Український вісник

1. Вступ.
2. «Український вісник» у 1970-1972 роках.
3. Діяльність журналу у 1987–1989 роках.
4. Особливості роботи над журналом.
5. Тематика і суспільне значення «Українського вісника».
6. Список використаних джерел.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

«Український вісник» — позацензурний суспільно-політичний журнал. Виходив як самвидав від січня 1970 до березня 1972 (випуски 1-6) у Львові та з серпня 1987 по березень 1989 рр. (Київ-Львів, випуски 7-14). Видавець і відповідальний редактор — журналіст В'ячеслав Чорновіл.

У вступному слові «Завдання  „Українського вісника“», яке відкривало перші шість випусків, декларувалося, що видання «не антирадянське  і не антикомуністичне», подаватиме об'єктивну інформацію про порушення  свободи слова та прав, гарантованих Конституцією СРСР, про судові й  позасудові репресії, факти шовінізму  й українофобії, становище українських  політв'язнів, про акції протесту.

«Вісник» відіграв важливу  роль у створенні українських  незалежних ЗМІ, активізації і консолідації політично дієвих людей, вніс нові ідеї у суспільство, стимулював процеси національного відродження українців.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. «Український вісник» у 1970-1972 роках

«Український вісник» був першим позацензурним журналом, який легально почали видавати в Україні у період горбачовської перебудови. Його заснував В. Чорновіл наприкінці 1960-х років і випускав до свого ув’язнення у 1972 р., а в 2-й половині 1980-х років відновив видання. За час свого існування журнал серйозно вплинув на становлення незалежної преси та громадської думки. 

Друкувалися літературні  та публіцистичні твори, які ходили у самвидаві, авторами яких були Василь Симоненко, Василь Стус, Іван Світличний, Володимир Романюк, Іван Дзюба, Святослав  Караванський, Валентин Мороз, Євген  Сверстюк, Іван Сокульський, Іван Гель, Ірина Стасів-Калинець, Ігор Калинець, Олесь Сергієнко та ін.

За довідкою Управління КДБ  по Львівській області, «журнал друкувався на друкарських машинках, а потім шляхом розмноження [машинописом і фотоспособом] перших примірників розповсюджувався серед різних осіб».

У підготовці «УВ» брали участь Михайло Косів, Юрій Шухевич, Микола Плахотнюк, Ніна Строката, Надія Світлична, Атена Пашко. Умови для конспіративного друку забезпечувала Олена Антонів, друкували журнал Людмила Шереметьева, Валентина Чорновіл та Ярослав Кендзьор. Кур'єрами та розповсюджувачами були Стефанія Гулик, Ганна Садовська. Сприяли розповсюдженню журналу Зеновія Франко, Ярослав Дашкевич.

Студентка КДУ з Чехословаччини Анна Коцур вивозила журнал у Пряшів, звідти Павло Мурашко передавав  його на Захід. Журнал передруковували  видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка (Балтимор, США), видавництво «Сучасність» (Мюнхен), Українська видавнича спілка у Лондоні та ін., зокрема й  англійською та французькою мовами. Публікації журналу часто звучали й цитувалися в ефірі радіо «Свобода».

За розпорядженням Чорновола, заарештованого у січні 1972 р., видання  було припинене. Зважаючи на великий  авторитет часопису, кілька розрізнених підпільних груп здійснили спроби продовжити його. У 1972 р. — у Києві Євген Пронюк, Василь Овсієнко, Василь Лісовий та Іван Гайдук, але появі журналу завадили арешти. У 1974 р. Степана Хмари (псевдонім — Максим Сагайдак) з Червонограда Львівської обл. спільно з київськими журналістами Олесем Шевченком та Віталієм Шевченком видали свій «УВ» під числом 7-8 (у 1975 р. перевиданий за кордоном). Цей журнал жорсткіше критикував «окупаційний режим на Україні», наголошував на потребі визначити «чітко окреслену політичну позицію з провідним антиколоніальним напрямком», «об'єднати всі демократичні антиколоніальні групи на Україні», бо тільки в цьому журналі народ бачить «поступ у розгортанні національно-визвольної боротьби за демократію».

