Порядок укладення трудового договору

На тих надомників, які  раніше не працювали, трудові книжки заводяться після здачі ними першого  виконаного завдання.

Перед укладенням трудового  договору з надомниками обстежуються їх житлово-побутові умови. Для цього  створюється відповідна комісія, до якої входять представники роботодавця  і профспілкового органу підприємства, а у випадках, передбачених законом, — представники санітарного і  пожежного нагляду. Лише після позитивного висновку комісії про те, що житлово-побутові умови дозволяють надомну працю, з особою укладається трудовий договір у письмовій формі.

Конкретний вид роботи для надомників визначається з врахуванням  їх професійних навиків і стану  здоров'я. Забороняється також доручати надомникам такі роботи, які створюють  незручності для сусідів [53, с. 266].

Строковими за своїм характером є трудові договори з тимчасовими  та сезонними працівниками.

Тимчасовими вважаються особи, прийняті на роботу на термін до двох місяців, а для заміщення тимчасово  відсутніх працівників — до чотирьох місяців. У наказі про прийняття на роботу власник зобов’язаний зазначити тимчасовий характер роботи. Умови праці тимчасових працівників визначені Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 вересня 1974 року «Про умови праці тимчасових робітників і службовців» у частині, що не суперечить законодавству України про працю. Для тимчасових працівників не передбачений випробувальний термін, однак вони мають право на відпустку згідно з Законом України «Про відпустки» пропорційно відпрацьованому працівником строку (ч. 9 ст. 6). У випадку, якщо працівник продовжує працювати і після закінчення терміну тимчасової роботи, тимчасовий трудовий договір автоматично трансформується у трудовий договір на невизначений термін. Тимчасові працівники мають право розірвати трудовий договір, попередивши про це власника за 3 дні.

Для тимчасових працівників  встановлено додаткові підстави припинення трудового договору:

а) у разі припинення роботи на підприємстві, в установі, організації  на термін, більший за один тиждень, з причин виробничого характеру, а також скорочення роботи в них;

б) у разі не з’явлення на роботу протягом більш як 2 тижнів підряд внаслідок тимчасової непрацездатності. У випадках втрати працездатності внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання, а також коли законодавством встановлено більш тривалий термін збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні, за тимчасовими працівниками місце роботи (посади) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності, але не більш ніж до закінчення терміну роботи за договором;

в) у разі невиконання  працівником без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Тимчасові працівники, що уклали трудовий договір на термін не більше 6 днів, можуть бути в межах цього  терміну залучені до роботи у вихідні  дні без дозволу профспілкового комітету підприємства, установи, організації, а також до роботи у святкові дні. За роботу в ці дні не надається  відпочинку, а робота оплачується  в одинарному розмірі [32, с. 184].

Сезонними вважаються працівники, з якими укладено трудовий договір  на певний сезон. Сезонні роботи через  природні і кліматичні умови виконуються  не весь рік, а протягом певного періоду (сезону), що не перевищує 6 місяців.

Існує «Список сезонних робіт  і сезонних галузей», який був затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 1997 року № 278. Такими зокрема є роботи, які виконуються в лісовій промисловості і лісовому господарстві, в торф'яній промисловості, у сільському господарстві, у переробних галузях промисловості, а також роботи в санаторно-курортних закладах і закладах відпочинку [19]. При укладенні трудового договору з сезонними працівниками застосовуються правила, визначені, як і у випадку з тимчасовими працівниками, Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про умови праці робітників і службовців, зайнятих на сезонних роботах» від 24 вересня 1974 року № 310-ІХ, а також «Положенням про порядок організації сезонних робіт», яке було затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 року № 578 [18].

Особи, які приймаються на сезонні роботи, попереджаються про сезонний характер трудових відносин і про це зазначається у наказі чи розпорядженні про прийом на роботу. Випробування щодо цієї категорії працівників також не встановлюється.

Державна служба зайнятості має право направляти на сезонні  роботи громадян, які звернулися до неї за сприянням у працевлаштуванні. Переважне право на участь у сезонних роботах надається тим із них, які зареєстровані як безробітні. Не допускається направлення на сезонні  роботи громадян, які підлягають призову  на військову службу, крім тих, які  мають право на відстрочку.

