Американська війна у В’єтнамі

-align:justify">З початком 1964 р. адміністрація Л. Джонсона приступила до розробки планів військових дій, спрямованих на розширення американського втручання і на підготовку агресії проти ДРВ.

« 1 лютого 1964р. програма таємних військових операцій проти Демократичної Республіки В'єтнам була введена в дію під назвою Оперативний план 34А. Ця безпрецедентна програма нападу великої імперіалістичної держави на невелику суверенну країну, як свідчать документи, передбачала широкий діапазон військових дій, починаючи « з польотів над Північним В'єтнамом шпигунських літаків У-2 та викрадень північно-в'єтнамських громадян для отримання розвідувальної інформації і закінчуючи висадкою на Півночі парашутних десантів для здійснення саботажу та психологічної війни, рейдами командос з моря для вибухів залізничних і автомобільних мостів і бомбардуваннями північно-в'єтнамських берегових споруд з бойових катерів » [18] .

В березні 1964-го р. у доповідній записці Макнамари, затвердженій президентом у якості Меморандуму з питань національної безпеки № 288 або NSAM 288 , йшлося про збільшення допомоги уряду Південного В'єтнаму, збільшення
чисельності і посилення ролі американських військових
радників, а також припускали можливість вторгнення південно-в’єтнамських військ при американській підтримці в Лаос і Камбоджу для переслідування партизанів і перекриття шляхів постачання з Півночі, а також
підготовку бомбардувань ДРВ. Хоча на даному етапі не передбачалося
прямого втручання американських військ в цих акціях, на
засіданні РНБ, де обговорювалася доповідь Макнамари, було зазначено, що якщо виконання прийнятої програми не дозволить зміцнити позиції сайгонського
режиму і боєздатність його армії, то не залишається іншого виходу, крім «перенесення війни на Північ»,тобто початку бомбардувань території ДРВ.

«У травні 1964 р. почалися розвідувальні польоти американської авіації над територією Лаосу, було збільшено кількість військових радників у Південному
В'єтнамі і змінилися їхні завдання. З 23 тис. американських військовослужбовців тільки 5 тис. виконували роль радників, решта безпосередньо брали участь у бойових діях у складі підрозділів. Численність сайгонської армії перевищила 350 тис. чол. » [19]

Наступним етапом підготовки планів стала нарада на початку червня 1964 р. в Гонолулу керівників Держдепартаменту, РНБ, міністерства оборони. Прийняті рішення припускали розширення існуючих програм допомоги уряду Південного В'єтнаму і значне збільшення чисельності американських радників. Від бомбардувань ДРВ поки було вирішено утриматися з міркувань передвиборної боротьби.

Початком повномасштабного втручання США у В’єтнам можна вважати 1964 рік. В серпні 1964 року стався повний суперечностей інцидент в Тонкінській затоці, яка змінила хід війни . «В рамках програми «OPLAN 34A» (оперативний план 34А) південні в'єтнамці, за підтримки американців, зробили серію невеликих і малоефективних рейдів на військові об'єкти комуністів на узбережжі. ВМФ США зі свого боку проводив операцію «DE SOTO». Метою її було виявлення північно-в'єтнамських кораблів, які підтримували дії В’єтконга на Півдні, також збір інформації про радари та іншу електроніку противника, а крім того - про навігаційні і гідрографічні характеристики даної зони. У ніч з 30 на 31 липня 1964 р. південно-в'єтнамські командос, що діяли в рамках «OPLAN 34A», здійснили наліт на два невеликих північно-в'єтнамських острівця неподалік від Віня. У цей момент американський есмінець «Меддокс» знаходився приблизно в двохстах кілометрах від островів, в нейтральній зоні, з тим щоб на наступну ніч (31 липня) приступити до виконання своїх обов'язків в рамках операції «DE SOTO»» [20].

« Перший день серпня не приніс ніяких подій. А о 16.30 другого числа три північно-в'єтнамських торпедних катери атакували «Меддокс». У момент початку нападу «Меддокс» перебував у сорока п'яти кілометрах від узбережжя Північного В'єтнаму. Катери випустили по есмінцю торпеди та обстріляли його з 12,7-мм кулеметів. «Меддокс» відкрив вогонь з 5-дюймових гармат і накрив прямим попаданням один з катерів. Приблизно о 17.30 в події втрутилися чотири винищувачі F-8E з американського авіаносця «Тікондерога». Вони дали по противнику кілька залпів ракетами, обстріляли катери з гармат і завдали їм пошкодженнь. До 18.00, коли винищувачам довелося покинути район бою, один  північно-в'єтнамський катер був знищений, а два інших, «підбиті», рятувалися втечею на північ. Відразу ж після відходу літаків «Меддокс» попрямував на південний схід» [21]. У тому, що північно-в'єтнамські торпедні катери атакували «Меддокс» в міжнародних водах, сумніватися не доводилося, але виникає питання, чи не стало причиною цього провокаційні дії самих американців. Ті, хто дотримувався такої точки зору, вказували на те, що в'єтнамці могли зв'язати появу «Меддокса» з рейдами, що проводилися в рамках «OPLAN 34A». Вважалося, що кордон територіальних вод Північного В'єтнаму знаходиться у дванадцяти морських милях від узбережжя, а за запевненнями капітан «Меддокса»,він мав вказівки триматися від нього у восьми милях і в чотирьох милях від островів. Ті, хто не вважає дії капітана «Меддокса» провокаційними, наголошують на тому, що в'єтнамцям не слід було атакувати корабель, не переконавшись точно в тому, що саме він наносив артилерійські удари по островам 31 липня .

