Анализ исследований по проблематике политической корректности и дефиниций термина

Наприклад, британець Девід Рендалл – автор спеціалізованого посібника “Універсальний журналіст” для навчання працівників засобів масової інформації в СНД – відзначав, що зараз політична коректність стала об'єктом надмірної турботи в школах журналістики в багатьох країнах. Він, зокрема, пише: “В описі та сприйнятті різних груп суспільства – жінок, негрів, недієздатних, гомосексуалістів – відбулися величезні зміни. До всіх них відносилися – і дотепер інколи відносяться  звисока, вважають їх людьми другого сорту і ставляться до них відповідно.  Чи ледве не головною турботою писавших про них було: якою мовою писати. Проблема збільшується тим, що велика частина цих змін не може бути перекладена в іншу культуру і на іншу мову” [68] ⁴⁹⁾.

Може скластись враження, що автор ставить під сумнів можливість і необхідність використання прийомів політичної коректності в нашому культурному середовищі, але в той же час Девід Рендалл замість “політичної коректності” пропонує користуватись відомими принципами журналістики:

1). Не згадуйте про расу, стать  і фізичні якості людини, якщо  це не принципово важливо для статті;

2). Не практикуйте різні  стандарти  письма в матеріалах  про різні групи суспільства; 

3). Будьте точні і  не користуйтеся евфемізмами [68] ⁵⁰⁾.

Спроби дати оцінку феномену політичної коректності були зроблені в неангломовних країнах Європи, наприклад, у Франції [126, 146, 204] ⁵¹⁾, Іспанії [175] ⁵²⁾, Швеції [172] ⁵³⁾, Німеччині [100, 154, 181, 127] ⁵⁴⁾.

Сьогодні зростання інтересу до теми політичної коректності в західному  світі нагадує розбіжні кола на гладкій  поверхні води. У цьому зв'язку можна говорити про те, що  США виступили  свого роду законодавцями моди у формуванні тематики інтелектуальних суперечок. Тим часом не можна залишити без уваги той факт, що деякі автори, зокрема, у Німеччині, наполягають на власній національній першості у використанні технологій політичної коректності. Так, наприклад,  можна зустріти твердження про те, що «німці активно практикували політичну коректність приблизно з 1965 року ...» [169] ⁵⁵⁾. У підтвердження цієї тези приводять приклади широкого використання евфемізмів «єврейські співгромадяни» («Jewish Co-Citizens») замість «євреї» або «турецькі співгромадяни» («Turkish Co-Citizens») замість «турки».  Крім того, до політично коректних дій відносять носіння кольорових стрічок на одязі в знак солідарності і виставляння палаючих свічок перед будинком у випадку якого-небудь нещастя в країні або світі.

Як би там не було, на рубежі 80-х  і 90-х років, очевидно, що саме Сполучені  Штати Америки стали місцем заклопотаності збереженням суспільної згоди і  мирного співіснування різних соціальних і культурних груп, місцем появи самого терміну «політична коректність» та особливої технології як способу вирішення цієї проблеми.

1.3. Українська та російська суспільно-політична думка про феномен  політичної коректності

В популярних вітчизняних наукових словниках і політологічних довідниках нам не вдалося знайти статей, які б розкривали поняття “політична коректність” або були б спеціально присвячені феномену політичної коректності. Мабуть, єдиним винятком є Глосарій термінів громадянської освіти, опублікований педагогічним журналом “Пост- Методика” у 2001 році. Слід звернути увагу на те, що в друкованій версії видання ця стаття відсутня. Автори Глосарія дають таке визначення: “Політична коректність” (political correctness) – вимога запобігати дискримінації будь-яких груп населення (етнічних, расових, сексуальних меншин, жінок, інвалідів, літніх людей), толерантно ставитися до них, дотримуватися комунікативної пристойності, терпимо (толерантно) ставитися до інакомислення” [18] ⁵⁶⁾.

