Інтеграційні процеси в Західна Африка

    Розвиток  інтеграційних процесів у другій половині XX ст. можна вважати закономірним результатом розширення обсягів виробництва та торгівлі у світі. Причому зростання виробничого потенціалу, яке, зрозуміло, веде до розширення товарної маси, є об'єктивною передумовою збільшення обсягів торгівлі, тоді як міжнародна торгівля дає змогу ще активніше розвивати спеціалізоване виробництво та диверсифікувати його. Логіка поступального розвитку як виробництва, так і міжнародної торгівлі породжує більш сприятливі умови для міжкраїнового руху капіталів, робочої сили і технологій. А все це, разом узяте, – поглиблення спеціалізації при збільшенні обсягів виробництва, активізація торгівлі та факторного руху – і є практичним виявом міжнародної економічної інтеграції [19, 621-659]. 

    Отже, інтеграція – явище об'єктивне, всесвітнього масштабу та існує в комплексі конкретних форм співробітництва. Таке поставлення питання вимагає чіткого визначення цілей і передумов інтеграції. Ними є: 

    –      економія на масштабах, яка є закономірним наслідком спеціалізації виробництва  та, як результат, збільшення його обсягів, підвищення ефективності та зменшення витрат на одиницю продукції; 

    –      розширення фізичних обсягів ринків, можливостей збуту товарів, а  відтак – потенціалу виробничої діяльності підприємницьких структур; 

    –     більш вільний рух товарів та факторів виробництва, що дає змогу знижувати непродуктивні трансакційні витрати, які зумовлюються виходом економічної діяльності за межі національних територій; 

    –      створення для країн та суб'єктів  підприємницької діяльності додаткових конкурентних переваг у регіональному та світовому масштабах, особливо зважаючи на загострення змагань щодо темпів економічного розвитку, за сфери економічного та політичного впливу між окремими країнами, міждержавними утвореннями; 

    –      створення сприятливих умов соціально-політичного розвитку, забезпечення національних інтересів, взагалі гарантування для країн кращої безпеки в геостратегічному контексті; 

    –      сприяння структурній перебудові економіки, що є особливо значущим для країн  з економікою трансформаційного типу; 

    –      підвищення рівня добробуту населення  за рахунок приєднання до більш ефективного  ринкового простору, макрогосподарських структур, оптимізації умов підприємницької  діяльності [19, 621-659]. 

    1.2. Чинники інтеграції 

    Економічна  інтеграція має в своїй основі ряд об'єктивних чинників, серед  яких найважливіше місце займають: 

    –      збільшена інтернаціоналізація  господарського життя; 

    –      поглиблення міжнародного розподілу  праці; 

    –      загальносвітова по своєму характеру науково-технічна революція; 

    –      підвищення ступеня відвертості  національних економік. 

    Всі ці чинники взаємообумовлені [27, 67]. 

    Інтернаціоналізація – є процесом розвитку стійких  економічних взаємозв'язків між  країнами (перш за все на основі міжнародного розподілу праці) і виходу відтворювання за рамки національного господарства. Зростанню інтернаціоналізації особливо активно сприяють транснаціональні корпорації (ТНК). 

    Всього  в світі, за даними ЮНКТАД, діє 39 тис. транснаціональних корпорацій і 270 тис. їх філіалів із загальною сумою активів 2,7 трлн. дол. Щорічний об'єм продажів, здійснюваних філіалами ТНК, перевищує 6 трлн. дол. На частку США припадає більше ⅓ із 100 найбільших у світі ТНК. 

    Як  відзначають експерти ЮНКТАД, в бурхливими темпами відбувалося злиття і придбання компаній, особливо в Західній Європі. Це торкнулося перш за все таких секторів економіки, як енергетика, телекомунікації, фармацевтична промисловість і фінансові послуги [27, 68]. 