Президент Джонсон віддав вказівку продовжувати виконання заходів в рамках операції «DE SOTO». На допомогу «Меддоксу» виділили ще один есмінець, «Тернер Джой». «4 серпня обидва судна відновили патрулювання. У 19.15 по каналах Управління національної безпеки (УНБ) до командира тактичних сил капітану Джону Герріку надійшло повідомлення про можливий напад на есмінці торпедних катерів. У 20.35 корабельні радари засікли на відстані приблизно п'ятдесяти кілометрів три швидко наближалися об'єкта, і на обох кораблях була оголошена бойова тривога. Приблизно о пів на десяту вечора, в темряві, з-за густої хмарності обстановка стала загострюватися. Оператори радарів повідомили про наближення об'єктів з різних точок, а гідроакустики доповіли про те, що чують шуми двигунів дванадцяти торпедних катерів противника. Американці відкрили вогонь. Льотчики піднятих по тривозі з палуби «Тікондерога» літаків не відзначили у вказаному квадраті ні ворожих катерів, ні взагалі якихось схожих на них судів.До цього дня ніхто (крім північних в'єтнамців) не може сказати, чи здійснювалася в ніч з 4 на 5 серпня 1964 спроба атакувати американські есмінці силами торпедних катерів Північного В'єтнаму» [22].

Опівдні 4 серпня (час у Вашингтоні відстає від в'єтнамського на тринадцять годин) президент Джонсон скликав засідання Ради державної безпеки, де було прийнято рішення провести каральну акцію - завдати удару по базі противника в Вінє. «У 11.00 5 серпня з авіаносців США піднялися літаки, які вчинили всі разом шістдесят чотири бойових вильоти на цілі. За повідомленнями пілотів, паливні сховища в Вінє горіли й вибухали, дим піднімався на висоту понад 4000 м, вісім північно-в'єтнамських катерів було знищено і двадцять один пошкоджений. Втрати з американської сторони склали два літаки» [23].

Одним з найважливіших результатів цих подій стала резолюція Тонкінської затоки, прийнята 10 серпня 1964р.Тонкінська резолюція проголосила : «Беручи до уваги, що Сполучені Штати допомагають народам Південно-Східної Азії захищати свою свободу і не мають ніяких територіальних, військових або політичних амбіцій в області, і бажають тільки, щоб ці народи були залишені в спокої, щоб виробити свою власну долю по-своєму…Конгрес схвалює і підтримує рішимість президента, як Головнокомандувача, прийняти всі необхідні заходи, щоб відобразити будь-який збройний напад на сили Сполучених Штатів і запобігти подальшій агресії» [24] .Резолюція давала президентові США, по суті, необмежені права для ведення розгорнутих військових дій в Південно-Східній Азії. Її прийняття фактично означало оголошення війни.

Широке здійснення розроблених Вашингтоном планів війни проти в'єтнамського та інших народів Індокитаю почалось 6-13 лютого 1965р. У відповідь на удари збройних сил національного звільнення Південного В'єтнаму по американським військовим таборам в Плейку і Кванчхоне(операція Flaming Dart I,II) президент Джонсон віддав накази спершу про «репресивні», а потім про систематичні бомбардування Американською авіацією Демократичної Республіки В'єтнам. Бомбардування військових і промислових об'єктів супроводжувалися використанням напалму, хімічної зброї, мінуванням річок на території ДРВ.

Спочатку бомбардування мали на меті припинити проникнення північно-в'єтнамських сил у Південний В'єтнам, змусити Північний В'єтнам відмовитися від допомоги повстанцям, а також підняти моральний дух південно-в'єтнамців. Згодом з'явилися ще дві причини - змусити Ханой сісти за стіл переговорів і використовувати бомбардування як козир при укладанні угоди.
До березня 1965 р. американські бомбардування Північного В'єтнаму стали носити регулярний характер. На початку 1965 р. США почали залучати свої війська у Південному В'єтнамі до бойових операцій, що вказувало на те, що їх статус як військових радників вже закінчився.

« У лютому, на початковому етапі ескалації військових дій, у Південному В'єтнамі знаходилося бл. 24 000 американських військовослужбовців. До кінця 1965 ця цифра зросла до приблизно 175 тис., не рахуючи приблизно 40 000 військовослужбовців ВМС на кораблях США, що курсували біля берегів Південного В'єтнаму. Однак тільки бл. 60% цього контингенту складали власне бойові підрозділи, решту припадало на допоміжні війська і війська підтримки.B 1965р. американська авіація здійснила 55 тис. літако-вильотів проти ДРВ, у 1966 р. - 148 тис., росло і число збитих американських літаків - 171 в 1965 р. і 318 в 1966 р» [25] .