 

2. Діяльність журналу у 1987–1989 роках

В. Чорновіл згадував, що коли в 1987 р. «почали випускати політв’язнів і створюватися якісь можливості», він одразу відновив видання «Українського вісника». Певний час В. Чорновіл чекав на прецедент з виданням подібного журналу в більш вільній для гласності Росії. Тож після виходу в Москві кількох номерів редагованого С. Григор’янцом журналу «Гласность» він почав видавати «Український вісник».

Покладаючись на конституційні  права громадян, В. Чорновіл не просив офіційного дозволу на вихід журналу в радянської влади. На повідомлення про відновлення випуску «Вісника», надіслане до ЦК КПРС, відповіді не надійшло. До керівництва УРСР В. Чорновіл взагалі не звертався, «нічого доброго від нього не чекаючи, поки в республіці не зміниться партійне керівництво».

Тривалість і успішність діяльності журналу залежали, на його думку, передусім від розвитку подій  у СРСР. Та, окрім того, і від  міжнародної громадської думки, особливо щодо редакції «Українського  вісника», яка була далеко від центру, «в заповідниках дрімучого драматизму й свавілля», таких, як тодішня Україна, де з людьми, які мають свою думку, не звикли рахуватися.

У   той   же  час   подібні   видання   почали   виникати   в інших республіках СРСР або продовжували існувати з початку 1980-х років, як у Латвії. З-поміж видань, які друкувалися, можна назвати: в Латвії – журнал «Аусекліс», у Вірменії – журнал «Повідомлення вірменського Комітету захисту політв’язнів» та вірменський варіант журналу «Гласность» тощо. 
Задум відновити «Вісник» не полишав В. Чорновола, мабуть, ще з часу арешту в 1972 р. У період перебування в ув’язненні було кілька спроб відновити видання «Українського вісника», що свідчило про популярність, яку здобув журнал за два з половиною роки. В. Чорновіл особисто видав п’ять номерів, а підготовлений ним шостий видали після його арешту в січні 1972 р. М. Косів, А. Пашко та Я. Кендзьор. Надалі, через загрозу арештів видавців, В. Чорновіл попросив їх припинити друк журналу.

Після повернення з ув’язнення і заслання В. Чорновіл розпочав підготовку журналу наприкінці 1986 – на початку 1987 р., свідченням чого є його лист до В. Яременка, в якому він просить  надсилати йому ніде не опубліковані цікаві матеріали, зокрема пов’язані  з В. Стусом. Адже в журналі існувала літературна, мистецька, наукова та інші рубрики, а перший відновлений його номер було присвячено В. Стусові.

На той момент не всі колишні однодумці були готові долучитися до активної опозиційної діяльності, тому частина з них відмовилася від пропозиції В. Чорновола розпочати видавати «Вісник». Відразу погодилися підтримати його у цій справі М. Горинь та І. Гель (Львів), П. Скочко (Київська обл.), які разом з ним утворили редакційну колегію «Українського вісника», що узгоджувала напрям і головні матеріали кожного номера журналу. В. Чорновіл став відповідальним редактором, М. Горинь – його заступником, І. Гель – відповідальним секретарем, а П. Скочко – членом редколегії. Отже, у відновленому номері вперше з часу його видання, ще з 1970 р., було названо прізвище його редактора та членів редколегії.  
На прес-конференції у Москві 8 вересня 1987 р. з приводу відновлення «Вісника» В. Чорновіл заявив: «Видання журналу здійснює редколегія, частина членів якої поставили в кінці журналу свої імена». У сьомому номері «Українського вісника» було зазначено, що кількість членів редколегії далі збільшиться, але називати тих, хто здійснює безпосередню підготовку кожного номера, редакція не має наміру. Пояснювали це потребою убезпечити людей від можливих репресій з боку влади. Не випадково в цьому ж номері було вказано: якщо редактор журналу з якихось причин не зможе виконувати свої обов’язки (наприклад, через арешт у разі збою політики гласності й демократизації), його має замінити за спільною згодою один із оголошених членів редакційної колегії.