    Економічний розвиток, перспективи міжнародного співробітництва будь-якої держави, зокрема й України, вирішальною мірою залежать від стану та динаміки світового ринку, процесів міжнародної інтеграції на світовому та регіональному рівнях. Звідси базовою категорією у процесі вивчення теоретичних та практичних питань удосконалення механізму міжнародної економічної діяльності України, її сьогоднішніх особливостей та перспектив є інтернаціоналізація [19, 621-659]. 

    Що  ж становить собою це явище  економічного життя, яке виражає  собою одну з найвиразніших реальностей сьогодення? 

    Інтернаціоналізація – це процес розширення господарської  діяльності за межі окремих національних економік у вигляді багатосторонніх  коопераційних контактів з метою  збільшення продуктивності та підвищення ефективності виробництва. Ключовою рисою такої транснаціоналізації ринкової діяльності є усунення перешкод руху товарів і факторів виробництва з боку урядів, подальша активізація міжнародних організацій, які сприяють лібералізації руху товарів і факторів виробництва. 

    Зауважимо, що зазначені згадані процеси є багатовимірними за своєю природою, а їхні наслідки для окремих країн надто неоднозначними. Очевидно, позитивні наслідки – можливість розвивати спеціалізоване виробництво, зниження витрат на утримання контрольно-адміністративних інститутів, передусім митниць і регламентуючих відомств – супроводжуються підвищенням уразливості фінансових систем, небезпекою колапсу ряду галузей національного виробництва, що може призвести до радикального погіршення умов життя, соціально-політичних ускладнень [19, 621-659]. 

    Особливо  характерними такі небезпеки є для  країн, які переживають складні  етапи докорінних реформ, створення  ефективних ринкових систем, зокрема  для України. І саме тому принципового значення набуває оцінка особливостей та основних наслідків інтернаціоналізації економічних систем на сучасному етапі. 

    Міжнародні  економічні відносини як цілісний та заснований на зворотних зв'язках  механізм е функціональною системою реалізації господарських інтересів  дійових суб'єктів за допомогою  специфічних і властивих інтернаціональному рівневі спілкування принципів, інструментів їх досягнення. Зазначеному механізмові властивий динамізм, який, з урахуванням історичних, національних особливостей, зумовлює логіку саморозвитку міжнародної економічної діяльності окремих країн. 

    У чому полягає його сьогоднішня специфіка? 

    На  відміну від тих моделей світового  економічного розвитку, які існували ще в порівняно недавньому минулому (перша половина XX ст., перші десятиліття  після Другої світової війни), міжнародна система господарських відносин, з якою людство входить у третє тисячоліття, відрізняється значно більшою інтегративністю. 

    Усе більша частина виробленого продукту інтернаціоналізується у вигляді  товарного обміну на світових ринках, зростає частка інтернаціоналізованого виробництва. Сказане стосується України, для економіки якої протягом років незалежності характерним є: 

    –      абсолютне та співвідносне зростання  інтернаціоналізованої частки виробленого  та споживаного продуктів (тобто  експорту та імпорту); 

    –      збільшення (хоча і надто повільне) ваги та значення економічних об'єктів, які перебувають у повній або  частковій власності іноземців (індикатором  цього процесу слугують показники  динаміки іноземних інвестицій); 

    –      подальша інтеграція економіки країни в міжнародні валютно-фінансові, кредитні відносини з міжнародними та іноземними суб'єктами – державами, спеціалізованими організаціями, фізичними особами (відповідні відносини регулюються як двосторонніми домовленостями, наприклад з ЄБРР, МВФ, Світовим банком, так і в більш загальних інституційних межах, наприклад на рівні Паризького клубу, коли йдеться про країни-кредитори, а також Лондонського клубу, коли про спільну політику домовляються приватні кредитори); 

    –      зростання переліку питань, які є предметом спільного розв'язання в рамках міжнародних програм соціально-економічного розвитку, а також у рамках міжнародних організацій, членом яких є Україна, – Міжнародна організація праці, економічні структури ООН, СНД та ін. [19, 621-659] 

    Іншим фактором розвитку інтеграційних процесів є глибокі зсуви в структурі міжнародного розподілу праці (відбуваються перш за все під впливом НТР). Сам термін "міжнародний розподіл праці", з одного боку, традиційно виражає процес стихійного розподілу виробничих обов'язків між націями, спеціалізацію окремих країн на певних видах продукції. З другого боку, виробничі обов'язки планомірно розподіляються всередині і між фірмами. Набуває дуже широкого поширення внутрішньогалузева спеціалізація [27, 68]. 

