Інтеграційні процеси в Західна Африка

    В 1772 головний суддя лорд Уїльям Менсфілд постановив, що будь-який раб, що опинився в Англії, негайно стає вільним. Після  Війни за незалежність багато рабів, що належав противникам відділення американських колоній від Британії, було привезено до Англії, де незабаром виявилися без коштів для існування. В 1787 Британське товариство за відміну рабства заснувало компанію Сьєрра-Леоне з повноваженнями заснувати колонію в Африці для прийому цих колишніх рабів. З місцевим вождем був укладений договір про продаж переселенцям ділянок побережжя. Так виникла колонія Сьєрра-Леоне. 

    В 1807 рабство було заборонено у всій Британській імперії. В 1808 р. компанія Сьєрра-Леоне через фінансові  труднощі втратила контроль над заснованим нею поселенням, і Сьєрра-Леоне стала колонією британського уряду. Коли работоргівля була припинена, британський уряд встановив контроль також над Гамбією в 1816 р., Золотим Берегом в 1821 р. і Лагосом в Нігерії в 1861 р. В 19 ст. робилися спроби об'єднати британські колонії в Західній Африці, зробивши адміністративним центром Фрітаун в Сьєрра-Леоне. Але в 1874 Золотий Берег був остаточно відокремлений від Сьєрра-Леоне. Лагос залишався у складі Золотого Берега до 1886 р. В 1888 Гамбія була востаннє відокремлена від Сьєрра-Леоне. Слід відмітити, що об'єднання британських колоній в Західній Африці припало на час, коли їх цінність для Британії бралася під сумнів, і подальша британська експансія в цьому районі була припинена [29]. 

    В 1901 р. до складу Золотого Берега ввійшли Ашанті і Північні території. Під час Першої світової війни Великобританія і Франція окупували дві німецькі колонії в Західній Африці, і в кінці війни Тоголенд і Камерун були поділені між ними як території, керовані по мандату Ліги націй. (Після Другої світової війни їх статус був підвищений до підопічних територій ООН під спостереженням Ради з опіки.) Війна не зробила суттєвого впливу на Британську Західну Африку, оскільки з часу відкриття Суецького каналу в 1869 р. вона знаходилася в стороні від головного шляху на схід. Деякі африканці несли військову службу у віддалених частинах світу, повернувшись додому, вони принесли нові ідеї і професійні уміння. В той же час народився панафриканський рух, перший Панафриканський конгрес був скликаний в 1918 р., щоб запобігти розділу німецьких колоній між колоніальними державами, що перемогли. Ці зусилля виявилися марними. 

    З початком Другої світової війни регіон набув важливе стратегічне значення. Створені в Тропічній Африці військово-морські і військово-повітряні бази стали для неї дверима в сучасний світ. В 1939-1945 р. чисельність озброєних сил Західної Африки зросла з 8 до майже 375 тис. Багато з'єднань брали участь у бойових діях в таких віддалених районах, як Малайя і Європа. Набутий там досвід, а також технічні знання і навички сприяли суспільному бродінню, що почалося після війни. Африканці, що вже встигли звикнути до імпортних продуктів харчування, особливо до рису, були змушені під час війни обмежуватися місцевими продуктами. Необхідність задовольняти потреби союзних військ, що знаходилися в Західній Африці, примусила власті вжити деяких заходів по економічному розвитку. Нігерійське олово стало важливою сировиною для військової промисловості, після того, як Японія завоювала Малайю в 1942 р. [29]. 

    В перше післявоєнне десятиріччя  завдяки британському закону «Про розвиток і добробут колоній» прискорений  розвиток отримали система освіти, транспортна мережа, система соціальних послуг. Доходи населення швидко зростали завдяки надзвичайно вигідній світовій кон'юнктурі на продукти західно-африканського експорту – какао і продукцію гірничодобувної промисловості. В той же час на британському ринку відчувався гострий дефіцит споживчих товарів, що згубно позначалося на населенні колоній, що залежали від цього ринку, і стимулювало рух за національне самовизначення. Першу перемогу націоналісти взяли в Золотому Березі, домігшись великих повноважень у внутрішньому самоврядуванні в 1951 р. В 1957 р. Золотий Берег (разом з британським Тоголендом) став незалежною Ганою. До 1965 р. всі території, що входили до складу британської Західної Африки, звільнилися від британської опіки [29]. 

    Інтеграційні  процеси в Африці розгорнулися з 60-х років, коли набув сили бурхливий  процес деколонізації й утворення незалежних держав на континенті. В 1963 p. була утворена Організація африканської єдності (ОАЄ), до якої сьогодні входить 53 члени, тобто майже всі африканські країни. ОАЄ – політична організація, і однією з головних її цілей є боротьба із залишками колоніалізму, для чого необхідна солідарність народів континенту. Економічне піднесення також є серед цілей ОАЄ як умова для досягнення головної мети. В структурі організації є спеціальний комітет з економічних і соціальних питань. В 1991 p. країни ОАЄ підписали Договір про утворення Африканського економічного співробітництва; його формування буде здійснюватись поетапно протягом 34 років. Воно стане складовою частиною ОАЄ [14, 243]. 