Феномен політичної коректності  розглядається в цій статті як своєрідний кодекс політичної комунікації, а його виникнення пов'язується з “інтелігентською субкультурою Заходу” і відноситься до початку 80-х років минулого століття. Інструментом реалізації політичної коректності, на думку авторів Глосарія, є “вживання нових слів і виразів (евфемізмів), які є більш м’якими, ввічливими синонімами слів політично некоректної лексики” [18] ⁵⁷⁾.

Спеціальні наукові  політологічні публікації, присвячені темі політичної коректності, є рідкістю. Одна з нечисленних робіт з цього питання – це електронна публікація росіянина Роберта Кочесокова “Політична коректність як засіб формування релігійної толерантності”. Філософською основою політичної коректності, на думку автора, є постмодернізм, ідея молекулярності, тобто ідея абсолютної неповторності, унікальності, індивідуальності  речей, явищ, людей і т.д. Р. Кочесоков вважає, що можна виділити три основних принципи політичної коректності:

• по-перше, пропаганда культурного плюралізму, неприпустимість неповажного ставлення до культурних цінностей різних рас і націй, рівноправне їхнє співіснування і взаємодія;
• по-друге, неприпустимість поділу людей на “нормальних” і “неповноцінних” на підставі віку, здоров'я, зовнішніх даних і т.д.;
• по-третє, неприпустимість дискримінації людей на підставі статі, сексуальної орієнтації [38] ⁵⁸⁾.

Та, як зауважує сам автор, невизначеність і суперечливість цих  принципів іноді призводить до безглуздих ситуацій [38] ⁵⁹⁾.

“Особливо варто виділити ту обставину,  – підкреслює Р. Кочесоков, –що рух за формування політичної коректності зародився в надрах громадянського суспільства і не був пов'язаний з владними структурами, не спрямовувався ними” [38] ⁶⁰⁾. На його думку, практичне розповсюдження  політичної коректності як системи поглядів почалося  у вищих навчальних закладах США з 1989 року. Саме тоді понад 200 коледжів і університетів  прийняли кодекси, що забороняють расову дискримінацію меншин. Поширення цього феномена в Росії автор так само пропонує почати з наукових кіл і освітніх установ, показавши тим самим приклад іншим соціальним прошаркам.

Феномен політичної коректності став предметом пильної уваги російських фахівців з «Експертного центру правової підтримки реформ» (Казань, Татарстан, Російська Федерація). На думку експерта цього центру Іллі Євлєнтьєва, політична коректність – це «система взаємин політичних суб'єктів і об'єктів суспільства і держави, яка заснована на взаємній повазі, визнанні і врахуванні інтересів і цілей усіх взаємодіючих сторін, на високій політичній культурі, цивілізованих формах вироблення і реалізації політичних вирішень, на використанні достовірної і повної інформації» [23] ⁶¹⁾. Слід відмітити, що саме цей варіант дефініції терміна “політична коректність” включено до словника сучасної лексики російського політичного жаргону [77]⁶²⁾.“Політична коректність, – вважає цей автор,  – передбачає безумовну перевагу загальновизнаних прав і свобод людини, суспільства і держави над досягненням однобічних переваг будь-яких зі сторін. Це, у свою чергу, передбачає переважно договірну форму політичної взаємодії, що базується на взаємних поступках і виключенні силових форм вирішення політичних проблем” [23] ⁶³⁾.

На думку іншого експерта цього  фонду юриста Бориса Пантєлєєва, актуальним є питання про нормативно-правове забезпечення політичної коректності в засобах масової інформації. “У зв'язку з цим закон про політкоректність, на наш погляд, – пише він, –  анітрошки не ущемляє свободи слова і право журналістів на самовираження, але, навпаки, дає чіткі орієнтири для вирішення спірних, прикордонних, конфліктних ситуацій і тому об'єктивно сприяє їх профілактиці” [58] ⁶⁴⁾.

