити про однаковий  вплив на усіх дітей, не можна стверджувати, що телебачення формує агресивність у всіх дітей і підлітків. Я  вважаю, що все залежить від особистості  дитини, від його середовища, виховання, інтересів. На одну дитину екранне насилля  буде наводити страх, на іншу співчуття, а на третю усмішку, четверта піде імітувати побачене. І залежно від індивідуальності дитини і треба пояснювати, що вона побачила на екрані. Але один однозначний висновок зробити можна: дитина повинна якомога менше спостерігати насилля як на екрані, так і в реальному житті.

2.3 Причино-наслідковий зв’язок між насильницькими сценами в телепрограмах і насильством в реальному житті

Якщо при перегляді  сцен насильства змінюється сприйняття глядачем реального світу, це говорить про когнітивну дію. Дійсно, багато із згадуваних емоційних реакцій  можуть згодом виявитися на когнітивному рівні. Серед дослідників, які намагалися пояснити психологію теленасильства, варто згадати Альберта Бандуру  та Леонарда Берковіца (Bandura, Berkowitz). Перший запропонував цю так звану когнітивну теорію. Суть її полягає у тому, що екран навчає глядача, як треба діяти. Тобто глядач засвоює взірці насильницької  поведінки з телебачення так  само, як він засвоює певні моделі поведінки зі школи чи сім'ї. Натомість  Л. Берковіц обстоював думку, що зображуване  на телеекрані безпосередньо не впливає  на зростання агресії. Вирішальний  вплив, з його погляду, має внутрішній стан. Проте збудження, зумовлене  телеекраном, може трансформуватися в  реальну агресію, коли:

– екран демонструє невідплатність, безкарність насильницьких акцій;

– насильство виправдовують  якимись позитивними міркуваннями;

– жертва чи агресор на екрані асоціюються з реальними особами;

– насильство не викликає осуду, заперечень, опору (найкраще, до речі, спрацьовує припинення насильства в добродушному чи навіть гумористичному тоні);

– насильницький сюжет  залишає глядача в стані напруження і збудження.

Найбільш масштабні дослідження  в галузі когнітивного впливу проводилися  Джорджем Гербнером і його науковим колективом.