    Все ж таки в межах Організації  африканської єдності домінують  цілі переважно політичного характеру. Інтеграційні процеси поки що розвиваються на просторах регіональних організацій, які охоплюють окремі частини Африки і залучають в сукупності майже всі країни. При цьому Північ Африки, де розташовані арабські держави, тяжіє до суцільного арабського світу; Єгипет, Лівія, Мавританія, Сомалі й Судан сполучаються в Раді арабської економічної єдності з арабськими країнами, що розташовані в Азії. Взагалі, північноафриканські держави надають перевагу загальноарабським і загальноісламським інтересам перед загальноафриканськими. Суто африканськими регіональними інтеграційними організаціями є: Економічне співробітництво держав Західної Африки (ЕКОВАС), Західноафриканський економічний і валютний союз (УЕМОА), Спільний ринок Східної та Південної Африки (КОМЕСА), Південноафриканське співробітництво розвитку (САДК), Митний і економічний союз Центральної Африки (ЮДЕАК) [14, 243]. 

    На  процес інтеграції в Африці впливають  два протилежних фактори. З одного боку, політична воля лідерів африканських країн, їхнє прагнення спільними зусиллями вивести свої народи на шлях економічного прогресу дають певні позитивні наслідки. З іншого боку, Африка – найменш розвинутий регіон в економічному відношенні. З групи найбідніших країн, що є в світі, 25 розташовано в Африці. Переважна більшість африканських держав має недорозвинену народногосподарську структуру з низькою часткою обробної промисловості і відсутністю її сучасних галузей, зокрема, машинобудування. Зовнішня торгівля орієнтована на регіони за межами Африки, оскільки національні економіки практично не доповнюють одна одну. Це гальмує розвиток інтеграції. 

    На  економіку африканських країн і, певною мірою, на характер інтеграційних  процесів значний вплив має Європейський Союз. Справа в тому, що Велика Британія, Франція, Португалія, Німеччина, Іспанія, Бельгія тривалий час були метрополіями для багатьох колоній на території Африки, і зв'язок сьогодні незалежних країн з колишніми метрополіями не зовсім увірвався не тільки в економічному, але й в політичному плані. ЄС має в Африці особливі інтереси, і значна частина країн регіону є його асоційованими членами. Англійська та французька мови мають статус державних поряд з національними мовами. Проте є проблеми: частина країн орієнтується переважно на Францію і "зону франку", інша – на Велику Британію. Ці розбіжності більше проявляються в культурній сфері, але іноді гальмують і економічне зближення. Далекосяжні цілі, що ставили перед собою організатори інтеграційних угрупувань в Африці, відбилися в назвах організацій: Митний і економічний союз, Спільний ринок, Економічний і валютний союз тощо. Проте інтеграційний процес в Африці здійснюється повільно і з труднощами. Деякі організації розпадаються, не досягши намічених цілей. Так було із Східно-Африканським співробітництвом (Кенія, Уганда, Танзанія), яке 1977 р. припинило своє існування [14, 244]. 

    Отже, історичними особливостями інтеграційних  процесів в регіоні Західної Африки можна вважати довгий період перебування  цього регіону в колоніальній залежності, що не могло не накласти відбиток на характер економічних і соціальних зв’язків. Перебуваючи в складі однієї держави, країни регіону, після здобуття незалежності, опинились перед тими ж проблемами, що й наша країна, здобувши незалежність і вийшовши із складу СРСР. Тобто порушились зв’язки з колишніми метрополіями, а оскільки їхня залежність визначала характер їхнього господарства, то цей розрив був досить болісний в економічному плані. 

    Таким чином інтеграційні процеси на досліджуваній  території є об’єктивною необхідністю в обставинах, що склалися. 

    Молоді  африканські держави мають багато подібних рис, але вони не складають  справжню "історичну спільноту". Між загальними принципами зовнішньої політики африканських держав, їх "колективною  дипломатією" та індивідуальними  діями на міжнародній арені існують певні відмінності, які за роки незалежності лише поглибились. У самій ОАЄ ситуація з проблемою єдності загострилась. 
 

    3.2. Основні напрямки співробітництва  інтеграційних об’єднань в регіоні 

    На  порозі XXI століття людство вступає в нову фазу розвитку міжнародних відносин. Вона характеризується розширенням і поглибленням міжнародного економічного, політичного і культурного співробітництва, інтенсифікацією процесів інтернаціоналізації і глобалізації. Світова спільнота прагне більшої інтеграції, більшої передбаченості, зміцнення механізмів організації і управління розвитком. Повсюдно відбувається зміцнення наднаціональних структур, що є необхідною умовою успішного просування вперед [2]. 