У восьмому номері журналу  оприлюднено прізвище нового члена редколегії – В. Барладяну з Одеси. Починаючи з цього числа, в журналі вказували домашню адресу всіх членів редколегії з метою налагодити додаткові контакти для отримання від читачів кореспонденції і пожертв на друк видання. Такий спосіб був доцільним, оскільки подекуди надіслані «Віснику» листи не завжди одразу потрапляли до редакції. Для неофіційного видання було звичним те, що на пошті не мали адреси редакції, а її члени подавали в журналі свої домашні адреси. За весь час існування «Вісника», починаючи з 70-х років, редакція не мала власного приміщення, номери готувалися по різних приватних помешканнях.

Відновивши «Український вісник», організатори планували видавати його як місячник, однак за умов протидії влади довелося потрібний для  видання журналу час витрачати  на захист від наклепів, писати й  масово розсилати відкриті листи, заяви тощо. Затримався вихід дев’ятого номера журналу, що згодом вийшов спареним із десятим номером. Спареним був і наступний одинадцятий–дванадцятий номер, який, по суті, перетворився на квартальний. Майже готовий до випуску в кінці другого кварталу 1988 р. тринадцятий номер затримався із виходом через активне розгортання політичних подій на Львівщині влітку–восени 1988 р. Тому квартальник потрапив до читача із запізненням на півроку. На початку 1989 р. редколегія планувала регулярний випуск «Вісника» щоквартала. Однак з огляду на напружений ритм розвитку політичного життя й активну участь у ньому В. Чорновола та інших членів редколегії не вдалося видавати «Український вісник» як товстий журнал з численними розділами й рубриками. Чотирнадцятий номер, виданий редколегією під керівництвом В. Чорновола, став останнім.

 

3. Особливості роботи над журналом

Упродовж усього періоду  видання журналу В. Чорноволові, як відповідальному редактору, доводилося особисто здійснювати весь ланцюг роботи з підготовки «Вісника» – від  збирання інформації до розповсюдження видання, працювати з листами  читачів, спілкуватися із відвідувачами, виконувати функції редактора, літредактора, журналіста, коректора і навіть друкаря, працювати без поліграфічної  бази та необхідного технічного штату. Звичайно, це відбивалося на якості видання, якою доводилося жертвувати задля оперативності та актуальності матеріалів. З часом з’явилася можливість користуватися послугами друкарок та фотографів. У дев’ятому–десятому та одинадцятому–дванадцятому номерах «Українського вісника» вміщено оголошення про те, що редакція скористається послугами відповідних спеціалістів будь-де в Україні, передусім у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Донецьку.

В. Чорновіл розпочав видавати «Український вісник» за кошти присудженої  йому в 1975 р. Міжнародної журналістської премії ім. Н. Томаліна. Від початку 1988 р. основним джерелом фінансування журналу стали грошові пожертви, які надходили з України та з-за кордону. Розповсюдження «Вісника» на території України та в республіках СРСР прибутків не приносило, адже платними були лише номери журналу, перевидані за кордоном, що в основному поширювалися серед української діаспори. Більшу частину виручених таким чином коштів витрачали на перевидання «Вісника», його розповсюдження за кордоном та в Україні. На її території, враховуючи попит на журнал, «Український вісник» продавали навіть не пов’язані з його редколегією особи на «чорному» ринку за досить велику ціну – 100–150 рублів за номер, що відповідало тоді розміру місячної заробітної плати.

Щоб уникнути різних наклепів і спекуляцій з боку владних ЗМІ (так званої «охоронної журналістики»), як це було, коли дисидентам надходила певна допомога з-за кордону в 1970-х роках, редколегія «Українського вісника» вирішила вміщувати у журналі інформацію про передані для видання кошти.