Досить поширеним випадком трудового договору є договір  про роботу за сумісництвом.

Згідно з ч. 2 ст. 21 КЗпП працівник має право реалізувати  свою здатність до продуктивної і  творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.

Сумісництвом вважається виконання працівником, крім своєї  основної роботи, іншої регулярно  оплачуваної роботи на умовах трудового  договору у вільний від основної роботи час на тому ж або на іншому підприємстві, в установі, організації  або у громадянина (підприємця, приватної особи) за наймом.

Відповідно до положень ст. 21 КЗпП можуть вводитись обмеження на роботу за сумісництвом. Передусім такі обмеження встановлені законодавством для окремих категорій працівників, зокрема, Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженим наказом Міністерства праці і соціальної політики, Міністерством юстиції України і Міністерством фінансів України (зокрема, для керівників державних підприємств, установ, організацій, їхніх заступників, керівників структурних підрозділів та їхніх заступників та деяких інших категорій працівників  законами України «Про державну службу» (ст. 16) [11], «Про прокуратуру» (ст. 46) [12], «Про нотаріат» (ст. 4) та іншими законодавчими актами (для відповідних категорій працівників).

Крім того, обмеження можуть бути встановлені й колективним договором (зокрема, і на підприємствах недержавної форми власності), або угодою сторін трудового договору, оскільки трудовий договір — це і є угода між працівником і власником, тобто угода сторін щодо взаємних прав і обов’язків на період дії відповідного трудового договору.

Правове регулювання роботи за сумісництвом на державних підприємствах  здійснюється за постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 року № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій», а також Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженим наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року [17]. Новий правовий режим роботи за сумісництвом більше відповідає ринковим відносинам і значно розширює права учасників трудових відносин.

Для роботи за сумісництвом згоди власника за основним місцем роботи не потрібно. Водночас, якщо при укладенні трудового договору сторони досягли згоди про обмеження сумісництва для працівника, він не може скористатися цим правом. Керівники державних підприємств, установ і організацій спільно з профспілковим комітетом можуть встановлювати обмеження на сумісництво для працівників окремих професій і посад, зайнятих на важких, шкідливих і небезпечних роботах, додаткова робота яких може призвести до несприятливих наслідків для стану їх здоров’я і безпеки виробництва. Обмеження поширюються також на осіб до 18 років і вагітних жінок. Не мають права працювати за сумісництвом керівники державних підприємств, їх заступники, керівники структурних підрозділів державних підприємств, їх заступники, за винятком наукової, викладацької і творчої діяльності.

При наймі на роботу за сумісництвом на інше підприємство, в установу, організацію працівник зобов’язаний пред’явити власнику або уповноваженому ним органу паспорт. При прийнятті на роботу, що вимагає спеціальних знань, власник або уповноважений ним орган має право вимагати від працівника пред’явлення диплома або іншого документа про отриману освіту або професійну підготовку.

Оплата праці сумісників здійснюється за фактично виконану роботу. За загальним правилом отримана за роботу за сумісництвом заробітна плата не враховується при обчисленні середнього заробітку за основною роботою. Однак з цього правила є винятки. Так, заробітна плата на всіх місцях роботи враховується при обчисленні середнього заробітку вчителям і викладачам всіх навчально-освітніх і вищих навчальних закладів, педагогічним працівникам навчально-виховних закладів; медичним і фармацевтичним працівникам; сестрам милосердя організацій Червоного Хреста і Червоного Півмісяця України [34].

Донедавна в законодавстві  не було обмежень стосовно норм робочого часу при роботі за сумісництвом. Однак  постановою Кабінету Міністрів України  і Національного банку України  від 31 серпня 1996 року № 1033 «Про заходи по залученню додаткових надходжень до бюджету і підвищенню ефективності витрачання бюджетних коштів для забезпечення фінансування соціальних виплат населенню» викладено в новій редакції п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 року «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій». Передбачено, що тривалість роботи за сумісництвом не може перевищувати 4 годин у день і повного робочого дня у вихідний день.