    В цих умовах як ніколи актуальним стає вивчення досвіду і діяльності міжнародних організацій, що поступово стають центрами координації зусиль по вирішенню глобальних проблем. Прискорення темпів розвитку несе з собою нові загрози і виклики, що вимагають адекватних дій з боку міжнародного співтовариства. Враховуючи, що одним з умов демократизації міжнародних відносин стає принцип субсидіарності, очевидно, що першими ці виклики зустрінуть саме регіональні організації, зокрема ОАЄ. Остання є на сьогодні найбільшою регіональною організацією, що об'єднала практично всі держави Африканського континенту [2]. 

    Створена  на основі принципів африканської солідарності і єдності ОАЄ з перших днів своєї роботи сконцентрувалася на боротьбі за повне звільнення держав Африки від колоніальної залежності. Другим пріоритетним напрямком діяльності стала боротьба за ліквідацію режиму апартеїду в Південній Африці і всіх форм расової дискримінації. При цьому організація продемонструвала дивну твердість і рішучість, зумівши мобілізувати зусилля всіх держав континенту і привернути увагу світової громадськості до даних проблем, що, зрештою, забезпечило успіх її задумів. Поєднання методів озброєної боротьби і дипломатичних акцій привело до повного краху колоніалізму і апартеїду на континенті на початку 90-х рр. 

    Багато  уваги надається організацією врегулюванню кризових ситуацій в Африці, які перешкоджають досягненню країнами регіону стійкого розвитку і нормальних темпів економічного зростання. Розробка механізмів запобігання і вирішення озброєних конфліктів виходить сьогодні на перший план в діяльності організації. Головна трудність тут полягає в інституціоналізації вже наявних органів, а також в розробці ефективних процедур прийняття і реалізації рішень, в правовому закріпленні політичної волі глав держав і урядів на втручання для цілей врегулювання. Надається увага і процесам формування міжафриканських сил по підтримці миру, які поки активніше проходять на субрегіональному, ніж на регіональному рівні [2]. 

    Схожа ситуація спостерігається і в  області економічного співробітництва  африканських держав, яке протягом багатьох років будувалося на принципах субрегіональної інтеграції. На сьогоднішній день можна говорити про початок виконання довгострокової програми по утворенню Африканського економічного співтовариства, яка повинна привести до повної економічної і політичної інтеграції відповідно до моделі, що нагадує розвиток інститутів Європейського Союзу. При цьому організація не тільки займалася і займається задачами економічного об'єднання, але й намагається вирішувати соціально-економічні проблеми країн континенту, широко привертаючи до цього впливові органи світової спільноти, виробляючи плани і стратегію розвитку [2]. 

    ОАЄ визнана ООН. Для здійснення співробітництва  ОАЄ з ООН в її штаб-квартирі у Нью-Йорку у 1963 p. створено африканську групу. Всі держави – члени ОАЄ є учасниками Руху неприєднання (згідно зі Статутом ОАЄ держава, яка не дотримується принципу неприєднання, не може бути ЇЇ членом). ОАЄ покликана розвивати політичне, економічне, соціальне і культурне співробітництво між країнам-членами. Одним з головних її обов'язків є підтримання міжнародного миру на Африканському континенті, сприяння мирному вирішенню міжнародних суперечок. Рада Безпеки ООН у резолюції від ЗО грудня 1964 p. визнала ОАЄ як регіональну організацію відповідно до ст. 52 Статуту ООН, і виразила впевненість у тому, що "ОАЄ повинна мати можливість допомогти знайти мирне вирішення всіх суперечок і питань, які впливають на збереження миру і безпеки на Африканському континенті" [15, 151]. 

    Важливою  сферою діяльності ОАЄ є врегулювання суперечок і непорозумінь, які виникають між окремими членами через територіальні претензії, на етнічному, релігійному підґрунті та з інших причин. ОАЄ сприяла мирному врегулюванню низки конфліктів у взаємовідносинах між країнами-членами, пом'якшенню напруги у внутрішньополітичному житті окремих африканських держав. ОАЄ проголосила принцип недопустимості насильницької зміни кордонів, які встановлені між африканськими державами. Однією із перших суперечок, якою займалася ОАЄ, була алжиро-марокканська територіальна суперечка. Своєї найбільшої гостроти вона набула у 1963 p., однак тільки у 1972 p. її вдалося вирішити. Успішно були вирішені ОАЄ і суперечки між Кенією і Сомалі, між Гвінеєю і Кот-д'Івуаром, Руандою і Бурунді, Малі і Буркіно-Фасо та інші. Однак ще залишились такі проблеми і кризові ситуації в Африці, які ОАЄ до сих пір не вдалося розв'язати і досягти їх мирного врегулювання (сомалійсько-ефіопська територіальна суперечка, стосунки Марокко і Західної Сахари, положення у Чаді, Ліберії та ін.).