На початку 1988 р. вирішено створити невелику фінансово-ревізійну  групу із включенням представників  від читачів, яка мала стежити за надходженнями й видатками журналу. Її очолила Г. Садовська. Значної потреби в такій групі не було: зроблені В. Чорноволом записи, що зберігаються у його архіві, свідчать про скрупульозне ведення ним підрахунків надходжень і витрат редакції «Українського вісника». 
Отримані кошти витрачали на купівлю паперу, копірки, фотоматеріалів, придбання друкарських машинок, їхнє обслуговування і ремонт, на поїздки членів редколегії та кореспондентів журналу в різні області та республіки СРСР. Оплачували телефонні розмови, надсилання кореспонденції, роботу друкарок і фотографів, хоча дехто погоджувався працювати на громадських засадах.

З часом вдалося збільшити наклад та географію збирання та поширення нових матеріалів. Було встановлено заробітну плату (значно нижчу за платню працівників офіційних республіканських журналів) тим членам редколегії «Українського вісника», які повністю зосередилися на виданні журналу й не мали інших джерел існування.

Наприкінці 1980-х років  редколегії В. Чорновола вдалося  видати шість випусків журналу: сьомий, восьмий, спарені дев’ятий–десятий і одинадцятий–дванадцятий, тринадцятий і чотирнадцятий. Виходили вони з серпня 1987 р. до квітня 1989 р.

Уже в перші місяці існування журналу, з огляду на потребу оперативного реагування на масові атаки застійної преси, вийшли об’єднані однією темою «експрес-випуски» журналу меншого розміру. Називався цей збірник оперативних матеріалів спочатку «Український вісник. Експрес-випуск», а згодом «УВ-експрес». Планували, що він виходитиме раз на два місяці, однак випускали збірник частіше. Перший «УВ-експрес» побачив світ на початку грудня 1987 р., а до липня 1989 р. було виготовлено 13 номерів. Потреба видавати такі експрес-випуски була також актуальною для національних рухів інших республік СРСР.

 

4. Тематика і суспільне значення «Українського вісника»

В. Чорновіл, відновивши в 1987 р. «Український вісник», з часом  розширив його зміст, доповнюючи новими рубриками й розділами. Постійними стали розділи «Література і  мистецтво», «Публіцистика» (згодом «Наука і публіцистика»), «Хроніка тиску  і опору», «Документи історії», з  часом рубрика «Релігія в Україні» перетворилася на окремий розділ, доповнилися розділи «Україна у  світі» та «Розмова з читачами. Редакційний відділ». Постійно існувала окрема рубрика, присвячена В. Стусові. 
Журнал висвітлював широке коло актуальних питань, завжди покликаючись «на інтерес до злободенності, гостроти постановки найбільш  наболілих  проблем». Так,  публікували  історичні документи, які приховувалися від народу, висвітлювали боротьбу з режимом в’язнів сумління, проблеми релігійного життя, друкували твори письменників, які не могли пробитися до читача через цензуру. Зокрема, статті й твори таких відомих людей, як О. Гончар, В. Сосюра, Є. Сверстюк, Я. Дашкевич, П. Айрикян, І. Калинець та ін.

В. Чорновіл, як відповідальний редактор, контролював випуск кожного  номеру «Вісника», писав статті та вступи до них, брав інтерв’ю, вів колонку  редактора, здійснював огляд надісланої до редакції кореспонденції, спілкувався на сторінках журналу з читачами, висвітлював двобій журналу з офіційною пропагандою, динаміку розвитку журналу, його фінансове становище, подавав редакційні оголошення і повідомлення тощо. 
Відновлений В. Чорноволом «Український вісник» став єдиним легальним пресовим органом і рупором незалежної громадської думки в Україні. Він дав потрібне суспільству правдиве непідцензурне слово, першим повертав імена й творчість заборонених авторів. З дописів до журналу починали свою політичну діяльність багато хто з відомих сьогодні людей.