Загальна тривалість роботи за сумісництвом протягом місяця не повинна  перевищувати половини місячної норми  робочого часу. Такі обмеження викликають неоднозначну оцінку. Вони не відповідають ринковим принципам, спрямованим на розширення господарської самостійності суб'єктів трудових відносин. Всі економічні реформи, що проводилися за часів СРСР, розпочиналися з розширення прав підприємств, а через невеликий проміжок часу неодмінно встановлювались обмеження, і це було кінцем реформ.

З цього приводу цікаво навести приклад щодо нормування робочого часу у Великобританії, з  якого видно, що розуміється під  роботою і які права мають  роботодавець і працівник. Згідно з Книгою рекордів Гіннеса, у 1980 року було підписано контракт, який передбачав найнасиченіший робочий тиждень. Лікар Пол Ашот, 32 років, анестезіолог — реєстратор Головного госпіталю Біркенхеда, зобов’язався працювати по 142 години на тиждень. У середньому для сну залишалося 3 години 42 хвилини 51 секунда на день. Ще один із докторів підписав контракт на роботу протягом 110 годин на тиждень або чергування на 148 годин. З іншого боку, деякі контракти для університетських лекторів на повній ставці передбачають 3-годиниий тиждень або 72-годинний рік, що триває 24 тижні [41, с. 189].

Очевидно, питання використання робочого часу повинні повністю належати до компетенції роботодавця, і саме ринкові умови врешті мають довести, що головним у роботі є не кількість відроблених годин, а якість роботи та її результати.

Слід звернути увагу на те, що постанова Кабінету Міністрів  України № 245 стосується лише підприємств, установ і організацій державної форми власності. На підприємствах інших форм власності такі обмеження не застосовуються.

Відпустка на роботі за сумісництвом надається одночасно з відпусткою за основним місцем роботи на загальних  підставах. Відповідно до ст. 10 Закону України «Про відпустки» щорічні відпустки повної тривалості до закінчення 6-місячного терміну безперервної роботи в перший рік роботи на даному підприємстві за бажанням працівника надаються, в тому числі сумісникам, одночасно з відпусткою за основним місцем роботи. Відпустка на роботі за сумісництвом також оплачується.

Звільнення з роботи за сумісництвом проводиться на підставах, передбачених КЗпП України, а також у разі прийняття працівника, що не є сумісником, або встановлення обмеження сумісництва у зв'язку з особливими умовами і режимом праці без виплати вихідної допомоги (п. 8 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій) [42].

Запис до трудової книжки відомостей про роботу за сумісництвом може здійснюватися за бажанням працівника за місцем основної роботи. Згідно з чинним законодавством основною роботою вважається та робота, де зберігається трудова книжка працівника. На осіб, що працюють за сумісництвом, трудові книжки ведуться тільки за місцем основної роботи (п. 1.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту України від 29 липня 1993 року № 58 (зі змінами).

У Додатку до Положення  про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій міститься  Перелік робіт, які не вважаються сумісництвом. До них належать такі: літературна робота, яка оплачується  з фонду авторського гонорару; технічна, медична, бухгалтерська та інша експертиза з разовою оплатою праці; педагогічна робота з погодинною оплатою праці в обсязі не більше 240 годин у рік; робота без зайняття штатної посади на тому ж підприємстві; інша робота, яка виконується в тому випадку, коли на основній роботі працівник працює неповний робочий день і у зв’язку з цим отримує неповний оклад (ставку), якщо оплата його праці на основній та іншій роботі не перевищує повного окладу (ставки) за основним місцем роботи, та ін.

Не є сумісництвом робота, що виконується за цивільно-правовими договорами доручення, підряду та ін.

Трудові спори сумісників розглядаються в порядку, передбаченому законодавством про трудові спори.

Згідно з ч. 1 ст. 50 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» допомога по тимчасовій непрацездатності, вагітності та пологах надається за основним місцем роботи та за сумісництвом у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України [14].