Слід зазначити, що сам  автор ніяк не визначає свого бачення  принципів і механізмів такого роду правового регулювання. Мова йде  в публікації лише про необхідність «переліку небажаних для вживання на сторінках газет слів». Такий перелік, за словами автора, «буде служити орієнтиром, своєрідною планкою суспільної моральності, мінімальним стандартом порядності» [58] ⁶⁵⁾.

Значно частіше, ніж у наукових дослідженнях, тема політичної коректності зачіпається в публіцистиці. Так, виразно негативну оцінку феномена політичної коректності запропонував український політолог Юрій Мацієвський у статті “Академічна політологія в Україні: якою їй бути?”. Походження терміна «політична коректність» він пов'язує з діяльністю консервативних професорів і журналістів у США в 80-і роки: «Метою “прогресивних ортодоксів” було переконати американців відмовитися від використання упереджених висловлювань та поглядів стосовно гострих суспільних понять, які вважалися для них хибними, образливими, дискримінаційними, "соціологічно небезпечними" або просто непристойними» [47] ⁶⁶⁾. Автор вважає, що аналогами північноамериканського руху за політичну коректність є сталінський терор у СРСР і рух хунвейбінів у період культурної революції в Китаї.

Ю. Мацієвський висловив точку зору, що у вітчизняних умовах значення терміна «політична коректність» піддалося мутації. «В Україні словосполучення “політично коректний” набуло значення “політично нейтральний”, інколи "політично лояльний" до існуючих інститутів та представників влади, української держави загалом. – пише автор, – ... український варіант “політичної коректності” можна кваліфікувати як новітній вияв політичної цензури, який влада вже починає практикувати в

Україні» [47] ⁶⁷⁾. На нашу думку, мова тут йде про значення терміна “політична коректність” у повсякденному вживанні, а не в науковому сенсі як категорії політичної науки.

Квінтесенція зіставлень розуміння  політичної коректності в Україні і за кордоном Ю. Мацієвського виражена в такий спосіб: «Хоча поняття "політичної коректності" ввійшло до лексики українського політикуму у дещо відмінній від оригіналу формі, воно все ж несе не менш загрозливе інтелектуальне навантаження, ніж в англомовних країнах» [47] ⁶⁸⁾. Таким чином, автор не бачить ніяких позитивних сторін феномена політичної коректності.

Політична коректність, на думку вітчизняного публіциста Михайла Свіріна, це “технологія запобігання або пом'якшення соціально-політичних конфліктів” [72] ⁶⁹⁾. Автор вважає, що технологія політичної коректності має дві сторони: “З одного боку, це відмовлення від використання таких слів і виразів, що можуть зачепити чи образити чиїсь почуття  (окремих етносів, рас, інвалідів, жінок, вегетаріанців і т.п.)...  З іншого боку, політична коректність вимагає знайомства з культурним різноманіттям сучасного суспільства. Крім зразків класичної літератури, в університетах, наприклад, пропонують вивчати альтернативні погляди – твори представників етнічних меншостей, роботи письменниць-жінок, книги про гендерну проблематику тощо” [72] ⁷⁰⁾. Цей автор вважає за необхідне розглянути можливість вивчення досвіду використання технології політичної коректності.