13 лютого 1965 р., президент Джонсон оголосив про початок " спільної з Південним В'єтнамом програми зважених і обмежених повітряних рейдів за вибірковими цілях на території ДРВ". Ця програма  одержала назву "ROLLING THUNDER" ("Гуркіт грому"), буде діяти ще протягом трьох з половиною років.

Активізувалися військово-повітряні операції і в Південному В'єтнамі. Для підвищення мобільності південно-в'єтнамських і американських військ в умовах пересіченій місцевості широко використовувалися вертольоти. Були розроблені нові види зброї і методи ведення бою. Наприклад, розпорошувалися дефоліанти, використовувалися «рідинні» міни, проникаючі під поверхню землі і зберігаючі здатність до вибуху протягом декількох діб, а також інфрачервоні детектори, які дозволяли виявляти противника під густим пологом лісу.
Повітряні операції проти партизанів змінили характер війни; тепер селяни змушені були покидати будинки та поля, знищені інтенсивними бомбардуваннями і напалмом. До кінця 1965 р. сільські райони Південного В'єтнаму покинуло 700 тис. жителів, що стали біженцями. Ще одним новим елементом стало залучення у війну інших країн. Крім США, на допомогу південно-в'єтнамському уряду прийшли Південна Корея, Австралія, Нова Зеландія, пізніше Філіппіни і Таїланд.

Нова гучна пропозиція розпочати переговори про мир у В'єтнамі «без будь-яких попередніх умов» була зроблена президентом США в його виступі в університеті Джонса Гопкінса в Балтіморі 7 квітня 1965р. Президент виголошує промову «Світ без завоювання» (Peace Without Conquest), в якій пропонує Північному В'єтнаму припинити бойові дій на півдні в обмін на економічну допомогу .

« 8 квітня 1965р. уряд ДРВ також висунув розгорнуту програму політичного врегулювання в'єтнамської проблеми: відповідно до Женевських угод американський уряд повинен вивести свої війська з Південного В'єтнаму, ліквідувати військові бази і припинити військові дії у В'єтнамі; до мирного возз'єднання В'єтнаму обидві зони країни повинні строго дотримуватися Женевські угоди, утримуватися від вступу у військові союзи з іншими державами; внутрішні справи Південного В'єтнаму має вирішувати південно-в'єтнамський народ без іноземного втручання; питання про мирне об'єднання В'єтнаму повинен вирішувати сам в'єтнамський народ без будь-якого втручання ззовні. Ця програма згодом стала відома як «4 пункту» уряду ДРВ. »  [26]

В листопаді 1965 року було запропоновано припинити бомбардування. У доповідній записці на ім'я президента міністр Макнамара наводив на користь такого рішення три міркування: « 1) У Ханоя з'явиться шанс відмовитися від війни або ж знизити свою активність на півдні, 2) створиться враження щирої зацікавленості Сполучених Штатів в переговорному процесі. 3) відсутність зустрічних кроків з боку Ханоя послужить не просто виправданням відновлення, але і посилення бомбардувань» [27]. Президент Джонсон прийняв пропозицію і наказав припинити нальоти з 24 грудня 1965 року.  Але вже 31 січня 1966-го президент наказав відновити операцію «ROLLING THUNDER», і увага військових сконцентрувалась навколо в'єтнамських сховищ паливно-мастильних матеріалів (ПММ). 22 червня 1966-го р. президент схвалив бомбардування сховищ ПММ, а 29 червня ВПС США атакували сім з дев'яти таких об'єктів. Результати виявилися цілком задовільними, однак комуністи вчасно отримали попередження і частково розосередили запаси палива, сховавши його в печерах, в глухих хащах джунглів і в густонаселених районах, як і раніше закритих для нальотів бомбардувальників. Загалом, в повній мірі цілі операція не досягла, і північні в'єтнамці продовжили натиск на південь.

Війна у Південному В'єтнамі тривала, сховища ПММ на Півночі залишилися, і, ніякі бомбардування і на міліметр не посунули Хо Ші Міна до столу переговорів.

«1-а кавалерійська (аеромобільна) дивізія почала першу широкомасштабну операцію з виявлення і знищення ворога в січні 1966 року, операцію «MASHER» (її кодову назву пізніше змінили). В ході її американська «повітряна кавалерія» пройшла вогнем і мечем по провінції Бінь-Дінь. Через шість тижнів вона рапортувала про 1342 убитих, 633 взятих у полон комуністів і великій кількості затриманих «підозрілих». Після операції «MASHER» силами тієї ж дивізії проводилася операція «THAYER» / «IRVING», що завершилася у жовтні 1966-го і коштувала життя ще 1000 комуністам. За десять місяців 1-а кавалерійська дивізія записала на свій рахунок приблизно 3000 убитих ворогів - в середньому по десять на день. » [28]