    МПП став результатом багатовікового розвитку продуктивних сил, поглиблення національного поділу праці та залучення в систему світових господарських зв'язків нових національних виробництв. МПП пройшов шлях від двосторонніх відносин між країнами (XVI – середина XVIII ст.) до тісних міждержавних зв'язків уже в кінці XIX – на початку XX ст. У цей час поряд із суто торговими міждержавними зв'язками закріпилися міждержавні виробничі зв'язки [15, 12]. 

    Безперервно розвиваючись, МПП набув певних тенденцій  та особливостей. 

    До  них належать такі: 

    1. У світовому господарстві зберігається  і навіть поглиблюється розрив  між промислове розвинутими країнами  і країнами, що розвиваються. На  розвинуті країни припадає близько  25 % населення і 80 % сукупного національного  продукту. Країни, що розвиваються, у світовому господарстві є, в основному, постачальниками сировини і споживачами готової продукції. Але останнім часом встановлюється нова галузева спрямованість країн, що розвиваються [15, 13]. 

    Між розвинутими країнами та країнами, що розвиваються, швидкими темпами зростає внутрішньогалузевий обмін продукцією обробної промисловості. Збільшується виробництво трудомістких, матеріаломістких, стандартизованих виробів на експорт для задоволення потреб насамперед промислове розвинутих країн. Провідні ролі в цьому відіграє четвірка так званих драконів – Гонконг, Сінгапур, Тайвань і Південна Корея, а також Китай, Таїланд, Туреччина, Бразилія, Мексика, Індія та деякі інші країни, що належать до "нових індустріальних країн". 

    2. Основним в МПП став внутрішньогалузевий поділ праці на основі предметної, а особливо подетальної та технологічної спеціалізації. 

    3. Внаслідок нерівномірності соціально-економічного  розвитку продовжуються зміни  в розстановці політичних і  економічних сил в групі промислове  розвинутих країн, насамперед між трьома основними центрами – США, Японією і Західною Європою. Це викликає необхідність частої перебудови в системі МПП. 

    4. Змінилася участь в МПП колишніх  країн соціалістичного табору. Відбувається  переорієнтація їхніх економік  та залучення їх до участі у МПП на іншій основі. 

    5. Постійно зростає роль ТНК  у міжнародному економічному  обміні та МПП. ТНК контролюють  майже половину світового промислового  виробництва та світової торгівлі. 

    6. Посилюються інтеграційні процеси,  інтернаціоналізація господарської діяльності. Відзначається тенденція до об'єднання зусиль провідних країн для колективного регулювання та зменшення наслідків економічних та валютних потрясінь. Зростає роль міжнародних організацій – МВФ, МБРР тощо. 

    7. На МПП періодично впливають структурні кризи, дисбаланси в міжнародній торгівлі. Так, енергетична криза 70-х років викликала необхідність переходу на енергоощадні типи виробництв, що привело до змін в структурі й навіть географічному розподілі світової торгівлі, а також в експортній спеціалізації багатьох країн. 

    8. Зростає об'єктивна необхідність  в докорінній перебудові МПП  та МЕВ в цілому. Вони не  можуть розвиватись стихійно, тому  що це може призвести до  непередбачених наслідків [15, 13]. 

    Сучасний  етап науково-технічної революції виводить інтернаціоналізацію як ринку, так і виробництва на якісно новий рівень, не дивлячись на нерівномірність поширення НТР в різних країнах. НТР виступає самостійним фактором, що зумовлює зростання ролі зовнішньоекономічних зв'язків в сучасному суспільному відтворенні. Не може бути успішним розвиток науки і техніки в тій або іншій країні в ізоляції від інших держав [27, 69].