Негативна оцінка феномена політичної коректності висловлюється в статті російської журналістки Іріни Ореніної “Торжествуючий виск посередності”. Автор висміює вимоги, що висуваються до прокату російських мультфільмів на американському ринку. Наприклад, заперечення викликав образ негреняти – слуги в анімаційному фільмі “Лускунчик”. Замовник обґрунтував необхідність редакції мультфільму потребою дотримуватись принципу політичної коректності. У спробі розібратися в мотивах подібних рекомендацій публіцист звернула увагу на відсутність енциклопедичних дефініцій політичної коректності: “Навіть якщо яке-небудь видання береться пояснювати, що є політкоректність, воно неминуче грузне в причинах, першопричинах, наслідках, нюансах, подробицях – і замість чіткого визначення дає нам опис того чи іншого ступеня розмитості” [54] ⁷¹⁾. Власне, походження терміну “політична коректність” Іріна Ореніна зв'язує з ім'ям Карен де Крау – президента Американської Національної організації захисту прав жінок, а широке розповсюдження  терміну відносить до середини 80-х рр. XX століття. Автор вважає, що традиційне трактування політичної коректності як вербального явища є вузьким і не відбиває ступеня розвитку феномена. Доречно було б говорити, на її думку, про систему знаків у цілому, а не тільки про способи мовного виразу: “Саме тут, в сфері невербальних взаємодій, можливі і процвітають буйним цвітом численні спекуляції...  Жести, образи, навіть манера мови – усе це може бути запросто піддано остракізмові, оскаржено в суді і – що саме неприємне – визнано неприпустимим. У результаті вихолощується все підряд – від добутків світової культури до сексуальних відносин” [54] ⁷²⁾.

Деякі автори, наприклад Маріо Корті – редактор російської служби «Радіо “Свобода», навіть  пропонує розглядати політичну коректність як прояв слабості ліберального світу перед лицем посилення протистояння християнства й ісламу. Робиться припущення про те, що самокритика і повага до інакомислення можуть призвести до саморуйнування основ західної цивілізації [37] ⁷³⁾.

Відома сучасна російська письменниця  і публіцист Тетяна Толстая присвятила проявам політичної коректності цілий сатиричний памфлет.  З точки зору жителя Східної Європи висміюються різні безглуздості в житті північноамериканського суспільства. Разом з тим, письменниця спробувала розібратися в концептуальних джерелах феномена політичної коректності. На її думку, ідеологія політичної коректності вимагає, щоб будь-яке публічне висловлення і публічна поведінка відповідали нормам, які в ідеалі виражають і відображають рівність усього і вся. “У цілому перша задача політичної коректності – зрівняти в статусі (за рахунок підтягування) відсталих, обійдених, що вийшли за рамки так званої норми. Вважається, що низька самооцінка шкідлива для індивіда, а отже, і для суспільства в цілому. Образа ж спрямована на зниження статусу того, хто ображається... Тому необхідно підняти самооцінку і заборонити будь-які образи” [88] ⁷⁴⁾. “Багато в чому ці вимоги,  – пише Т. Толстая, –  виходять з боку агресивного фемінізму, але не тільки. Є расова політична коректність (political correctness або скорочено, PC – “пі-сі”), екологічна, поведінкова, ціннісна, яка завгодно. Спрощуючи (але не занадто), можна сказати, що вона базується на такому сучасному міфі: білі чоловіки багато століть правили світом, гнобили меншості, небілі раси, жінок, тварин, рослини. Білий чоловік нав'язав усьому іншому світові свої цінності, правила, норми. Ми повинні переглянути ці норми і відновити потоптану справедливість” [88] ⁷⁵⁾.

Таким чином, відома письменниця ставить, на наш погляд, цілком закономірне питання про межі застосування політичної коректності. Мова, очевидно, йде про те, що надзвичайно важко визначити універсальний критерій – свого роду індикатор, який надавав би спеціалістам можливість встановити необхідність використання в суспільстві технологій політичної коректності.

Цікавого аспекту теми політичної коректності торкнувся  відомий російський письменник Віктор Єрофєєв. Він звернув увагу на принципову різницю між західною політичною коректністю і радянською цензурою: «Радянський редактор відводив очі, викреслюючи найбільш розумну думку, і пояснював авторові: у мене діти. Це була, як правило, совісна цензура. Західна цензура не страждає соромливістю. … Західний письменник бурчить із приводу політичної коректності, але визнає її як форму загального примирення [24] ⁷⁶⁾.